Особливості функціонування “політичної системи 1955 року” в Японії.

На початок 90-х рр. минулого століття Японія досягла того високого ступеня суспільно-політичної зрілості, коли в ній сформувалася демократична, близька до правової, соціально зорієнтована держава і близьке до громадянського суспільство. Воно відзначалося добробутом широких народних мас, порівняно невеликим розривом у прибутках багатих і бідних, поширеним усвідомленням пріоритетності громадських інтересів, соціальним консенсусом, свободою особистої ініціативи, стійкою увагою до інтересів різноманітних груп населення, захищеністю основних прав людини, доступністю культурних цінностей. Успішне просування до такого високого рівня суспільно-політичного розвитку ефективно забезпечувала так звана “політична система 1955 року”, тобто незмінне домінування на виборах і перебування при владі Ліберально-демократичної партії протягом 1955-1993 рр.

“Вічно правляча”, діяльна й ініціативна ЛДП (в залежності від економічної кон’юнктури вона отримувала від 42 до 58 % голосів виборців), популярна навіть у ті роки, коли вона явно втрачала своє “обличчя” через виявлені факти корупції (наприклад, скандал навколо урядових закупок літаків у американського авіаконцерну “Локхід” 1974-1983 рр., що коштував посади прем’єр-міністру Какуею Танакі), виконувала своєрідну роль “старшого брата”, котрий завжди знає що і як треба робити.

ЛДП була створена 15 листопада 1955 р. в результаті об’єднання двох буржуазних правоцентристських партій – Ліберальної й Демократичної, котрі з’явилися десятиріччям раніше. Партійна програма орієнтувала ЛДП на захист приватної власності і вільного підприємництва, парламентської демократії й лібералізму, побудову “держави загального добробуту”, що мало перетворити партію у загальнонародну. Значною мірою це вдалося досягти: на середину 80-х рр. налічувала біля 3,6 млн. членів, користувалася підтримкою великого бізнесу, була тісно пов’язана з вищим ешелоном центрального державного апарату і муніципальних органів влади, мала значний вплив серед міських середніх верств і сільського населення. Рішення численної парламентської фракції ЛДП практично прирівнювалося до рішення партійного з’їзду.

У “Нарисові політичної філософії консерватизму”, схваленому з’їздом ЛДП у січні 1960 р., зазначалося, що бажана “держава майбутнього – це така держава, де ліквідована монополія на капітал з боку держави й купки окремих осіб, де весь народ перетворений на середній клас і у капіталістичних власників. Саме це має бути ідеалом нового капіталізму”. Наприкінці 70-х рр. ЛДП запропонувала ідеологічну платформу національної єдності й зосередила свої зусилля на відродженні серед населення країни прагнення до лідерства у світовому співтоваристві. З’явилося гасло зробити Японію центром світової цивілізації, створивши взірець високоефективного суспільства благоденства.

Перебуваючи при владі в умовах багатопартійності у другій половині 50-х - 80-х рр., ЛДП великої уваги надавала збільшенню японського експорту, підвищенню конкурентноздатності вітчизняних товарів на світових ринках шляхом зниження податків із корпорацій, що виробляли експортну продукцію, зменшення митних тарифів на імпорт сировини й напівфабрикатів, надання пільгових державних кредитів для експортерів. На рубежі 70-80-х рр. японська економіка зміцнилася настільки, що країна змогла розпочати "економічні війни" - пряму боротьбу за ринки збуту у США. Тоді ж розгорнулася масштабна структурна перебудова японської економіки, внаслідок якої виникли виробництва й цілі галузі, породжені прогресом науки й техніки: виробництво мікроелектронної техніки, великих і надвеликих інтегральних схем, нових засобів зв'язку, промислових роботів, біотехнологія та ін.

Водночас існувала “вічна опозиція” – Соціалістична партія Японії (засн. на початку листопада 1945 р.) й Комуністична партія Японії, котрі уособлювали необхідний атрибут демократичного ладу, але не мали реальних шансів перехопити владу у центристів. Досить консервативні за своєю ментальністю японці позитивно ставилися до такої “півторапартійної системи”, побоюючись, що прихід до влади іншої політичної сили призведе до непотрібних катаклізмів.

Помітне місце в “системі 1955 року” посідали стабілізуючі, проміжні між ЛДП і СПЯ партії “середнього шляху” – Партія демократичного соціалізму, Комейто (“Партія чистої політики”) і Соціал-демократичний союз, які тісно співпрацювали в стінах парламенту. ПДС і СДС сформувалися на базі правого крила Соціалістичної партії відповідно 24 січня 1960 р. і 26 березня 1978 р. й відкидали класову боротьбу та орієнтувалися на побудову “держави благоденства” шляхом реформ. Комейто виникла 17 листопада 1964 р. на основі Ліги чистої політики – політичного відділу крупної буддійської організації Сока гаккай і спершу проголошувала своєю метою “побудову ідеального суспільства” у відповідності з ідеєю “буддійської демократії”. Поступово релігійне забарвлення партії стало слабшим, і у програмі, прийнятій на її VІІІ з’їзді в 1970 р., стверджувалося, що Комейто керується концепцією “гуманного соціалізму” та проповідує на шляху забезпечення “заможності всього народу” “стриманість, постійність і гармонію”, роблячи наголос на парламентській діяльності.

Водночас із стрімким економічним зростанням у середовищі військових і консервативної інтелігенції визріла ідея підкріплення промислової могутності країни політичними претензіями. Численні військово-спортивні та історичні товариства час від часу вдавалися до пропаганди воєнної історії Японії, традицій вірності імператорові, потреби реваншу за поразку у Другій світовій війні. 25 листопада 1970 р. група молодих радикалів, очолена відомим письменником Юкіо Місімою, захопивши штаб однієї з частин столичного гарнізону, здійснила спробу військового перевороту. Але оскільки солдати й офіцери "Сил самооборони" відмовилися підтримати цей виступ, Юкіо Місіма та його найближчі сподвижники вчинили ритуальне самогубство харакірі.

Коли ж восени 1982 р. уряд очолив нетрадиційний політик із яскраво вираженим особистим стилем Ясухіро Накасоне (1918 р. нар.), що виступав під гаслом "остаточного підведення підсумків повоєнної політики", радикальні сили сприйняли його як ознаку початку перетворення країни в державу світового масштабу не лише в економічному, а й у політичному плані. Прем'єр оголосив про намір перетворити Японію в "непотопляємий авіаносець" і створити могутні ЗС, відмінивши ст.9 конституції країни та 1-процентне (від ВНП) обмеження військових витрат, запроваджене у 1976 р. Я.Накасоне заявляв, що Японія має стати "наддержавою", залишивши в минулому пам'ять про поразку у війні, і подібно Р.Рейгану та М.Тетчер здійснив низку неоконсервативних заходів, зокрема, роздержавлення підприємств і зменшення оподаткування.