17.3. Нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі: цілі та методи

Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі жорстко контролюється СОТ та регламентується міждержавними угодами і за необхідності посиленого захисту національних галузей, які конкурують з імпортом, держава не в змозі ввести заборонний тариф. У цьому випадку набагато простіше та ефективніше використовувати нетарифні методи регулювання, яких нараховується у світовій практиці більше 50.

Нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі почало широко використовуватись у другій половині XX ст. і на теперішній час переважна більшість країн формує зовнішньоекономічну політику з використанням інструментів нетарифного регулювання. Перевагами нетарифних методів регулювання порівняно з тарифними є:

- нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі більш ефективні та зручні при обмеженні обсягів імпорту товарів, бо не потребують додаткових зусиль по розрахунку митного тарифу та обґрунтуванню його ставки;

- нетарифні методи політично більш прийнятні, бо не несуть додаткових витрат для населення при придбанні імпортних товарів;

- нетарифні бар’єри майже не регулюються міжнародними угодами і їх використання не регламентується СОТ.

Для вимірювання нетарифних методів використовують наступні індекси:

- індекс частотності, який показує частку тарифних позицій, покритих нетарифними обмеженнями для визначення їх співвідношення у зовнішньоторговельній політиці країни;

- індекс покриття торгівлі, який показує вартісну частку експорту чи імпорту, покритої нетарифними методами для визначення рівня регулювання експортних і імпортних операцій;

- індекс впливу на ціни розраховується як співвідношення світової ціни та ціни внутрішнього ринку на товар, експорт чи імпорт якого регулюється нетарифними методами.

Використання цих індексів дає можливість певною мірою оцінити ефективність державної нетарифної політики, але треба враховувати певні обмеження щодо їх суб’єктивності, широти охоплення та достовірності.

Усі методи нетарифного регулювання поділяються на три великі групи.

До першої групи відносять методи, за допомогою яких досягається пряме кількісне обмеження обсягів експортно-імпортних операцій - квотування, ліцензування, “добровільне обмеження експорту”.

До другої групи відносять методи, за допомогою яких досягається непряме скорочення обсягів імпорту товарів шляхом його дискримінації – технічні стандарти, санітарні, екологічні бар’єри, політика державних закупівель, внутрішні податки та збори, вимоги до вмісту національних компонентів.

До третьої групи відносять методи, за допомогою яких досягається непряме збільшення обсягів експорту товарів шляхом заходів його державного стимулювання – експортне кредитування, експортне субсидування, демпінг, політика сприяння структурної перебудови.

Методи прямого кількісного обмеження обсягів зовнішньоторговельних операцій

Найбільше поширення серед цих методів отримало квотування – це метод нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі шляхом обмеження її обсягів.

Існують наступні види квот:

1) залежно від напряму дії:

- експортні квоти використовуються для обмеження обсягів експорту товарів;

- імпортні використовуються для обмеження обсягів імпорту товарів;

2) залежно від масштабів обмеження:

- глобальні – обмежують загальний обсяг експортно-імпортних операцій на визначений період не залежно від його спрямування;

- індивідуальні – обмежують обсяг експорту або імпорту окремої країни в рамках глобальної квоти.

Як і мито, імпортна квота сприяє підвищенню внутрішньої ціни на імпортований товар, при чому на ту ж величину, що і мито. Відмінність між митом і імпортною квотою полягає у:

- імпортна квота не виконує фіскальну функцію;

- імпортна квота забезпечує захист внутрішнього ринку від небажаної іноземної конкуренції, так як імпорт не може перевищити рівень квоти не залежно від рівня зміни внутрішніх цін;

- механізм впровадження імпортних квот є більш гнучким та враховує зміни у кон’юнктурі внутрішнього, світового ринків та зовнішньоекономічної політики держави;

- введення імпортних квот набагато простіше обґрунтувати.

Ліцензування є методом кількісного обмеження обсягів зовнішньої торгівлі товарами шляхом надання дозволів на її здійснення в певних межах.

Ліцензування фактично є полярним квотуванню методом, але в той же час може і доповнювати його: встановлення імпортних чи експортних квот найчастіше супроводжується наданням імпортних чи експортних ліцензій залежно від цілей державної зовнішньоторговельної політики.

У світовій практиці виокремлюють наступні види ліцензій:

- разова ліцензія – це дозвіл державних органів на здійснення однієї зовнішньоекономічної операції протягом одного року;

- генеральна – дозвіл державних органів на експорт та імпорт товарів без обмеження їх обсягу протягом одного року;

- глобальна – дозвіл державних органів на експорт та імпорт товарів протягом визначеного періоду часу без обмеження їх обсягів;

- автоматична – дозвіл державних органів на здійснення експортних та імпортних операцій, який надається одразу після подання заявки від експортера чи імпортера.

Способи розподілу ліцензій на здійснення експортно-імпортних операцій наступні:

- аукціон, тобто розподіл на конкурсній основі;

- система явних переваг;

- розподіл на неціновій основі.

Розподіл ліцензій на конкурсній основі є найбільш ефективним та прозорим методом ліцензування зовнішньоекономічних операцій, так як передбачає конкурентну боротьбу між імпортерами або між експортерами. Найбільший ефект від такого розподілу досягається при проведенні аукціонів не між вітчизняними імпортерами, а між іноземними експортерами і переможцем стає той експортер, який дасть за ліцензію як за право експортувати продукцію в країну в рамках встановленої квоти найбільшу ціну. У цьому випадку державний бюджет поповнюється доходами, які за розміром можуть становити розміри доходів від тарифного регулювання. Велике значення при проведенні конкурсу має його відкритість: відкриті аукціони перешкоджають нераціональному розподілу ліцензій, який існує при закритих аукціонах через корумпованість державних органів.

Система явних переваг – це спосіб розподілу ліцензій між відомими фірмами без конкурентної боротьби між ними, а в адміністративному порядку. Цей спосіб має ряд недоліків, які пов’язані із суб’єктивністю вибору претендентів на тримання ліцензії, відсутністю критеріїв цього вибору та обґрунтованістю рішень державних органів, що сприяє бюрократизації цього процесу.

Розподіл ліцензій на неціновій основі є найбільш адміністративним та бюрократичним методом, бо базується на принципі “перший прийшов – перший отримав” та спонукає здобувачів імпортних ліцензій шукати тіньові шляхи їх отримання.

“Добровільне обмеження експорту”(ДОЕ) – це квота, яка обмежує обсяг імпорту і вводиться експортером. На практиці ДОЕ використовується як інструмент торговельної політики розвинутих країн в конкурентній боротьбі. З економічної точки зору, ДОЕ повністю відповідає імпортній квоті і однозначно приводить до втрат для країни-імпортера, оскільки ліцензії видаються іноземним урядом. Найчастіше експортер добровільно обмежує обсяги експорту відповідно до жорстких вимог країни-імпортера або ж відповідно до укладених двосторонніх угод щодо обмеження обсягів зовнішньоекономічних операцій.

Методи непрямого обмеження обсягів зовнішньої торгівлі (методи прихованого протекціонізму)

Кількісне обмеження обсягів зовнішньої торгівлі може здійснюватись країною автономно за допомогою методів прихованого протекціонізму. Слід зазначити, що саме ці методи є найбільш дієвими, бо дозволяють захищати національних виробників та диференціювати імпортерів відповідно до цілей державної зовнішньоекономічної політики.

Найбільш поширеними методами дискримінації імпорту є національні технічні стандарти – вимоги щодо відповідності імпортованої продукції встановленим національним технічним стандартам, отримання сертифікатів якості імпортної продукції, специфічної упаковки та маркування тощо. Так, у Франції заборонялась реклама шотландського віскі, у Великобританії встановлювались обмеження на показ іноземних фільмів, в США імпортовані товари повинні бути марковані тільки англійською, в Канаді – англійською та французькою, в Швеції на етикетках імпортованих продовольчих товарів і ліків повинен вказуватись їх склад на шведській мові.

Внутрішні податки та збори, до яких відносять податок на додану вартість (ПДВ), акцизний збір, податок на продажу, збори за митне оформлення, реєстраційні, портові збори, також сприяють скороченню обсягів імпорту, якщо використовуються тільки для обкладання імпортованих товарів.

Політика державних закупівель спрямована на розширення збуту на внутрішньому ринку продукції національних виробників шляхом примусу державних органів та підприємств купувати тільки вітчизняні товари.

Вимоги до вмісту національних компонентів встановлюють, що імпортована продукція повинна містити напівфабрикати, запасні частини, вузли вітчизняного виробництва, які раніше були експортовані.

Екологічні, санітарні бар’єри передбачають відповідність імпортованого товару встановлених санітарно-гігієнічним та екологічним нормам. Слід зазначити, що саме ці інструменти є соціально необхідними, так як призначені для захисту навколишнього середовища та здоров’я громадян країни. Досить вдалим прикладом є прийняте 1 червня 2007 року Європейською комісією нове європейське законодавство REACH, метою якого є виведення з обороту найбільш небезпечних для життя та здоров’я хімічних речовин та заміни їх на безпечні аналоги. Для всіх речовин зі списку Європейського хімічного агентства (ЄХА), які поставляються на європейський ринок одним експортером у обсязі більше 1 тонни на рік необхідно отримати технічне досьє, яке включає:

- ідентифікацію виробника;

- відомості про речовину, його виробника, використання;

- класифікація та маркування;

- керівництво по безпечному використанню;

- результати досліджень фізико-хімічних властивостей, токсикологічних та еко-токсикологічних тестів;

- пропозиції по тестуванню (для речовин понад 100 тонн на рік);

- інформація щодо впливу (для речовин від 1 до 10 тонн на рік).

Додатково при експорті понад 10 тонн на рік необхідно отримати звіт з хімічної безпеки, який включає:

- оцінку безпеки для здоров’я;

- оцінку вибухово-пожежонебезпеки;

- оцінку небезпеки для навколишнього середовища;

- оцінку стійкості, здатності до біонакопичення токсичності.

Окрім того, для небезпечних та здатних до біонакопичення токсичності речовин необхідно провести дослідження на виявлення:

- оцінки впливу;

- сценарію впливу;

- характеристики ризику.

Вартість реєстрації хімічних речовин складає від 30 000 до 1 000 000 євро залежно від кількості та складності токсикологічних тестів. Реєстраційна заявка містить детальний опис виробничого процесу, що порушує право конфіденційності виробництва. Також ЄХА є технічним органом Європейської комісії, яка керується політичними та економічними інтересами країн ЄС і тому може перешкоджати імпорту певних видів продукції на європейський ринок. СОТ у даному випадку не має важелів впливу, так як угода про технічні бар’єри передбачає самостійний вибір країнами інструментів торговельного захисту без перешкоджання міжнародним торговельним відносинам. Отже, впровадження REACH фактично означає зміну характеру конкуренції на європейському ринку – від конкуренції цінової до конкуренції за якістю. Аналогічні технічні бар’єри можливо з’являться в США, Канаді, Японії, Росії.

Фінансові методи регулювання зовнішньої торгівлі

Різновидом дискримінаційних заходів державної політики є фінансові, які спрямовані на стимулювання експорту шляхом створення національним експортерам пільгових умов для здійснення своєї діяльності на зовнішніх ринках. Найбільш поширеними серед них є експортні субсидії, експортне кредитування та демпінг.

Субсидії надаються виробникам товарів, які конкурують з імпортом, та виробникам – експортерам товарів. Тому виокремлюють внутрішні та експортні субсидії.

Внутрішні субсидії – це бюджетне фінансування виробництва товарів, які конкурують з імпортом.

Експортні субсидії – це надання національним експортерам державних коштів для часткового компенсування витрат на виробництво продукції та підвищення рівня її конкурентоспроможності на зовнішніх ринках.

За характером виплат експортні субсидії поділяються на прямі – відкриті державні дотації, які заборонені правилами СОТ, та непрямі – приховані дотації у формі пільгових кредитів, пільгових податків, пільгових умов страхування тощо. За способом визначення експортні субсидії поділяються на специфічні і адвалерні.

Вплив експортної субсидії на ціни є дзеркальним відображенням ефекту від введення мита. Так, імпортний тариф, який вводиться великою країною, покращує умови її торгівлі, знижує ціну її імпорту, збільшує відносну пропозицію вітчизняних товарів, які конкурують з імпортом, та скорочує попит на імпорт. Експортна субсидія, яка вводиться великою країною, викликає зворотний ефект: погіршує умови торгівлі країни, підвищує ціну експорту, збільшує пропозицію на експорт та скорочує внутрішній попит на експортовані товари. Тобто, імпортний тариф покращує умови торгівлі країни за рахунок інших країн, а експортна субсидія – погіршує умови торгівлі країни на користь інших країн. Отже, ці інструменти торговельної політики викривлюють внутрішні ціни та структуру споживання в країні і у випадку надмірного використання імпортних мит та експортних субсидії виникає зворотний очікуваному ефект, який отримав назву “парадокс Метцлера”.

Парадокс Л. Метцлера – імпортний тариф може привести до зниження, а не підвищення ціни імпортованого товару на внутрішньому ринку країни у випадку значного її зниження на світовому рику в результаті введення тарифу. Використання експортної субсидії може привести до зниження, а не підвищення внутрішньої ціни на експортний товар через значне падіння його відносної ціни на світовому ринку.

Тому єдиним виправданням їх використання є підтримка рівня зайнятості в експортних галузях та досягнення рівноваги платіжного балансу країни. В інших випадках експортна субсидія приводить до перевищення втрат країни над виграшем. Тому з економічної точки зору вони не мають сенсу і їх використання диктується певними політичними мотивами. Більш того, країна-імпортер при доведенні факту субсидування експорту може ввести компенсаційне мито з метою захисту внутрішнього ринку.

Відповідно до правил СОТ експортні субсидії відносять до методів нечесної конкуренції і заборонені. Однак, практично всі розвинені країни використовують приховане внутрішнє субсидування виробництва сільськогосподарських товарів (яєць, молока, яловичини, м’яса птиці, пшениці, цукру, рису, сої, бобів). Розмір субсидії коливається в широких межах - від 35% від ринкової вартості в США, до 49% - в країнах Європейського Союзу та 64% в Японії.

Приховане субсидування експорту найчастіше здійснюється через експортне кредитування. Експортне кредитування – метод прихованого протекціонізму, який полягає у наданні державою пільгових або зв’язаних кредитів та страхуванні експортних ризиків з метою сприяння експорту.

Основними формами експортного кредитування є:

- субсидовані кредити, які надаються державними банками національним експортерам під пільгові процентні ставки (нижчі за ринкові);

- зв’язані кредити, які надаються державними банками імпортерам для обов’язкової закупівлі товарів тільки у національних експортерів;

- страхування державою експортних ризиків (валютних, процентних, політичних, інвестиційних тощо) національних експортерів;

- державні витрати на організацію реклами товарів національних виробників за кордоном, забезпечення їх необхідною інформацією щодо кон’юнктури ринків.

Експортні кредити за термінами надання можуть бути:

- короткостроковими (до 1 року) використовуються для кредитування експорту споживчих товарів та сировини;

- середньостроковими (від 1 до 5 років) використовуються для кредитування експорту машин та обладнання;

- довгостроковими (понад 5 років) використовуються для кредитування експорту інвестиційних товарів.

При недосконалій конкуренції підприємства встановлюють різні ціни на одну продукцію для різних споживачів, що називається ціновою дискримінацією. Однією з форм цінової дискримінації у зовнішній торгівлі є демпінг.

Демпінг – це метод нетарифного регулювання, який передбачає встановлення експортних цін на продукцію на більш низькому рівні, ніж на внутрішньому ринку.

Демпінг доцільний та навіть вигідний для підприємств за умов:

1) недосконалої конкуренції в даній галузі, яка створює можливість впливу окремих підприємств на ринкові ціни;

2) сегментованого ринку, тобто ізольованості споживачів країни-експортера від зовнішніх ринків;

3) відмінності у еластичності попиту на товар у різних країнах – попит на товар на внутрішньому ринку повинен бути менш еластичним, ніж попит на товар за кордоном.

Постійний демпінг відповідно до своєї назви триває необмежений час і передбачає постійний експорт товарів за заниженими цінами, а спорадичний є тимчасовим явищем і передбачає епізодичний експорт надлишкових на внутрішньому ринку товарів за заниженими цінами.

Прямий демпінг характеризується встановленням заниженої ціни на експортований товар і завищеної – для національних споживачів з метою підриву конкурентних позицій інших підприємств на закордонних ринках.

Зворотний демпінг – встановлення завищених цін на експортований товар і занижених – при його продажу на внутрішньому ринку. Умовою його використання є унікальність товару.

Взаємний демпінг – взаємна торгівля двох країн одним і тим же товарам за заниженими цінами. Цей вид демпінгу зустрічається дуже рідко і в умовах високої монополізації внутрішнього ринку певного товару кожної з країн.

Помірний демпінг передбачає встановлення занижених цін на зовнішньому ринку порівняно з внутрішнім з метою посилення конкурентних позицій підприємства – експортера на даному ринку.

Розбійницький демпінг – це тимчасово встановлення низьких (“бросових”) цін на зовнішньому ринку, спрямоване на витіснення конкурентів з нього та відновлення нормального (справедливого) рівня цін по її досягненню.

Розглянемо факт виникнення демпінгу графічно (рис. 17.3).

P

Рис. 17.3. Виникнення демпінгу на зовнішньому ринку

Припустимо, що підприємство займає монопольне положення на внутрішньому ринку: MC – крива граничних витрат підприємства, Dd – крива внутрішнього попиту на продукцію, MRd – крива граничного доходу від продаж на внутрішньому ринку. На внутрішньому ринку підприємство максимізує свій дохід при встановленій ціні Pm. На зовнішньому ринку знову ж таки припустимо, що попит на даний товар підприємства буде еластичним і крива попиту та крива граничного доходу є горизонтальною лінією на рівні світової ціни Pw. У цьому випадку підприємство збільшуватиме виробництво продукції та обсяги її експорту з метою збільшення доходу до досягнення рівності граничних витрат та світової ціни, тобто до рівня Qt. При такому обсязі виробництва обсяг продажу на внутрішньому ринку, який максимізує дохід, складе Qd, ціна на внутрішньому ринку збільшиться до Pd, а обсяг експорту складе (Qt – Qd). Отже, на внутрішньому ринку підприємство буде реалізовувати товар за більш високою ціною, ніж на зовнішньому, тобто використовуватиме демпінг.

Демпінг відносять до нечесних методів зовнішньоторговельної політики і тому його використання заборонено як правилами СОТ, так і законодавствами багатьох країн. У випадку доведення факту демпінгу країна з метою захисту внутрішнього ринку може ввести антидемпінгове мито, яке практично означатиме закриття даного ринку для експортеру. Антидемпінгове мито розраховується як різниця між цінами продажу товару на внутрішньому та зовнішньому ринках. За американським законами, демпінгом вважається продаж товарів на американському ринку за цінами “нижчими за справедливі”, при чому справедлива ціна визначається шляхом зіставлення демпінгових цін з цінами на даний або аналогічний товар, які переважають у країні протягом певного періоду часу. Доказом демпінгу є також продаж товарів за ціною, яка нижче за виробничу собівартість.

Нарівні зі спеціальними фінансовими методами, які сприяють розширенню експортної експансії національних виробників, державна допомога все більше спрямовується на структурну перебудову, метою якої є інтернаціоналізація великих національних компаній, створення науково-промислових гігантів, які здатні контролювати окремі сегменти світового ринку. Міжнародний характер державної інвестиційної політики дозволяє посилити конкурентні позиції країни в міжнародній торгівлі як за рахунок більш низьких витрат експортованої продукції, так і за рахунок виробництва і експорту високотехнологічної продукції.