Суспільно-політична орієнтація незалежних держав Тропічної й Південної Африки.

За даними МВФ, у 1993 р. сукупний національний доход на душу населення в країнах "чорної Африки" був менший, ніж у 1970 р., а нині у 34-х державах Тропічної й Південної Африки рівень життя нижчий, ніж у 1990 р. Наприкінці 80-х років сукупний валовий продукт майже 50 африканських держав (без ПАР) становив близько 150 млрд. доларів, що можна співставити з аналогічним показником однієї Бельгії. На континенті знаходиться 33 із 48 найбідніших держав світу, за межею бідності живуть 54 % мешканців, причому навіть у тих країнах, де спостерігається зростання ВВП, він не встигає за темпами збільшення населення.

Екстенсивний розвиток сільського господарства, а також політика хаотичного позичання грошей за кордоном (сукупний борг африканських країн на поч. 2000 р. становив понад 350 млрд. доларів, що у 2,5 рази більше сукупної вартості африканського експорту) призвели до руїни національну економіку більшості з нових незалежних країн континенту. Величезну шкоду африканцям спричинила примусово накинута місцевим жителям політика сільськогосподарських монокультур, які відігравали роль експортного товару, однак порушували традиційний баланс продуктових культур. У Судані, Ефіопії, Сомалі. Анголі, Ботсвані. Замбії та Зімбабве впродовж останніх років постійно скорочуються площі сільськогосподарських угідь, Африка, в якій мешкає понад 14% населення світу виробляє заледве 1 % світової промислової продукції та 6% - продуктів харчування. Країни континенту лише на 80% забезпечують свої потреби в продуктах харчування. Труднощі із забезпеченням продуктами харчування особливо актуальні на тлі швидкого демографічною зростання в Африці. Населення континенту в 1990 р. становило 642 млн. осіб, у той час як у 1960 р. - лише 279 млн.

Характерною для чорного континенту є проблема поширення авторитарних тенденцій у політичних системах країн регіону. У перші роки після здобуття африканськими державами незалежності Західний світ дивився крізь пальці на диктаторські режими континенту, вважаючи їх даниною перехідних періодів, а подекуди й необхідною умовою уникнення етнічних, релігійних та соціальних конфліктів. На думку європейських політологів, диктаторські режими в африканських країнах були необхідним злом, спричиненим надзвичайно низьким рівнем загальної політичної культури населення, що "не доросло" до демократії. У зв'язку з цим країни Заходу толерували навіть таких одіозних правителів, як напівбожевільного диктатора Іді Аміна в Уганді (1971-1979 рр.) чи імператора-канібала Бокассу в Центральноафриканській Республіці (1976-1980 рр.).

Прямим наслідком авторитарних методів правління стали військові перевороти та громадянські війни. Лише в 1960-1990-х рр. в Африці сталося понад 70 державних переворотів, півтора десятки великих громадянських воєн і близько двох десятків міжнародних конфліктів. Тільки в Руанді, Бурунді й Демократичній Республіці Конго за останні два десятиліття загинуло 10 млн. чол., 92 % з котрих становило цивільне населення. Сьогодні з 53-х африканських держав не менше 10-ти воюють із сусідами, чи охоплені полум’ям внутрішніх конфліктів. За офіційними даними ООН на Африку припадає майже половина від загальносвітової кількості біженців (більше 7 млн. чол.) і 60 % переміщених осіб (20 млн. чол.). Більшості з них доля уготувала трагічну участь щоденної боротьби за існування “між двох вогнів” воюючих за владу угруповань.

Характерними для Африки є крайні ступені обожнювання лідерів країн, що виявляється, зокрема, в їх пишних титулах: Гастінс Камузу Банда в Малаві - "Спаситель", Мобуту Сесе Секо в Заїрі -"Великий леопард" тощо. У 2003 р. державне радіо Екваторіальної Гвінеї устами радника президента Теодора Обіанга Нгуєми проголосило останнього “Богом” країни. Загальною практикою є поєднання однією особою кількох, а іноді й кільканадцяти ключових державних посад. Основою для творення бюрократичних олігархій в Африці стають, як правило, національні або родинно-кланові об'єднання; на збройні сили витрачається в середньому 17-30 % державних коштів.

Загальною тенденцією для нових незалежних держав континенту є спроби адміністративно запроваджувати штучно скомпоновану державницьку ідеологію. Як правило, уряди африканських країн робили акцент на поверненні до передколоніальних національних традицій, що часом набувало карикатурних форм і негативно впливало на розвиток суспільства. Серед нових ідеологічних систем, які з'явилися в постколоніальній Африці, виділявся запропонований лідером Танзанії Джуліусом Камбараге Ньєрере (1922-1999 рр.) “соціалізм уджамаа” (на суахілі – “як єдина родина”), що полягав у суцільній колективізації та творенні сільських комун з цілком усуспільненим майном. Експеримент виявився невдалим, починаючи з 1980 р. Танзанія перебуває в стані перманентної стагнації. Якийсь час була модною концепція “негритюду”, розроблена відомим поетом і першим президентом Сенегалу (1960-1981 рр.) Леопольдом Седаром Сенгором. Вона проголошувала, що Африка є колискою людства, а чорна раса – найвищою і найгармонічнішою. На практиці ж Сенсор виступав за поступове прилучення африканців до досягнень сучасної цивілізації за допомогою Заходу, завдяки такій політиці його країна стала однією з найстабільніших в Африці з ВВП на душу населення майже $1700 і його реальним щорічним приростом у 5-6 % та 2-відсотковою інфляцією. Тим же курсом прямували президенти Кенії й Кот д’Івуар – Джомо Кеніата (1964-1978 рр.) і Фелікс Уфуе-Буаньї (1960-1992 рр.).

Ознаки демократичних змін в Африці з'явилися на початку 90-х років. Упродовж 1991-1994 років у 12 країнах континенту відбулися демократичні вибори. Причиною цих змін став розпад СРСР та притінення ідеологічно вмотивованої підтримки прокомуністичних режимів, з одного боку, а також остаточне засудження практики апартеїду країнами Заходу та політичні зміни в ПАР, з іншого. Серед країн, які намагаються побудувати демократичне суспільство, є навіть такі "аутсайдери" континенту, як Бенін, Гвінея, Малі, Нігер, Центральноафриканська Республіка. Поряд із цим авторитарні режими утримуються при владі в Нігерії, Гані, Танзанії, Зімбабве та Сенегалі. Зокрема, 13 березня 2002 р. лідер Зімбабве, колишній керівник національно-визвольної боротьби 78-літній Роберт Мугабе після 22-річного перебування при владі вп’яте переміг на сфальсифікованих президентських виборах.

З економічного погляду порівняно успішно розвиваються Кенія, Уганда, Габон та Замбія, завдяки консультативній допомозі, наданню технічних послуг і пільгових позик з боку МВФ окреслився помітний прогрес у колишніх країнах “соціалістичної орієнтації” – Гані, Ефіопії, Мозамбіку, Республіці Конго. Їм вдалося й дещо знизити середній рівень інфляції (з 48 % у 1994 р. до 17 % у 1997 р.), зменшити бюджетний і зовнішньоторговельний дефіцит. Реальний ВВП у державах Тропічної й Південної Африки в середньому збільшився на 2 % у 1993-1994 рр., на 4 % - у 1995 р. і на 4,5 % у 1997 р. Уряди щораз більшого числа африканських країн приступають до реформування державної служби, скорочення апарату урядовців та реструктуризації державних витрат з метою виділення більших коштів для охорони здоров’я й початкової освіти.

Водночас протягом останніх 10-15-ти років досить чітко позначився поворот до кращого і у справі миротворчості на континенті. До активу ООН і ОАЄ (8 липня 2002 р. на саміті глав держав і урядів африканських країн ОАЄ була реформована в Африканський Союз, а його першим лідером став керівник ПАР Табо Мбекі), окремих західних держав можна віднести успішне завершення крупномасштабної операції з підтримання миру в Мозамбіку, впевнене просування процесу національного і між расового примирення у ПАР, стабілізацію внутрішньополітичного становища в Анголі, Ліберії й С’єрра-Леоне, що відкрило шлях до припинення громадянських війн у цих країнах. Були також знайдені ефективні шляхи вирішення низки складних територіальних проблем: суперечки між Чадом і Лівією щодо смуги Аузу, статусу глибоководного порту Уолфіш-Бей у Намібії та ін. Вдалося попередити ескалацію внутрішніх конфліктів на Коморських Островах, у Лесото, Свазіленді, Центральноафриканській Республіці, а також загострення прикордонних суперечок між Нігерією та Камеруном, Еритреєю і Єменом, Намібією та Ботсваною.

Але в цілому відчутного оздоровлення атмосфери безпеки в Тропічній та Південній Африці ще, на жаль, не спостерігається, ситуація в багатьох конфліктних зонах і нині залишається напруженою. Не дивно, що відомий британський політолог-міжнародник Пол Джонсон після терористичних атак на Нью-Йорк і Вашингтон 11 вересня 2001 р. запропонував відродити мандатну колоніальну систему, що існувала під егідою Ліги Націй між світовими війнами. На його думку, вона забезпечила б успішний політичний і економічний розвиток країн “третього світу” та зупинила тероризм, як у ХІХ ст. колоніалізм покінчив із піратством. А керівник російського Центру досліджень постіндустріального суспільства Владислав Іноземцев вважає, що “реабілітація імперської політики західними державами (до них він зараховує США, Росію, Велику Британію, Францію й Іспанію) видається нагальною вимогою нашого часу”. Якщо уряди країн “третього світу”, охоплених хаосом і насиллям, можуть бути повалені мирно, слід скористатися цією можливістю. Коли ж для усунення їх від влади необхідно вдатися до сили, не обов’язково цікавитися думкою всіх і кожного.