56. Поняття і суть узгодження міжнародного і внутрішньодержавного права. Обов'язок держави узгоджувати норми внутрішньодержавного права з нормами міжнародного права.

Способи узгодження внутрішньодержавного та міжнародного права різні та залежать від правової системи конкретної держави. Але зміст цього процесу завжди однаковий: приведення державою свого внутрішнього права у відповідність з міжнародним з метою забезпечення виконання приписів, дозволів та заборон, встановлених останнім.

Найбільш доцільною і вживаною формою вирішення су­перечностей, що виникають між внутрішньодержавним та міжнародним правом, є узгодження двох правових систем. Понятійно термін «узгодження» визначається як організа­ційно-правова політична діяльність держав, інших суб'єктів права {міжнародного і внутрішньодержавного) зі створен­ня подібних або загальних форм нормативних приписів та їхньої реалізації відповідно до норм обох правових систем. Узгодження здебільшого є двостороннім процесом, у якому приведення у відповідність норм внутрішньодержавного права до норм міжнародного права посідає важливе місце. Суть цього процесу полягає в тому, що узгоджен­ня — це не просто співвідношення, а взаємодія міжнародного і внутрішньодержавного права, що послідовно здій­снюється і керується суб'єктами права.

На особливу увагу в праці заслуговують ключові твердження концепції. Зазначається, що в міжнародному праві відсутня договірна, універсальна норма, яка зобов'язує по­годжувати норми внутрішньодержавного права з міжна­родним, проте є підстави вважати, що склалася звичаєва норма, котра потребує такого узгодження. Це твердження ґрунтується на прикладах договірної практики зі спеціаль­них питань, міжнародної та внутрішньодержавної судової практики.

В узгодженні двох систем права головним завданням є не створення нових норм в одній із систем права, а при­ведення у відповідність уже створених норм. Зазначаєть­ся також, що немає необхідності переводити (перетворю­вати) норми однієї системи права в іншу, треба лише, аби вони сприяли, а не протидіяли одна одній у функціону­ванні. До методів узгодження внутрішньодержавних пра­вових актів з міжнародно-правовими приписами учений залучає: відсилання, рецепцію, паралельну правотворчість, уніфікацію і перетворення.

За відсилання до міжнародного права законодавець, регулюючи внутрішньодержавні відносини, не відтворює нор­ми міжнародного права, а відсилає до міжнародно-правово­го припису. При відсиланні модель поведінки одна (форму­люється лише в одній системі права, в іншій системі тільки вказується джерело, де з моделлю можна «ознайомитися»), а різні стосунки, різні суб'єкти, в результаті — різні норми та різний результат правового регулювання.

Суть рецепції, як пише автор, полягає в тому, що за­конодавець запозичує в міжнародному праві модель по­ведінки і надає їй юридичного обов'язку для суб'єктів внутрішньодержавного права у внутрішньодержавних сто­сунках. Тобто норми міжнародного права відтворюються без будь-яких змін у національному законодавстві. Рецеп­ція може існувати лише у «спеціальній формі» в конкрет­ному випадку щодо окремих міжнародно-правових при­писів. Рецепція в «загальній формі», тобто відтворення в національному праві без будь-яких змін норм усього між­народного права, не практикується.

Суть паралельної правотворчості полягає в тому, що єдина модель поведінки-запроваджується в обох правових системах паралельно, юридично незалежно. Метод уніфікації є процесом скерованих дій для узгодження єдності приписів у двох правових системах. Перетворення як ме­тод узгодження передбачає внесення змін, доповнень, уточнень у національне законодавство. За перетворення норма національного права трансформує не норму між­народного права, а норму внутрішньодержавного права.

Заслуговує на увагу твердження В. Г. Буткевича про те, що погоджувати міжнародне і внутрішньодержавне право на стадії реалізації може тільки держава. Але вона не може поставити за обов'язок фізичній особі виконувати норму міжнародного права. І коли у внутрішньодержавному праві міститься формула про застосування правил міжнародного договору, то вона спрямована не до фізичних чи юридич­них осіб, а до державних органів, що володіють правом від імені держави застосовувати такі правила¹.