logo
МПП ЄКЗ

23. Набуття громадянства та його втрата

Міжнародному праву відомі такі способи набуття громадянства:

Філіація— набуття громадянства за народженням. У порядку філіації громадянство набувається на підставі двох принципів: — громадянство за принципом «права грунту» означає, що дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася.

— громадянство за принципом «права крові» — тут дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження.

В Україні діє принцип «права крові». Натуралізація (укорінення) — це прийом (прийняття) у громадянство іноземця за його заявою. її смисл полягає в тому, що будь-який іноземний громадянин, за умови відмови від іноземного громадянства, або апатрид можуть вступити в громадянство даної держави.

Таким чином, репатріація — це відновлення громадянства шляхом повернення в країну свого громадянства (постійного проживання або походження) певної групи

До способів набуття громадянства, пов'язаних із територіальними змінами, належать оптація і трансферт. Оптація — це набуття громадянства на основі його вибору в зв'язку з територіальними змінами. Особи, які мешкають на частині території однієї держави, що переходить під суверенітет іншої держави, отримують право оптації в порядку й у терміни, обумовлені договором між відповідними державами або встановлені державою в односторонньому порядку. Трансферт відрізняється від оптації тим, що тут зміна громадянства настає автоматично. Фактично, це обмін населенням між державами на основі міжнародної угоди. Ці способи не суперечать смислу Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від 1961 року, відповідно до котрого «держава надає своє громадянство особі, яка народилася на її території і інакше не мала б громадянства. Таке громадянство надається: а) при народженні, на підставі закону,

б) за клопотанням перед відповідними владами заінтересованою особою або від її імені відповідно до закону держави». Виходячи з цих положень, в національному законодавстві України про громадянство закріплені такі підстави набуття громадянства України: 1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

У законодавстві держав про громадянство існує декілька засобів припинення громадянства. До них належать: вихід із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору. Встановлення підстав і умов виходу з громадянства відносяться до виняткової компетенції конкретної держави. У відповідності зі статтею 18 Закону України від 18 січня 2001 року вихід із громадянства здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадянином безпосередньо.

Так громадянство України втрачається: 1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави. 2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; 3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; 4) якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави. 24. Дипломатичний захист

Функція дипломатичного захисту передбачає захист прав і законних інтересів акредитуючої держави, її громадян та юридичних осіб, що перебувають на території країни акредитації посольства. Дипломатичний захист здійснюється, насамперед, у тому, що посольство надає консультації своїм громадянам з усіх питань, що сто­суються їхнього перебування в даній країні, робить різно­манітні запити з приводу захисту інтересів своєї держави та її громадян, а в необхідних випадках — протести та подання органам влади країни перебування.

В наш час захист прав та інтересів громадян, що перебу­вають за кордоном, практично здійсню­ється в більшості випадків консульськими відділами посольств або самостійними консульськими установами конкретної дер­жави, і лише в особливо серйозних та політичне вагомих випадках відповідні кроки здійснюються від імені дипло­матичного представництва в цілому.

З міжнародно-правової точки зору функція дипломатич­ного захисту може здійснюватись за дотримання певних умов:

По-перше, при здійсненні функцій дипломатичного за­хисту неприпустимо вдаватися до будь-яких кроків, які можна було б розцінювати як спробу втручання у внутрішні справи країни перебування.

По-друге, перш ніж застосову­вати всі передбачені засоби дипломатичного захисту, посоль­ство має переконатися в тому, що громадянам чи юридичним особам його держави відмовлено в судовій чи іншій формі захисту згідно з чинним законодавством країни перебування, або всі засоби, передбачені цим законодавством для відновлення порушених прав, уже вичерпано, і це не дало бажаних результатів.

По-третє, дипломатичний захист може надаватись посольством тільки фізичним та юридичним осо­бам акредитуючої держави. Апатриди та біпатриди, а також громадяни і установи іноземної держави, як правило, не можуть розраховувати на заступництво чи сприяння іншого посольства, якщо це не викликано крайньою необхідністю і не є предметом спеціаль­ної домовленості.

право на дипломатичний захист є винятковим правом держави. Тобто тільки акредитуюча держава приймає рішення (на рівні посольства, місії або консульства): вживати їй певних заходів щодо органів влади країни перебування і, якщо «так», то в якому обсязі і в якій формі.