77. Теорія економічного зростання і соціальний прогрес: неокласичні моделі.

У міжнародній практиці економічне зростання використовується як узагальнюючий показник розвитку народного господарства. Воно вимірюється темпами приросту реального національного доходу, ВВП у цілому або на душу населення.

У теорії для пояснення впливу чинників економічного зростання сформувались два підходи: маржиналістський та структуралістський.

Маржиналістським називають підхід неокласичної школи, який ґрунтується на ідеї граничної продуктивності різних чинників виробництва. Ця ідея дає змогу визначити граничний внесок капіталу, праці, землі у продукт національного виробництва. Якщо, за умови незмінності інших чинників, один із названих чинників збільшити на 1%, то збільшення (зменшення) ВВП на певний відсоток визначатиме внесок цього змінюваного чинника у зростання.

Структуралістський підхід до аналізу чинників економічного зростання відображає безпосередній зв’язок між структурою економіки й темпами економічного зростання. Зв’язок структури та зростання обопільний: якщо економічне зростання сприяє збільшенню рівня доходів, то це викликає зміну структури попиту; остання може зумовити зміну структури виробництва, пов’язану з виникненням нових високотехнологічних галузей, наслідком чого стає нове економічне зростання. Макроекономічні моделі зростання намагаються обґрунтувати оптимальну норму заощадження, яка забезпечувала б стабільне економічне зростання.

1. Модель Харрода – Домара – найвідоміша серед таких макроекономічних моделей. Англієць Р.Харрод й американець О.Домар розробляли свої моделі окремо, та й із різними цілями, однак прийшли до аналогічних висновків. Тому їхні моделі зазвичай розглядаються в комплексі.

Модель Харрода – Домара з’явилася приблизно в той самий час, що й теорія Дж.М.Кейнса. У зв’язку з цим доцільно порівняти підходи, реалізовані в цих двох моделях.

Дж.М.Кейнс, як відомо, розглядає економіку в короткостроковому періоді. Йому приписують напівжартівливу фразу про недоцільність зосередження уваги на довгостроковому періоді, адже «в довгостроковому періоді ми всі мерці» (англ. “In the long run we are all dead”). У моделі Харрода – Домара, навпаки, досліджується економіка саме в довгостроковому періоді.

Дж.М.Кейнса цікавила проблема забезпечення рівноваги в умовах повної зайнятості. Р.Харрод помітив, що сукупний попит, достатній для гарантування повної зайнятості в одному періоді, недостатній для забезпечення її в інші періоди. А додаткові витрати на забезпечення повної зайнятості в нових умовах повинні враховувати існуючий зв’язок (співвідношення) між запасом капіталу та обсягом виробітку (K/Y).

Ключовими елементами моделі Харрода – Домара є величина заощаджень взагалі та схильності до заощаджень зокрема.

Головні риси моделі Харрода – Домара:

1. Модель ґрунтується на так званій «капітальній» теорії вартості (за аналогією з «трудовою» теорією вартості). Іншими словами, приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці ж надається другорядна роль. В основу моделі покладено умову, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці, тобто:

ΔL / ΔK = const.

Це передбачає, зокрема, незмінність зарплати. Якщо ж праця й капітал зростають у різних співвідношеннях, то, за логікою моделі, це означає, що або праця, або капітал використовуються неповно.

2. Модель не враховує технологічних змін, приймаючи технологічний рівень за сталу величину.

3. У моделі приймається, що K/Y = ΔK/ΔY.

4. Як і в більшості посткейнсіанських моделей, враховано, що фактором стримування економічної активності (відповідно, і зростання) може бути сукупний попит.

Аналізована модель ґрунтується також на тому, що інвестиції певного періоду визначаються граничною схильністю до заощаджень. Економічне зростання розглядається, по-перше як функція граничної схильності до заощаджень; по-друге, співвідношенням:

K/Y , де:

K – запас капіталу,

Y – створений продукт.

Співвідношення K/Y є коефіцієнтом зв’язку між запасом капіталу та продуктом. Зрозуміло, що зменшення цього коефіцієнта передбачає зростання ефективності використання запасу капіталу.

Власне величину економічного зростання можна обчислити таким чином:

Gr = ΔY/Y, (1)

де Gr – зростання;

ΔY – приріст продукту протягом певного періоду;

Y – обсяг продукту в попередньому періоді;

Mодель Харрода – Домара застосовується для пояснення та відображення зв’язку між заощадженнями, капіталовкладеннями (інвестиціями) й економічним зростанням.

Загальна логіка моделі Харрода – Домара наступна: заощадження перетворюються на інвестиції, які розширюють виробничі можливості і забезпечують отримання більшого доходу в майбутньому. Більший сукупний дохід, у свою чергу, гарантує більший обсяг заощаджень, інвестицій, капіталу, а отже, ще більший дохід у перспективі.

2. Модель економічного зростання Р.Солоу. З попередніх міркувань випливає, що для стимулювання зростання слід здійснити в суспільстві перерозподіл доходів на користь груп із високою схильністю до заощадження. Саме представники таких груп в умовах відкритої економіки можуть охочіше вкладати кошти за кордон, а не у вітчизняну економіку. На прискорене зростання в цьому випадку можна розраховувати лише після повернення в країну прибутків, одержаних на іноземні інвестиції. Вважається, що схильність до заощадження у державному секторі є вищою. Крім того, цей сектор здійснює менше інвестицій за кордон. Чи варто на підставі цього рекомендувати розширення державного сектора? Очевидно, що ні, оскільки ефективність державного сектора (його здатність виробляти продукцію) у багатьох випадках є нижчою, ніж сектора приватного.

Певним чином на величину заощаджень впливає також демографічний чинник. Чим вищою є частка населення працездатного віку, тим вищий обсяг заощаджень.

Помічено, що не лише заощадження, перетворюючись на інвестиції, визначають економічне зростання, а й навпаки, у країнах із високим і стійким зростанням підвищується схильність населення до заощадження.

Навряд чи варто доводити, що модель, яка враховує дію більшої кількості чинників, повніше відображає реальну картину економічного зростання. Саме такою є модель економічного зростання Р.Солоу.

Основні ознаки моделі:

1. Критерієм зростання є зростання продуктивності праці (y = Y/L), а не обсягу виготовленої продукції (Y).

2. Модель враховує вплив трьох чинників:

капіталоозброєності (k=K/L);

зростання кількості населення (L);

технологічного прогресу (Т.П.).

3. Відповідно до моделі, існує стійкий рівень капіталоозброєності (k), який визначає економічну динаміку. Його можна визначити за формулою:

s/δ = k/f(k), де:

s – норма заощаджень;

δ – норма амортизації;

k – стійкий рівень капіталоозброєності;

f(k) – продуктивність праці за стійкого рівня капіталоозброєності.

4. Джерелами економічного зростання є:

• зростання капіталоозброєності (k), яке залежить від зростання норми заощадження (s). Але зростання норми заощадження не може бути постійним, оскільки заощадження (s) обмежують споживання (С).

Солоу сформулював «золоте правило», яке виконується за умови, що граничний продукт капіталу (МРК) дорівнює його амортизації:

МРК = δ.

«Золоте правило»: при визначенні норми заощадження критерієм повинна бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання (С).

• зростання населення (t – темп зростання населення), що впливає на економічне зростання через динаміку капіталоозброєності:

ΔK = I/L – (δ +t)k, де:

I/L – інвестиції на одного зайнятого;

δ – норма амортизації;

t – темп зростання кількості населення;

k – капіталоозброєність.

• технологічний прогрес, який, на відміну від попередніх чинників, є джерелом постійного зростання як продуктивності праці (y), так і загального продукту (Y).

Якщо ефективність виробництва Е під впливом технологічного прогресу змінюється темпом g, то продуктивність праці змінюється тим самим темпом, а загальний обсяг виробництва зростає темпом (t+g):

Y = (tL + g) yoL,

де yо – базова продуктивність праці.

Провідною ідеєю моделі Р.Солоу є те, що лише технічний прогрес може зумовити (і лише ним можна пояснити) постійне зростання рівня життя. Адже саме він забезпечує постійне зростання продуктивності й загального обсягу виробництва.

Теоретичні розробки Р.Солоу стали найважливішим здобутком неокласичного аналізу економічного зростання та значно просунули вперед світову економічну думку. Це визнання було зафіксоване у 1987 р. присудженням Р.Солоу Нобелівської премії з економіки. Базова модель економічного зростання Р.Солоу дає змогу виконати теоретичний аналіз характеру цього зростання у довгостроковій перспективі, з’ясувати, яким чином основні фактори виробництва – праця, земля, капітал, технології – впливають на темп зростання потенційного ВВП.