Організація Африканської Єдності (Африканський Союз).
Організація африканської єдності (ОАЄ) - найбільша міждержавна організація в Африці. Створена 25 травня 1963 р., коли на конференції глав держав і урядів ЗО незалежних країн Африки в Адіс-Абебі (Ефіопія) було підписано Статут ОАЄ (День створення ОАЄ - 25 травня щорічно відмічається як День звільнення Африки.) Статут ОАЄ набув чинності 13 вересня 1963 р., складається із 33 статей, де закріплені цілі, принципи, організаційна структура і те, що стосується життєдіяльності організації. Згідно зі Статутом членом ОАЄ може стати будь-яка незалежна і суверенна африканська держава. Станом на 2000 р. членами ОАЄ були 53 незалежні держави Африки. Основні цілі ОАЄ - зміцнення єдності та солідарності африканських держав, координація і зміцнення всебічного політичного й економічного співробітництва між ними, захист їх суверенітету, незалежності та територіальної цілісності, ліквідація на континенті всіх видів колоніалізму, заохочення міжнародного співробітництва. У своїй діяльності ОАЄ керується такими принципами, як невтручання до внутрішніх справ держав-членів, поважання їх територіальної цілісності та незалежності, визнання непорушності існуючих в Африці кордонів, мирне врегулювання спірних питань, підтримка визвольних рухів, неприєднання і співробітництво згідно зі Статутом ООН.
Основними органами ОАЄ, які передбачені Статутом, є Асамблея глав держав і урядів, Рада міністрів, генеральний секретаріат і комісія з посередництва, примирення та арбітражу.
Вищий орган ОАЄ - Асамблея глав держав і урядів, складається з глав держав та урядів чи їх акредитованих представників і збирається щонайменше один раз на рік. Асамблея глав держав і урядів ОАЄ на своїх чергових сесіях правомірна обговорювати будь-які питання, які мають загальний інтерес для Африки, координувати І погоджувати загальну політику організації, переглядати структуру, функції та компетенцію всіх органів ОАЄ, створювати будь-які спеціалізовані установи, які вона вважає за необхідні, вносити зміни до Статуту.
Відповідно до принципів суверенної рівності кожна держава в усіх органах ОАЄ, у тому числі в Асамблеї, має один голос. Всі резолюції приймаються в Асамблеї більшістю у дві третини голосів держав-членів при тому, що кворум для проведення засідання і прийняття резолюції в Асамблеї складає дві третини від всіх його учасників. Рішення з процедурних питань приймаються простою більшістю. На Асамблеї вибирається голова ОАЄ терміном на один рік (за існуючою практикою їм стає глава держави, де проводиться чергова сесія Асамблеї).
Рада міністрів — виконавчий орган ОАЄ, складається з міністрів закордонних справ чи будь-яких інших міністрів, які призначаються урядами держав-членів. Рада міністрів ОАЄ збирається щонайменше двічі на рік, як правило, у лютому і серпні. Вона відповідальна перед Асамблеєю глав держав і урядів. На неї покладається підготовка сесій Асамблеї. Рада міністрів займається вирішенням всіх питань, які передаються їй Асамблеєю. Однією з найбільш важливих функцій Ради міністрів є здійснення міжафриканського співробітництва згідно з директивами Асамблеї у таких сферах, як політика і дипломатія, економіка, транспорт і зв'язок, освіта і культура, охорона здоров'я, санітарія і харчування, наука і техніка, оборона і безпека. До функції Ради міністрів входить також розгляд і затвердження бюджету організації, який готується адміністративним генеральним секретарем.
Генеральний секретаріат — постійний адміністративний орган ОАЄ зі штаб-квартирою в Адіс-Абебі, має відділи з політичних і правових питань, оборони, економічних і соціальних питань, адміністративний, конференцій та інформації (за необхідності генеральний секретаріат може створювати інші структурні підрозділи). Очолює роботу генерального секретаріату адміністративний генеральний секретар, який призначається Асамблеєю глав держав і урядів на чотири роки.
При виконанні своїх обов'язків адміністративний генеральний секретар і персонал секретаріату не мають робити запити чи отримувати вказівки від будь-якого уряду чи влади, які є сторонніми для ОАЄ. Вони мають утримуватись від будь-яких дій, що можуть впливати на їх положення як міжнародних посадових осіб через їх підзвітність тільки ОАЄ.
Одним із основних органів ОАЄ, згідно зі Статутом, була комісія з посередництва, примирення і арбітражу, яку одразу після початку діяльності у 1967 р., вже у 1972 р. було ліквідовано через неефективність.
Окрім основних органів, Статут ОАЄ передбачає створення і функціонування спеціалізованих комісій для розвитку співробітництва у різних сферах. Спочатку Статутом передбачалось створення п'яти таких комісій:
· з економічних і соціальних питань;
· з питань освіти і культури;
· з питань охорони здоров'я, санітарії та харчування;
· з питань оборони;
· з питань науки, техніки і досліджень.
На Першій сесії Асамблеї глав держав і урядів (червень 1964 р.), було організовано ще дві спеціалізовані комісії;
· юридична;
· транспорту і зв'язку,
Однак через фінансові труднощі Асамблея на IV сесії (вересень 1967 р.) скоротила кількість спеціалізованих комісій до трьох. Тому нині функціонують лише три перші спеціалізовані комісії.
У межах ОАЄ діє низка статутних спеціалізованих комітетів. Один із них - Комітет з координації допомоги національно-визвольним рухам в Африці (Комітет звільнення) було створено у складі дев'яти незалежних африканських країн (Алжир, Конго, Ефіопія, Гвінея, Єгипет, Нігерія, Сенегал, Танзанія, Уганда) на основі резолюції "Деколонізація", яку було прийнято на установчій конференції ОАЄ (на початок 90-х рр. він об'єднував 21 африканську країну).
Комітет має самостійну постійну штаб-квартиру у Дар-ес-Саламі (Танзанія), його діяльність знаходиться під контролем як Асамблеї, так і Ради міністрів ОАЄ. Компетенція цього органу повністю визначається основними цілями і принципами ОАЄ, які передбачали необхідність "ліквідації всіх видів колоніалізму в Африці" і абсолютну "прихильність справі повного звільнення африканських територій, що знаходяться у залежності". При Комітеті було створено Спеціальний фонд для надання допомоги національно-визвольним рухам. За рішенням Асамблеї ОАЄ у різні час були створені комітети:
· зі зв'язків з Лігою арабських держав;
· спостерігачів за проведенням референдуму у Західній Сахарі;
· з питань оборони;
· з контролю за виконанням економічних резолюцій та ін.,
а також комісії з питань науки, техніки і досліджень, у справах біженців в Африці та ін., покликані сприяти виконанню рішень ОАЄ з найбільш актуальних і гострих проблем африканського континенту.
Діяльність ОАЄ фінансується за рахунок щорічних внесків країн-членів.
ОАЄ визнана ООН. Для здійснення співробітництва ОАЄ з ООН в її штаб-квартирі у Нью-Йорку у 1963 р. створено африканську групу. Всі держави.— члени ОАЄє учасниками Руху неприєднання. Одним з головних її обов'язків є підтримання міжнародного миру на Африканському континенті, сприяння мирному вирішенню міжнародних суперечок. Рада Безпеки ООН у резолюції від 30 грудня 1964 р. визнала ОАЄ як регіональну організацію відповідно до ст. 52 Статуту ООН, і виразила впевненість у тому, що "ОАЄ повинна мати можливість допомогти знайти мирне вирішення всіх суперечок і питань, які впливають на збереження миру і безпеки на Африканському континенті".
8 липня 2002 р. на саміті глав держав і урядів африканських країн ОАЄ була реформована в Африканський Союз, а його першим лідером став керівник ПАР Табо Мбекі.
- Сучасні класифікації країн світу.
- Цивілізаційний підхід до вивчення країн світу.
- Геополітичне розташування, природно-кліматичні умови, ресурси і населення Китаю.
- Виникнення китайської (конфуціанської) цивілізації та особливості її розвитку.
- Перемога Компартії Китаю у Громадянській війні 1946-1949 рр. І проголошення кнр.
- Внутрішня і зовнішня політика Мао Цзедуна.
- Сутність курсу “чотирьох модернізацій” кнр.
- Здобутки і труднощі економічного реформування в кнр.
- Тайванська проблема: витоки, сутність, перспективи урегулювання.
- Особливості політико-правової системи кнр.
- Географічне розташування, природно-кліматичні умови і заселення Японського ахірпелагу.
- Виникнення й особливості розвитку японської державності за доби Середньовіччя.
- Політичне й економічне реформування Японії після Другої світової війни.
- Причини, передумови і реалізація “японського економічного дива”.
- Особливості функціонування “політичної системи 1955 року” в Японії.
- Сучасне міжнародне становище Японії та «проблема північних територій»
- Природні умови, ресурси і населення Корейського півострова.
- Особливості культурно-історичного розвитку Кореї за Середньовіччя й Нового часу.
- Утворення кндр і Корейської Республіки.
- Корейська війна 1950-1953 рр. Та її міжнародні наслідки.
- Республіка Корея – один із “азійських тигрів”.
- Проблема мирного урегулювання й нерозповсюдження ядерної зброї на Корейському півострові.
- Географічне розташування, природні умови і населення Індокитаю.
- Особливості цивілізаційного розвитку в’єтнаму, Лаосу і Камбоджі.
- Здобуття новітньої державної незалежності країнами Індокитаю.
- В’єтнамська війна 1964-1973 рр. Та її міжнародно-політичні наслідки.
- Еволюція комуністичних режимів у Соціалістичній Республіці в’єтнам і Лаоській Народно-Демократичній Республіці.
- Конституційна монархія в Камбоджі.
- Природно-кліматичні умови, ресурси і населення острівних країн Південно-Східної Азії.
- Особливості цивілізаційно-історичного розвитку острівних країн Південно-Східної Азії.
- Розгортання національно-визвольної боротьби і проголошення державної незалежності Індонезії, Філіпінн та Малайзії.
- Спроба державного перевороту 30 вересня 1965 р. В Індонезії й “новий порядок” президента Сухарто.
- Особливості політичних систем Республіки Філіппіни та Малайзії.
- Асоціація держав Південно-Східної Азії.
- Процеси демократизації в країнах Південно-Східної Азії на сучасному етапі.
- Геополітичне становище, кліматичні умови і населення Індостану.
- Історико-цивілізаційний розвиток Індостану в стародавні часи і за Середньовіччя.
- Деколонізація Індостану і утворення незалежних держав.
- Внутрішня і зовнішня політика Індійського національного конгресу.
- Індійсько-пакистанський конфлікт: витоки, сутність, перспективи урегулювання.
- Особливості політико-правової системи Ісламської Республіки Пакистан.
- Республіка Індія – “найчисленніша демократія світу”.
- Природно-кліматичні умови, ресурси і етноконфесійний склад населення Малої Азії та Іранського нагір’я.
- Особливості історико-цивілізаційного розвитку Ірану і Туреччини в стародавні часи та за доби Середньовіччя.
- Утворення Турецької Республіки і реформи Мустафи Кемаля Ататюрка.
- Спроби суспільно-політичної модернізації Ірану за правління династії Пехлеві.
- Особливості політико-правової системи Ісламської Республіки Іран.
- Особливості суспільно-економічного ладуТурецької Республіки.
- Курдська проблема і перспективи її вирішення.
- Особливості природно-кліматичних умов, ресурси та етнічний склад населення країн Близького Сходу.
- Близький Схід у світовій історії цивілізації за доби Античності й Середньовіччя.
- Розпад Османської імперії й виникнення Палестинської проблеми.
- Політична система, економіка й культура держави Ізраїль.
- Культура
- Арабо-ізраїльські війни 40-480-х рр. Хх ст. Та їхні наслідки.
- Організація Визволення Палестини і проблема міжнародного тероризму.
- Палестинська автономія й перспективи близькосхідного мирного урегулювання.
- Президентська республіка в Єгипті: особливості політико-правової системи.
- Тоталітарний режим Саддама Хусейна в Іраку і його повалення.
- Президент Ирака
- Ирано-иракская война
- Геноцид курдов
- Агрессия против Кувейта
- Саддам и иракский народ
- Вторжение сша в Ирак
- Подсудимый
- Природно-кліматичні умови, населення й культурно-історичні традиції Магрибу.
- Алжирська національно-визвольна революція 1954-1962 рр. І проголошення Алжирської Народної Демократичної Республіки.
- Особливості політичної системи й боротьба із загрозою ісламського фундаменталізму в андр.
- Здобуття незалежності Лівією.
- Запровадження системиджамахірії в Лівії.
- Особливості політичних систем Туніської Республіки та Королівства Марокко.
- Президент
- Парламент
- Проблема самовизначення Західної Сахари і перспективи її вирішення.
- Географічне районування, природно-кліматичні умови і ресурси Тропічної та Південної Африки.
- Східна Африка – батьківщина антропогенезу.
- Розвиток Тропічної й Пвденнлї Африки за доби Середньовіччя і в епоху колоніальних загарбань.
- Особливості процесу деколонізації Тропічної й Південної Африки.
- Ліквідація португальської колоніальної імперії в Африці й вирішення намібійської проблеми.
- Організація Африканської Єдності (Африканський Союз).
- Суспільно-політична орієнтація незалежних держав Тропічної й Південної Африки.
- Причини й наслідки міждержавних та міжетнічних збройних конфліктів у Тропічній Африці.
- Демократизація політичної системи і економічний розвиток пар.
- Географічне районування, природні умови та ресурси Австралії й Океанії
- Відкриття й заселення Австралії та Нової Зеланжії європейцями. Проблема інтеграції аборигенів у постіндустріальне суспільство.
- Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Австралії після Другої світової війни.
- Природно-кліматичні умови й мінерально-сировинні ресурси Латинської Америки.
- Етнічний і конфесійний склад населення країн Латинської Америки.
- Інтеграційні процеси в Латинській Америці.
- Імперія інків, її військові та культурні здобутки.
- Португальська та іспанська колоніальні імперії в Америці.
- Режим Хуана Домінго Перона та феномен перонизму.
- Фолклендська війна 1982 р. Та її наслідки.
- Особливості зовнішньої та внутрішньої політики Карлоса Менема.