Нормативно-правові регулятори міжнародного руху робочої сили:

- Візовий режим.

- Інформаційна політика у галузі міграції робочої сили.

- Якісні вимоги до іноземної робочої сили:сертифікат про освіту (стаж роботи за спеціальністю), додаткові професійні вимоги, віковий ценз, стан здоров’я, обмеження особистого характеру, знання мови, тощо.

- Пряме і опосередковане квотування та інші кількісні обмеження

- Регулювання на основі критеріїв фізичних та юридичних осіб.

- Часові обмеження на працевлаштування (звичайно від 6 місяців до 4 років).

- Секторальні (професійно-галузеві) пріоритети та обмеження: заборони в явній формі (державна служба), заборони галузевого характеру (виробництво зброї, ядерна фізика), національно-географічні пріоритети (Росія і республіки кол. СРСР, ФРН і Туреччина, Іспанія і Марокко), обмеження політичних та інших прав („європейський громадянин”, профспілкова діяльність, зміна місця роботи та проживання, тощо).

3. Система санкцій за порушення правил міграції робочої сили. Об’єктом санкцій може бути: трудовий мігрант, працедавець,посередники, які сприяють міграції (в ЄС існує система спеціальних санкцій щодо транспортних компаній, які перевозять незаконних мігрантів). Форми санкцій: адміністративна (покарання відповідних посадових осіб), економічні форми санкцій (штраф), карна відповідальність.

4. Адміністративні заходи забезпечення міграції робочої сили: Заборона нелегального в’їзду. Репатріація трудових мігрантів. Матеріальна компенсація за рееміграцію. Професійна підготовка (мовна і інша). Економічна допомога регіонам масової міграції (ЄС розробив 27 програм для країн – сусідів для розвитку прикордонного співробітництва). Програми легалізації іноземної робочої сили (Україна-Португалія).

5. Фінансові заходи щодо регулювання міграції робочої сили: Недискримінація щодо оплати праці та соціального забезпечення. Оподаткування особистих прибутків іноземних громадян. Умови конвертованості національної валюти. Механізм трансферу коштів іноземних мігрантів, тощо.

ДОДАТКОВО:В Україні імміграція робочої сили регулюється Постановою Кабінету Міністрів „Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні” від 1 листопада 1999 року №2028: Дозвіл надається за відсутності відповідних працівників або на основі достатнього обґрунтування. Роботодавці використовують іноземну робочу силу за наявністю дозволу. Дозвіл видається Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціального захисту. Роботодавець має надати 8 документів для отримання дозволу. Дозвіл надається до 1 року з правом поновлення, макс. до 4 років; шестимісячна перерва. У разі порушення – штраф до 50 неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Україна має спеціальні угоди з міграції, в т.ч. робочої сили, з Росією (1993 р.), Молдовою (1993 р.), Польщею (1994 р.), Литвою (1995 р.), Вірменією (1995 р.), Білорусією (1995 р.), Латвією (1995 р.), Чехією (1996 р.), СРВ (1996 р.), Словаччиною (1997 р.), Португалією (2003 р.).

Міжнародні організації як фактор регулювання міжнародних ринків праці: Глобальні (Міжнародна організація праці – 150 країн у 2002 р.), регіональні (ЄС, НАФТА, тощо). МОП (1919р.):

1. преамбула Статуту: „ненадання якою-небудь країною трудящим людських умов праці є перешкодою для інших народів, які бажають покращити становлення трудящих у своїх країнах”;

2. трьохстороннє представництво: уряди, підприємці, представники трудящих;

3. основні конвенції: Питання міграційної статистики (1922 р.); Інспекція режиму перевезень мігрантів (1926 р.); Право робочих-мігрантів на отримання пенсій з інвалідності та старості (1935 р.); Про міграцію з метою працевлаштування (1949р.) (право на отримання інформації щодо національних систем регулювання міграції; заходи проти пропаганди еміграції та міграції; забезпечення соціальних прав; переказ частини отриманих доходів мігрантом; мігрант не може бути висланий за умов втрати роботи внаслідок хвороби протягом 5 років); Про соціальну політику на територіях поза метрополіями (1955 р.); Про трудящих-мігрантів (1952 р.) (зобов’язання країн приймати заходи проти пропаганди міжнародних переселень; не допускати дискримінації при наймі у сфері оплати, інших сферах життя трудящих мігрантів; „по можливості”, у межах існуючих заходів); Про трудящих на плантаціях (1960 р.); Проти зменшення прав у сфері праці (1960 р.) (заборона дискримінації іноземної робочої сили у сферах праці та занять); Про основні цілі та напрями соціальної політики (1962 р.) (робочі-мігранти повинні користуватися не меншим захистом ніж корінні; родини мігрантів мають право на отримання грошових переказів); Про робітників-мігрантів (1975 р.) (виявлення незаконної міграції робочої сили; збереження права на законне проживання та пошук нової роботи у випадку втрати роботи; робітник або його родина не несуть відповідних витрат у випадку їх депортації; рівні можливості та ставлення до мігрантів у сферах зайнятості, соціального забезпечення, профспілок, культурні, індивідуальні та колективні права; допомога мігрантам через спеціальні програми навчання; сприяння пошуку роботи в країні без географічних обмежень протягом двох років; збереження обмежень для мігрантів у певних сферах зайнятості з метою захисту інтересів держави).

Європейське економічне співтовариство (1957 р.) – ЄС:

• ліквідація бар’єрів на шляху вільного руху робочої сили між країнами-учасницями;

• створення європейського соціального фонду з метою покращення можливостей зайнятості та підвищення життєвого рівня;

• обмеження на рух лише за мотивами суспільного порядку, безпеки та охорони здоров’я;

• Регламенти та Директиви 60 років: дозвіл на переміщення РС без попередньої пропозиції роботи; система соціальної безпеки для мігрантів з 1959 р.; „національний режим”, дозвіл на проживання в іншій країні за умов завершення роботи; право на отримання та переказ соціальної допомоги;

• Система соціального захисту осіб(1971 р.): заборона дискримінації; національна система соціального захисту повністю розповсюджується на іноземну робочу силу з країн-членів;

• Trevi – група (1975 р.) (гармонізація умов надання віз та міграційного контролю; у 1987 р. визначений список із 50 країн, громадяни яких обов’язково потребують віз для в’їзду в країни ЄЕС, 1989 р. – 59 країн, 1993 р. – 45 країн);

• Програма ERASMUS (1989 р.): створення умов обміну студентами; спеціального фонду для навчальних закладів для навчання іноземних студентів; створення ECTS – Європейської системи взаємного визнання заліків та іспитів;

• Шенгенська Угода (1985 р., 5 країн; 1998 р. всі країни ЄС, крім Великобританії та Данії, нові країни-члени ЄС поки що не є учасниками Угоди): відміна прикордонного контролю між країнами з 01.01.1990 р.; підвищення рівня контролю на зовнішніх кордонах; створення Шенгенської інформаційної системи; уніфікація умов надання віз;

• Амстердамська Угода (1996 р.): створення загальних стандартів кордонного контролю за 5 років, загальних правил надання віз до 3 місяців; загальні вимоги для надання віз на термін більше 3 місяців; право громадян інших країн, які мали законні права проживання в країні ЄС, проживати в інших країнах ЄС;

• Пропозиції для відповідних Директив ЄК щодо імміграції висококваліфікованих робітників (2007р.).