Сучасне міжнародне становище Японії та «проблема північних територій»

У січні 1989 р. помер імператор Хірохіто (епоха Сьова), який для багатьох людей старшого покоління асоціювався із традиційним укладом життя. Новий імператор Акіхіто (1933 р. нар.), що обрав девізом свого правління "Хейсей" (досягнення загального миру), був більш відкритим, не приховував своїх симпатій до сучасних цінностей, а тому сприймався як символ нової Японії. Із кардинальною зміною міжнародного клімату на рубежі 80-90-х рр. на краще вади “політичної системи 1955 р.” (поширення корупції у вищих ешелонах влади, постійне збільшення кількості незалежних депутатів парламенту, що змушувало партії не завжди чесно змагатися за їхні голоси, міжфракційне суперництво всередині партій) стали гальмом суспільного прогресу.

До того ж наприкінці 1991 р., після півстоліття стрімкого економічного піднесення, Японія зіткнулася з суттєвими господарськими труднощами: зростання ВНП припинилося, виробництво промислової продукції наступного року залишилося на попередньому рівневі, експорт скоротився внаслідок швидкого подорожчання ієни, а безробіття у 1993 р. сягнуло найвищого рівня з 1953 р. – 3,2 %. З іншого боку, скандал, який розгорнувся взимку-навесні 1989 р. навколо маклерської компанії “Рікруто Космос Корпорейшн”, виявив, що до спекуляції її акціями були причетні члени урядового кабінету. Хоча прем’єр-міністр Нобору Такесіта й був поза підозрою, відчуваючи моральну відповідальність за підлеглих, він залишив посаду. Наступника Н.Такесіти – Сосуке Уно преса звинуватила в аморальності за 5-місячний зв’язок у минулому з гейшею, а феміністські організації цькували прем’єра за його ніби-то жорстоке поводження з жінками. Не дивно, що на парламентських виборах у липні 1989 р. ЛДП уперше за свою історію зазнала поразки, отримавши лише 27 % голосів, у той час як керована яскравим лідером – жінкою-викладачем Такако Дої СПЯ вдало зіграла на підігрітих “справою Уно” настроях і дістала підтримку 35 % виборців.

Щоправда, тоді соціалістам не вдалося сформувати уряд, але парламентські вибори в липні 1993 р. остаточно поклали край 38-річному періоду правління ЛДП, коаліційний уряд очолив представник родової аристократії Моріхіро Хосакава (1938 р. нар.), котрого висунула на цей пост щойностворена Партія нових рубежів (Сінсінто). Серед парламентарів від неї більше половини становили колишні члени ЛДП, напередодні виборів 1993 р. останню залишила ще одна група “дисидентів” ліберальної орієнтації, що спиралася на представників бюрократичного апарату і створила Нову партію-ініціативу (Сакігаке). Організаційна криза не оминула й другу за впливовістю опозиційну партію Комейто, з неї виділилося парламентське угруповання центристського спрямування під назвою Нова партія миру.

За таких обставин у червні 1994 р. керівники ЛДП і СПЯ (наступного року вона буде перейменована у Соціал-демократичну партію Японії) досягли угоди про створення коаліційного уряду разом із Сакігаке на чолі з соціалістом Томіїті Муроямою (1924 р. нар.) і за участю п’яти представників СПЯ (з 20-ти міністерських посад). Обрання соціалістичного прем’єр-міністра викликало чимало “шокових хвиль”, насамперед стрибок курсу ієни на світових валютних біржах, і помітно збентежило союзників Японії. Але Т.Мурояма заявив, що продовжуватиме політичний курс ЛДП, ідеологічні розбіжності між нею і СДПЯ стали відносно невеликими, що пояснювалося як світовим процесом зближення неолібералізму і соціал-демократії, так і схожістю електоральних баз обох партій та більш прагматичним зовнішньополітичним курсом соціалістів.

Однак спинити економічну рецесію не вдалося: за 1992-1996 рр. ВНП зріс лише на 6 % (у США - на 22 %), кількість безробітних до кінця 1996 р. збільшилася до 2,12 млн. чол. (3,3 % усього самодіяльного населення). Хоча цей рівень був значно нижчим, ніж у більшості інших західних країн, у Японії він викликав стурбованість. Тоді ж міністерство охорони здоров'я прийшло до висновку, що з 2007 р. населення Японії почне скорочуватися, головним чином, у віковому діапазоні від 15 до 65 років, в результаті чого буде гостро не вистачати робочої сили.

Після невдачі СДПЯ у 1995 р. на місцевих виборах і виборах до Палати радників частина активістів ЛДП почала висловлювати сумнів щодо доцільності продовження співпраці з соціалістами. Та й далеко не всі члени СДПЯ зрозуміли і сприйняли політико-ідеологічне зближення з ЛДП, а керівництво партії не змогло достатньо аргументовано пояснити цей об’єктивний процес. 5 січня 1996 р. Т.Мурояма за власним бажанням пішов у відставку, прем’єр-міністром Японії став лідер ЛДП, жорсткий політик і представник “нового консерватизму” Рютаро Хасімото (1937 р. нар.). Він проголосив курс на поступову дерегуляцію економіки, скорочення кількості та повноважень органів державного управління, проведення загальної фінансової ревізії банківської системи країни. З метою упорядкування фінансово-кредитної сфери уряди Р.Хасімото та його наступника (з липня 1998 р.) Кейдзо Обуті (1937-2000 рр.) провели кампанію перевірок банків, запідозрених у співпраці з кримінальними структурами та біржових спекуляціях.

Загалом обидві партії – ЛДП і СДПЯ - продовжили стратегічну співпрацю на загальнодержавному політичному рівні, перша – як хранитель багатого досвіду керівництва країною і ядро урядових коаліцій, друга – як стимулятор посилення соціальної зорієнтованості державної політики. Ліберальним демократам до кінця 90-х рр. вдалося в цілому подолати внутрішньопартійні фракційні розбіжності, у той час як їхній головний політичний конкурент справа – Партія нових рубежів, котра на виборах 1996 р. здобула 142 мандати і сформувала другу за чисельністю фракцію в Палаті представників, невдовзі розпалася.

Значну роль в узгоджувальній політичній системі Японії відіграють організації приватних підприємців: Федерація економічних організацій (Кейданрен), що об’єднує практично всі основні групи японського ділового світу (до неї входять на персональних засадах біля 80-ти провідних представників фінансово-промислових груп, а на колективній – близько 940 компаній і 120-ти фінансово-промислових асоціацій); Японська торговельно-промислова палата (Ніссьо), до котрої входять 1,2 млн. дрібних і середніх фірм, об’єднаних у 489 місцевих торговельно-промислових палатах; Федерація підприємницьких організацій (Ніккейрен), яка займається головно питаннями взаємовідносин труда й капіталу та об’єднує 47 регіональних та 55 галузевих організацій підприємців.

Ще з середини 80-х рр. Японія стала найбільшим кредитором світу, загальна сума її закордонних активів перевищила 1 трлн. дол. Найбільший тоді на планеті валютний запас Японії на сер. 1997 р. становив 218 млрд. дол., але на початку листопада того ж року її разом з іншими розвиненими країнами ПСА вразила гостра фінансова криза. Значною мірою вона була спричинена збільшенням оподаткування промислових кампаній за урядування Р.Хасімото, коли ті викинули за демпінговими цінами на азійські ринки товари, які неможливо було реалізувати вдома. Через обвал курсу акцій припинила свою роботу Токійська фондова

біржа, збанкрутувало чимало фінансових компаній та банків. Але вже на початок 1999 р., не вдаючись до великих зовнішніх запозичень, Японія власними силами ліквідувала наслідки фінансової кризи.

Та вже восени 2000 р. країну знову охопили економічні труднощі, що спричинило урядову кризу й призначення у квітні наступного року главою уряду відомого технократа Дзюньїтіро Коїдзумі (1942 р. нар.). Проте широко розрекламована ним програма модернізації японської економіки протягом 10-ти місяців не дала бажаних результатів, оздоровити банківську систему і приватизувати корумповані та марнотратні корпорації в державному секторі на весну 2002 р. не вдалося. За результатами 2001 р. обсяг промислового виробництва упав на 7,9 %, а безробіття сягнуло рекордного за весь повоєнний період рівня – 5,6 %.

І все ж Японія залишається однією з найбільших світових економічних потуг, на неї припадає 12 % промислового виробництва планети і майже 14 % світового ВНП. Країна упевнено посідає перше місце у світі за будівництвом автомобілів (30 %), тракторів, металообробного устаткування, побутової електроніки, роботів. Частка Японії у світовому виробництві кольорових телевізорів становить більше 60 %, сталі - більше 14 %, штучних волокон - більше 12 %.