Політичні процеси

В політичному плані молоді незалежні держави Південної і Тропічної Африки як правило обирали республіканську форму правління. Створювались парламенти, організовувались партії і рухи. На цей процес дуже впливала така специфічна риса афри­канських суспільств, як стійкість родоплемінних і общинних зв'язків. Всі важливі проблеми вирішувались на місцях вождя­ми племен або радами старійшин на основі звичаїв і традицій.

244

Надплемінні інститути, в т.ч. і держава, були чужими більшості африканців і оцінювались ними як щось зайве і непотрібне. В той же час більш численні народності мали змогу захопити вла­ду, отримати переваги в уряді, адміністративних органах, армії, поліції. Виникла основа для збройних етнічних конфліктів, які роками, десятиріччями не згасають у ряді країн (Ефіопія, Сомалі, Руанда, Бурунді, Ангола, Ліберія, Конго-Заїр, Чад та ін).

У сфері державного управління переважали авторитаризм і насильство. Спостерігалась політична нестабільність, постійно відбувались державні перевороти, в яких активну участь брала армія. В найбільшій країні регіону - Нігерії після здобуття нею незалежності (1960) здійснено сім військових переворотів. У Беніні з 1960 по 1972 рр. сталося шість державних переворотів, у т.ч. чотири військові, і змінилось 20 урядів. В 1960-2000 рр. Африка пережила понад 100 військових переворотів, які супро­воджувались політичним терором, грабунками населення, депорта­ціями і потоками біженців у сусідні країни.

Ряд патріотично настроєних лідерів національно-визвольних рухів часів боротьби за незалежність були усунуті від влади. Де­які з них швидко переродились і сприйняли авторитарні методи керівництва державою і суспільством. Правитель Центрально-Африканської Республіки Ж.Б. Бокасса проголосив себе імпера­тором і користувався настільки необмеженою владою, що міг дозво­лити собі навіть людоїдство. Військовий диктатор Уганди в 1971-1979 рр. їді Амін, прозваний «африканським Гітлером», відзна­чився не лише політичними репресіями, але й безпрецедентною «економічною війною» проти буржуазії, дрібних ремісників і тор­говців індо-пакистанського походження. В 1972 р. з Уганди було депортовано 70 тис. «азіатів», які нібито мали державу за дійну корову, яку визискували, але не хотіли годувати. Діловій еліті було наказано протягом 90 днів покинути Країну, взявши не більше 100 дол. на людину. Її банківські рахунки арештовувались, майно вилучалось і розподілялось між офіцерами і солдатами амінівсь-кої армії. Економіка Уганди зазнала нищівного удару.

Керівник Малаві Хастінгс Камузу Банда, що прийшов до влади в 1964 р., оголосив себе довічним президентом країни (з 1969 р.). Людина, яка багато років прожила в еміграції в СІЛА і Європі в умовах західної демократії, закінчила чотири вищі на­вчальні заклади (Уілберфордськйй університет, Чиказький універ­ситет, Мехаррі-коледж у СІЛА, Единбурзький медичний коледж у Шотландії), отримала фах історика, політолога, лікаря, повернув­шись додому, відразу ж забула про західні пивілізапійні цінності. Крім звання довічного президента. Банда набув звання тради­ційного вождя і шамана племені чева. Критиків свого правління він погрожував «згодувати крокодилам».

245

Президент Заїру Мобуту Сесе Секо Куку Нгебенду Ва За Бан-га (Могутній воїн, що завдяки своїй стійкості, витривалості й волі до перемоги буде йти від одного завоювання до іншого, залишаю­чи після себе вогонь) обіймав свою посаду 32 роки і був усунутий у 1997 р. в результаті перемоги збройного руху опору. З метою безпеки він жив не в столиці Кіншасі, а в своєму рідному селі Гбадоліт, прозваному «Версалем джунглів». Особиста власність Мобуту Сесе Секо за межами Заїру оцінювалась в 4-5 млрд. дол., а державний борг країни, якою він керував, складав 4 млрд. дол.

На початку 90-х років із 47 країн Тропічної і Південної Африки в семи існували особисті диктатури, в 16-ти - військові режими, в 15-ти - однопартійні системи і лише в п'яти - демокра­тичні багатопартійні структури (Ботсвана, Гамбія, Маврикій, Се­негал, Зімбабве). Наявність у багатьох країнах антинародних політичних режимів і державних діячів, які дбали не про інтере­си громадян, а про свої власні, стала ще однією причиною по­встанської боротьби і сепаратистських тенденцій. У 90-х роках у зв'язку із закінченням «холодної війни» велика група афри­канських країн заявила про свій перехід до багатопартійної си­стеми організації влади. Втратили свої звичні посади чимало харизматичних правителів. Зокрема, довічний президент Малаві Банда, який мріяв зустріти своє 100-річчя на посту керівника держави, у 1994 р. зазнав поразки на перших багатопартійний виборах, а в 1998 р. помер на 92-му році життя. Кілька автори­тарних лідерів і в нових умовах здобули підтримку населення. Керівник однопартійного режиму Беніну (1972-1989) М. Кереку на президентських виборах 1996 р. переміг як незалежний кан­дидат і представник «трудових верств», оскільки ніхто, навіть вороже настроєні опоненти, не ставив під сумнів його особисту чесність і патріотизм. Військовий диктатор Гани Дж. Роллінгс, що захопив владу в 1980 р. за допомогою армії, в 1993 р. був обраний президентом демократичним шляхом.

Одночасно з процесами демократизації в 90-х роках в Аф­риці продовжували здійснюватись державні перевороти. Деста­білізація економіки в ході реформ за західними програмами, закриття державних підприємств, скорочення управлінського апарату й армії, конфлікти між гілками влади і політиками, корупція, етнічні проблеми викликали подальше зниження і без того невисокого життєвого рівня і загальне невдоволення. Деякі суспільні сили бачили вихід у поверненні до авторитар­них форм правління. Військові прийшли до влади в Сьєрра-Леоне (1992), Нігерії (1993), Нігері (1997). Військовий дикта­тор Нігерії генерал Сані Абача створив одну з найбільш репре­сивних у світі поліцейських держав. Його особиста власність оцінювалась в 1 млрд. дол.

246

Щоб успішно розбудовувати громадянське суспільство, краї­ни Тропічної і Південної Африки мають виробляти свої моделі демократії, поєднуючи елементи західної системи з традиційни­ми цивілізаційними цінностями.