logo
МПП ЄКЗ

57.Міжнародне право про співвідношення його норм із нормами внутрішнього права

Одним із найважливіших практичних аспектів тео­рій співвідношення міжнародного і національного права є питання про порядок виконання державою міжнарод­них договірних та звичаєвих зобов'язань на її території. Моністичні концепції співвідношення двох правопорядків припускають пряму дію норм міжнародного права у на­ціональній правовій системі. Представники інших кон­цептуальних напрямів, зазначаючи різну природу відно­син, що регулюються, і коло суб'єктів двох самостійних систем права, що взаємодіють, по-різному пояснюють суть процесу виконання настанов міжнародно-правових норм у внутрішньодержавній сфері.

За Лукашуком, розглядаючи питання про вплив правил міжнарод­ного права на внутрішні відносини, для такого виливу вони повинні знайти відбиток у внутрішньому праві. Цей процес, як зазначає вчений, здебільшо­го іменують трансформацією, що буквально означає перетворення міжнародно-правових норм на внутрішньо­державні. Проте насправді йдеться не про перетворення одних норм на інші, а про створення нових норм, покли­каних функціонувати в інших соціальних та правових середовищах.

В іншому підручнику «Міжнародне право» (1999), висвітлюючи питання «національне право про взаємодію з міжнародним», І. І. Лукашук підтверджує думку про те, що механізм дії національного права непридатний для регулювання міжнародних відносин так само, як міжна­родне право нездатне регулювати внутрішньодержавні від­носини.

Р. А. Мюллерсон у підручнику «Міжнародне право» (1994), описуючи процес впливу міжнародного права на внутрішньодержавне, зазначає, що основною причиною такого впливу є необхідність національно-правової імпле­ментації норм міжнародного права.

Л. П. Ануфрієва у підручнику «Міжнародне публічне право» пояснюючи процес реалізації взятого на себе державою міжнародно-правового зобов'язання та узгодження міжнародного і внутрішньодержавного пра­ва, зазначає, що серед юридичних форм такого узгоджен­ня в науці міжнародного права розрізняють: трансформацію (пряму та опосередковану), інкорпорацію, рецепцію, відсилання до міжнародного договору.

Ю. М. Колосов у підручнику «Міжнародне право» (2000) зазначає, що, беручи на себе міжнародне зобов'я­зання, держава повинна забезпечити його фактичне ви­конання на всій своїй території всіма органами та осо­бами, які перебувають під її юрисдикцією. Ця система заходів називається імплементацією. Вчений виділяє різ­ні засоби (методи) імплементації: конституційне визнання безпосередньої (прямої) дії норм міжнародного права на своїй території і метод трансформації (обер­нення, перетворення), тобто заходи, які здійснюються державою для залучення настанов узятих на себе між­народних зобов'язань у закони, що вже існують, або прийняття нових законів і правил. Інші пояснення відсутні.

Англійські вчені М. Н. Шоу в підручнику «Міжнародне право» (1997) і Я. Броунлі в підручнику «Міжнародне право» (1977) зазначають, що практика Англії в питаннях застосування норм звичаєвого міжнародного права у внут­рішньодержавній сфері неоднорідна, бо ґрунтується на двох різних доктринах: «доктрині трансформації» і «док­трині Інкорпорації».

Дані концепції свідчать про відсутність усталеного погляду на питання процесу здій­снення міжнародно-правових норм у внутрішньодержав­ній правовій системі. Різноманітні визначення тих самих термінів, якими користуються науковці, відсутність єди­ного понятійного апарату у викладенні проблеми також ускладнюють її розуміння.

Зміст наведених концепцій, по суті, віддзеркалює ос­новні теоретичні настанови, напрацьовані вітчизняними фахівцями стосовно форм і методів забезпечення внут­рішньодержавним правом застосування положень міжна­родних угод у внутрішньодержавних справах.

Імплементація норм міжнародного права — це цілеспрямована організаційно-правова діяльність держав, яка здійснюється інди­відуально, колективно або в межах міжнародних органі­зацій з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації ух­валених ними відповідно до міжнародного права зобов'я­зань. У разі реалізації міжнародно-правових норм на на­ціональному рівні необхідні додаткові внутрішньодержав­ні заходи для перетворення цілей, закладених у нормах міжнародного права, в реальні дії юридичних осіб та гро­мадян, які перебувають під державною юрисдикцією.

Як основний інструмент функціональної регламентації діяльності підвладних їй органів щодо імплементації при­писів норм міжнародного права держава використовує своє національне право. Сукупність правових заходів, які здійснюються з метою імплементації міжнародно-право­вих норм, слід розглядати як невід'ємну частину, первин­ну (правову) стадію загального процесу "імплементації» норм міжнародного права, сутність якої полягає не в трансфор­мації міжнародно-правових норм у норми національного права, а як процес сприйняття (рецепції) національним правом правил міжнародних договорів.

Автор розрізняє два основні види рецепції: загальну і часткову. Загальною рецепцією позначається закріплення в конституціях дер­жав настанови про те, шо міжнародні договори є части­ною національного права. Часткова (індивідуальна) ре­цепція національним законодавством правил міжнарод­них договорів може відбуватися у формах інкорпорації, трансформації та конкретного відсилання.

Трансформація, на думку А. С. Ґавердовського, на відміну від інкорпорації, є якісно іншою, більш глибокою правовою дією, пов'язаною не лише з відтворенням, а й з переробкою норм певного міжнародного договору відпо­відно до загальних принципів національною права. Пра­вовим результатом трансформації, на відміну від інкор­порації, є не тільки доповнення чинного внутрішнього права, а й зміна норм у зв'язку з вимогами міжнародної угоди.

Відсилання, як зазначає автор, полягає у вказівці на­ціонального закону на те, що певна конкретна поведінка державних органів, посадових осіб і громадян повинна регулюватися загальними настановами або конкретними правилами договору чи звичаю, а не національного зако­ну. Відсилання розглядається не як санкція на безпосе­редню дію норм міжнародного права на території держави, а як настанова державно-вольового акта, що санкціо­нує можливість застосування правил, зафіксованих у між­народному договорі, для регулювання певних внутрішньо­державних відносин.

Концепцію трансформації в її класичному вигляді з індивідуальними авторськими новаціями розглядає С. В. Черниченко у праці «Теорія міжнародного права». Під трансформацією вчений ро­зуміє насамперед процес приведення державою свого вну­трішнього права у відповідність до міжнародного з метою забезпечення виконання розпоряджень, дозволів і забо­рон, встановлених останнім.

С. В. Черниченко пропонує класифікацію трансфор­мації за такими ознаками:

за формою: офіційна трансформація, юридично оформ­лена, що відбувається в порядку, встановленому законо­давством відповідної держави, і неофіційна (ad hoc) транс­формація — не оформлена юридично, яка здійснюється не відповідно до правил законодавства, а на розсуд дер­жавних органів;

за. способом здійснення: автоматична трансформація — в тому разі, коли законодавство держави передбачає, що всі міжнародні договори, в яких вона бере участь, є час­тиною її внутрішнього права, і неавтоматична трансфор­мація — яка потребує прийняття спеціальної ухвали;

за масштабами процесу: загальна трансформація і часткова (див: автоматична і неавтоматична);

за юридичною технікою — інкорпорація, легітимація та відсилання.

Інкорпорацією в даному випадку позначається фор­мальне «включення» норм міжнародного договору до вну­трішнього права держави за допомогою «включення» са­мого договору в його законодавство. Автор зауважує, що термін «включення» також є умовним, як і термін «транс­формація».

Легітимація визначається як прийняття особливого на­ціонального акта з метою забезпечення виконання дер­жавою норм міжнародного права або індивідуальних між­народно-правових установок (автор зазначає, що термін «легітимація» не є загальновизнаним і використовується для стислості). Такий національний акт не наслідує всіх зовнішніх ознак відповідного міжнародного правового акта.

Відсилання як самостійний різновид трансформації означає використання відповідно до розпорядження внут­рішньодержавного права для врегулювання будь-яких вну­трішньодержавних відносин правил, установлених міжна­родними договорами або звичаями. Проте автор відразу застерігає, що внутрішньодержавні стосунки регулює не норма міжнародного права, а відсильна норма внутріш­ньодержавного правового акта. Цей процес має таке по­яснення: відсилання становить зміст трансформаційної норми, відповідно до якої міжнародно-правові правила в певних випадках розглядаються і як внутрішньодержавні. У внутрішньодержавному праві з'являються норми, фор­мулювання яких ідентичні до міжнародно-правових норм, які є об'єктом відсилання. Як стверджує вчений, внутрішнє право держави за допомогою відсилання збагачується но­вими нормами, а законодавство лишається без змін.