4) Дирижистська школа інтеграції.

Представники цієї школи – це такі економісти як Купер, Джон Кіндер, Алекс Філіп. Цю концепцію можна віднести до неокейнсіанського підходу до МЕІ. Представники цієї школи недовіряють ринковому механізму в процесі розвитку інтеграційних процесів.

Ця концепція базується на державному регулюванні економічних процесів, їх гаслом є “керованій економіці немає альтернативи”. Ця школа розглядає інтеграцію як ліквідацію дискримінації між економічними агентами країн, і координацію спільної економічної політики досить широких масштабів, для забезпечення здійснення основних економічних напрямків розвитку країни.

Ця концепція вважає, що для повної інтеграції необхідний не тільки вільний рух товарів та факторів виробництва, а й координація макроекономічної політики держав, яка повинна пом’якшити нерівномірність економічного розвитку країн. Кожна країна-член інтеграційного об’єднання повинна відмовитись від самостійного проведення зовнішньоекономічної політики і передати ці функції наднаціональним інститутам.

В теории экономической интеграции выделяют и другие направления, отличающиеся прежде всего разными оценками интеграционного механизма.

В середине 60-х гг. возникло направление к о р п о р а ц и о н а л и з м а , представители которого — американские экономисты Сидней Рольф и Юджин Ростоу выявили новый стержень интеграции. Они считали, что в противоположность рыночному механизму и государственному регулированию функционирование ТНК способно обеспечить интегрирование международной экономики, ее рациональное и сбалансированное развитие.

Представители с т р у к т у р а л и з м а — шведский экономист Гуннар Мюрдаль и др. критически отнеслись к идее полной либерализации движения товаров, капитала и рабочей силы в интегрируемом пространстве, считая, что свободное функционирование рыночного механизма может привести к определенным диспропорциям в развитии и размещении производства, углублению неравенства в доходах. Экономическая интеграция рассматривалась ими как глубокий процесс структурных преобразований в экономике интегрирующихся стран, в результате которых возникает качественно новое интегрированное пространство, более совершенный хозяйственный организм. По их мнению, полюсами развития интеграции являются крупные фирмы, промышленные компании, целые отрасли промышленности.

В 70-х гг. широкое распространение получили идеи н е о к е й н с и а н с т в а, представители которого — американский экономист Ричард Купер и др.—в частности, считали, что центральная проблема международного экономического сотрудничества состоит в том, как уберечь многообразные выгоды широкого международного экономического взаимодействия от ограничений и в то же время сохранить максимальную для каждой страны степень свободы. Неокейнсианцы выдвинули два возможных варианта развития международной интеграции: первый — интеграция с последующей утратой национальной свободы, но обязательным согласованием экономических целей и политики; второй — интеграция с условием сохранения как можно больше национальной автономии. Предполагая, что ни один из этих вариантов не может быть представлен в чистом виде, они считали необходимым их оптимальное сочетание путем согласования внутренней и внешней хозяйственной политики интегрирующихся сторон.

Разновидностью неокейнсианского направления является д и р и ж и з м, теоретики которого также отрицают решающую роль в интеграционных процессах рыночного механизма и считают, что создание и функционирование международных экономических структур возможно на основе разработки интегрирующимися сторонами общей экономической политики, согласования социального законодательства, координации кредитной политики. Данное направление экономической мысли представлено голландским ученым Яном Тинбергеном.

В настоящее время в связи с расширением ЕС за счет вступления в него новых стран разработан ряд моделей дальнейшего развития европейской интеграции по пути ее углубления, среди которых выделяются модели «ступенчатой интеграции», «Европы концентрических кругов», «дифференцированной интеграции». В основе первых двух моделей заложена идея создания в ЕС «ядра» из наиболее развитых стран, вокруг которого формируются «круги» из стран с меньшей глубиной интеграции.

Модель «дифференцированной интеграции» исходит из того, что географическое расширение ЕС должно изменить концепцию интеграции и предполагает дифференциацию скорости интеграционных процессов по различным странам. Как и «ступенчатая», «дифференцированная» интеграция преследует цель углубления интеграционных процессов, но при этом исключает необходимость подписания договоров и ограничение времени. Предусматривается также создание «ядра» с разным составом участников.

Перейдем теперь к характеристике существующих основных моделей в мировых интеграционных процессах.

1. Модели политико-экономической интеграции (с учетом социальных аспектов):

1.1.Европейский союз (ЕС).

1.2. Андская группа (Латинская Америка).

1.3. Карибский "общий рынок" (Латинская Америка).

1.4. Ассоциация государств Юго-Восточной Азии (АСЕАН).

2. Модели торгово-экономического сотрудничества:

2.1. Европейская ассоциация свободной торговли (ЕАСТ).

2.2. Североамериканская интеграция (США, Канада, Мексика).

2.3. Организация арабских стран - экспортеров нефти(ОАПЕК).

2.4. Организация стран-экспортеров нефти (ОПЕК).

3. Модели международных экономических надправительственных организаций, регламентирующих торговую, тарифную политику и вырабатывающих экономическую стратегию:

 3.1. Генеральное соглашение о тарифах и торговле (ГАТТ).

3.2. Организация экономического сотрудничества и развития (ОЭСР).

3.3. Конференция ООН по торговле и развитию (ЮНКТАД).

4. Модели политических союзов и военных блоков:

4.1. Европейский Совет.

4.2. Организация Африканского единства (ОАЕ).

4.3. Организация Североатлантического договора (НАТО).

 Итак, мы имеем дело с различными структурами (моделями), типами, формами и организациями интеграционных процессов, в том или ином виде охвативших" почти весь мир.

2 вариант

Теоретичні основи аналізу міжнародних інтеграційних процесів були закладені в роботах де Бірса (1941), Вінера та Байє (1950), які сформулювали теорію митних союзів. Найбільш повне її обгрунтування зробив Вінер у праці "Питання митного союзу”.

Існує декілька визначень інтеграції, що сформулювали різні наукові школи сучасної економічної думки, а саме: ринкова, ринково-інституційна, структурна (структуралістська).

Ринкова школа виходить з відомого постулату про те, що ринок є найкращим регулятором економіки, який не можна замінити жодними штучними механізмами з боку держави (принцип laissez faire). Суть концепції ринкової школи полягає в тому, що в інтегрованому господарському просторі повинні виконуватись такі самі умови для руху факторів виробництва, що і в національній ринковій системі.

Інший напрям сучасного неолібералізму отримав назву ринково-інституціонального. Його представники намагаються знайти компроміс між ринковими та державними регулятивними механізмами міжнародної економічної інтеграції. На думку представників цієї школи, інтеграція є втіленням певної єдності економічних та політико-правових аспектів. На відміну від представників ринкової школи, інституціоналісти визнають, що інтеграція національних господарств не може бути досягнута одними лише ринковими методами.

Ще в середині 60-х років ХХ ст. деякі французькі, англійські та італійські економісти піддали критиці неоліберальні підходи до економічної інтеграції та запропонували інші моделі, що отримали назву „структурна школа". Погляди представників цієї школи суттєво відрізняються один від одного. Однак є те, що їх об'єднує: по-перше, надто критична позиція щодо традиційної теорії міжнародної торгівлі і, по-друге, прагнення виявити структурний аспект інтеграційного процесу. Для представників структурної школи справжня інтеграція — це дещо більше, ніж просто об'єднання декількох національних господарств. Вона можлива лише на стадії економічного союзу, коли відбувається взаємопроникнення національних господарств, що є невід'ємною частиною процесу зміни їхньої структури, який є невідворотним. Представники структурної школи розглядають економічну інтеграцію як глибинний процес структурних перетворень в економіці країн, що інтегруються, завдяки котрим повинні виникнути оптимально збалансовані в територіально-економічному та соціальному сенсі господарства. Отже, йдеться про своєрідну зміну системи: інтегрування повинне являти собою не просто суму національних економік, а якусь нову якість, більш досконалий господарський організм.

У рамках існуючих наукових шкіл виникли й альтернативні концепції міжнародної економічної інтеграції. Вони диференціюються залежно від цілей, змісту та часу протікання інтеграційного процесу. На цій основі розглядаються моделі двошвидкісної та багатошвидкісної Європи. Береться до уваги той факт, що учасники інтеграції, проголосивши спільні цілі, можуть унаслідок різних стартових умов затратити неоднакову кількість часу для їх досягнення. Прикладами різношвидкісної інтеграції є Маастрихтські угоди (1992 р.) про критерії конвергенції щодо створення єдиного внутрішнього ринку ЄС та Європейського валютного союзу.

Економічні теорії інтеграції можуть класифікуватися також як старі і нові теорії, та як статичні і динамічні. Старі теорії динамічної інтеграції мають політичну спрямованість і формують неофункціональний напрям теоретичних досліджень міжнародних інтеграційних процесів. Головним припущенням неофункціональної теорії є супутні ефекти політики (policy spillovers), коли один етап інтеграції створює необхідність подальших кроків. Нові статичні теорії інтеграції засновані на припущеннях існування ринків з недосконалою конкуренцією. Усунення бар’єрів щодо переміщення товарів та факторів виробництва сприяє використанню ефекту масштабу та вилученню цінового ефекту і відповідно впливає на дохід.