Проблема самовизначення Західної Сахари і перспективи її вирішення.

Тяжкий спадок колоніальної доби й територіальні претензії швидко далися взнаки у міждержавних відносинах регіону, особливо гостра ситуація склалася навколо можливості національно-державного самовизначення Західної Сахари, заселеної протягом ХІІІ-ХV ст. єменськими племенами. Хоча західносахарське суспільство так і не переросло рамки родо-племінного ладу, Іспанії лише на середину 30-х рр. ХХ ст. остаточно вдалося встановити своє колоніальне панування над країною, де зосереджена чверть світових розвіданих запасів високоякісних фосфатів, а також перспективні родовища урану, залізних і мідних руд, ртуті, калійних солей.

У 1965-1966 рр. Генеральна Асамблея ООН прийняла дві резолюції, одна з котрих пропонувала Мадриду негайно звільнити Західну Сахару, а інша визнавала право її народу на самовизначення. Проте у 1973 р. марокканський король Хасан ІІ (1929-1999 рр.) на підставі того, що у ХІ-ХІІ ст. Західна Сахара була частиною держави Альморавідів, заявив про свої права на північну частину країни, а Мавританія висунула претензії на південну. Тому всупереч рішенням ООН 14 листопада 1975 р. Іспанія оголосила про передачу цієї території під спільне управління Марокко та Мавританії (у 1979 р. відмовилася від своїх претензій).

27 лютого 1976 р., за день до остаточного припинення іспанської присутності у Західній Сахарі, створений трьома роками раніше ліворадикальний Народний фронт визволення Сегіет-ель-Хамра і Ріо-де-Оро (ПОЛІСАРІО) проголосив незалежну Сахарську Арабську Демократичну Республіку (з 1982 р. президент – Мохамед Абдельазіз, прем’єр-міністр з 2003 р. – Абделькадир Талеб Омар). Нині вона визнана більш як 70-ма державами, в т.ч. 30-ма африканськими, що уможливило прийняття САДР до ОАЄ(Організація Африканської Єдності) у 1982 р., у відповідь Марокко призупинило своє членство у цій континентальній організації.

Діставши підтримку від Алжиру, незадоволеного посиленням свого західного сусіда, ПОЛІСАРІО розпочав партизанську війну проти марокканських військ. Тоді для “реінтеграції Сахари” Хасан ІІ організував так званий “Зелений марш”, у ході котрого на окуповану територію було спрямовано 350 тис. переселенців з Марокко, а у 1981-1987 рр. королівські війська спорудили 2,5-тисячокілометровий “оборонний вал” навколо фосфатних родовищ. З перемінним успіхом боротьба тривала до вересня 1991 р., коли було підписано перемир'я, що дотримується й досі.

Але процес підготовки передбаченого РБ ООН референдуму щодо самовизначення населення Західної Сахари й ідентифікації його потенційних учасників суттєво не просунувся, передусім у результаті розбіжностей сторін стосовно критеріїв, на підставі котрих має здійснюватися реєстрація цієї категорії осіб. До того ж більша частина корінного населення Західної Сахари (бл. 120 тис. чол.) оселилася в таборах біженців у районі Тіндуфа на території Алжиру. Нині в Західній Сахарі перебуває військова частина Місії ООН з організації референдуму в складі канадських військовиків і військових спостерігачів Великої Британії, КНР, Росії, США і Франції, влітку 1997 р. поновилися прямі контакти між Марокко і ПОЛІСАРІО.