14.3. Прямі іноземні інвестиції: сутність, склад, причини та наслідки

Інвестиції за кордоном є досить давнім явищем у міжнародному економічному середовищі. В колоніальну епоху вирощування тропічних фруктів на плантаціях, розробка нових родовищ корисних копалин у країнах “третього світу” здійснювались в основному за рахунок інвестицій промислово розвинених країн. Розвитку процесів іноземного інвестування ще наприкінці XIX – початку XX ст. сприяли і принципи лібералізму у світогосподарських зв’язках: вибір сфери вкладення капіталу залежно від наявності та вартості факторів виробництва, сировини та енергії цілком відповідав логіці ринкових відносин на міжнародному рівні. Але на протягом декількох десятиріч у міжнародних економічних відносинах багато країн заперечували необхідність вільного переміщення капіталу в основному за політичними мотивами. Ситуація якісно змінилась у 80-х роках XX ст., коли майже одночасно були відмінені валютні обмеження в промислово розвинених країнах, національні фінансові ринки відкрились для іноземних інвестицій, економіка західних країн ставала все більш інтегрованою. Розширення масштабів міжнародного інвестування пов’язано в першу чергу з інтернаціоналізацією діяльності фірм, зростанням кількості та зміцненням могутності транснаціональних корпорацій (ТНК).

Серед усіх форм інвестування за кордоном однією з найбільш важливих є прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – це придбання резидентом однієї країни власності у резидента іншої країни з метою отримання прибутку та здобуття контролю над діяльністю останнього.

До складу прямих зарубіжних інвестицій включаються:

- вкладання компаніями за кордон частини власного капіталу – капітал філій та частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях;

- реінвестування прибутку – частка іноземного інвестора в доходах підприємства з іноземними інвестиціями, яка спрямована на збільшення його основного та оборотного капіталу;

- внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів та позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Слід зазначити, що не всі країни однаково додержуються визначення прямих інвестицій. Так, в Японії не розглядається в якості прямих інвестицій реінвестований прибуток, а в США прямим іноземним інвестуванням вважається вкладення капіталу у розмірі не менше 10% власності компанії, в Австралії та Канаді – 50%. Загальною ж ознакою прямих інвестицій є встановлення довгострокових ділових зв’язків між підприємствами різних країн та отримання іноземним інвестором права контролю над діяльністю об’єкта інвестування. Саме наявність чи відсутність контролю з боку іноземного інвестора є однією з основних відмінностей між прямими та портфельними інвестиціями.

За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі компанії, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята в розмірі 25%.

Основними формами підприємств з іноземними інвестиціями є:

- дочірні компанії – підприємства, в яких прямий інвестор-нерезидент володіє більше 50% капіталу;

- асоційовані компанії – підприємства, в яких прямий інвестор-нерезидент володіє менш ніж 50% капіталу;

- філіали – підприємства, які повністю належать прямому іноземному інвестору.

Причинами прямого іноземного інвестування є:

1) прагнення до мінімізації інвестиційного ризику конкуруючої фірми – іноземний інвестор з метою мінімізації інвестиційного ризику намагається диверсифікувати свою інвестиційну діяльність;

2) технологічне лідерство інвестора дає можливість при прямому іноземному інвестуванні реалізувати повною мірою свій технологічний потенціал;

3) переваги в доступі до джерел крупного капіталу;

4) переваги у доступі на ринків багатьох країн, як правило іноземні інвестори мають певну збутову мережу, займають певну частку на релевантному ринку, що дає змогу у процесі інвестування розширити обсяги виробничої діяльності та збільшити прибуток від експорту продукції;

5) переваги в диференціації продукції, рекламі та рівні менеджменту – чим вище питома вага витрат на рекламу в загальних витратах фірми, тим більше обсяги експорту її ПІІ;

6) економіка масштабу – чим більше обсяги виробництва фірми на внутрішній ринок, тим більше обсяг експорту її ПІІ;

7) розмір фірми – чим більше розмір фірми, тим більше обсяги експорту її ПІІ;

8) “захисне інвестування” (підхід С. Хаймера) – великі компанії нерідко створюють за кордоном свої філії з метою підриву позицій конкурентів на цих ринках;

9) ухилення від податків – чим вище рівень податкових ставок у країні, тим сильнішим є стимул до іноземного інвестування в країни з пільговим податковим режимом або з використанням механізму трансфертного ціноутворення.

Основними причинами імпорту капіталу є:

- технологічне лідерство – чим вища частка витрат компанії (фірми, підприємства) на науково-дослідні розробки (НДДКР), тим більший обсяг її імпорту прямих іноземних інвестицій (ПІІ) з метою збереження контролю над технологією;

- рівень кваліфікації робочої сили – чим вище рівень заробітної плати в компанії, тим більше обсяг її імпорту ПІІ;

- переваги в рекламі – чим вища частка витрат на рекламу в загальних обсягах продажу компанії, тим більше обсяг її імпорту ПІІ;

- економіка масштабу – чим більше розмір виробництва компанії на внутрішній ринок, тим менше обсяг її імпорту ПІІ;

- розмір корпорації – чим більше розмір корпорації, тим більший обсяг її імпорту ПІІ;

- ступінь концентрації виробництва – чим вище ступінь концентрації виробництва певного товару компанії, тим менше обсяг її імпорту ПІІ;

- потреба в капіталі – чим вище потреба компанії в капіталі, тим більше обсяг її імпорту ПІІ;

- кількість національних філій – чим більше підрозділів має компанія в країні, тим більше обсяг її імпорту ПІІ;

- витрати виробництва – чим нижчі витрати виробництва в приймаючій країні, тим більший її обсяг імпорту ПЗІ;

- рівень захисту внутрішнього товарного ринку – чим вище рівень захисту товарного ринку в країні (тарифне та нетарифне регулювання), тим більший обсяг її імпорту ПЗІ;

- розмір ринку – чим більший розмір внутрішнього ринку, тим більший обсяг імпорту ПЗІ.

Оцінка економічних наслідків прямого іноземного інвестування здійснюється:

1) для світової економіки у цілому;

2) для країни-експортера капіталу (країни базування);

в) для країни-імпортера капіталу (приймаючої країни).

Експорт капіталу для країни базування сприяє:

1) збільшенню загального обсягу виробництва за рахунок більш інтенсивного використання капіталу;

2) зростанню доходів власників капіталу та зменшення доходів власників інших факторів виробництва (землі, праці);

3) зростанню прибутковості капіталу за рахунок підвищення його продуктивності.

Імпорт капіталу для приймаючої країни сприяє:

1) зниженню прибутковості вкладення капіталу;

2) збільшенню обсягів внутрішнього виробництва за рахунок залученого іноземного капіталу;

3) зменшенню доходів власників капіталу та збільшенню доходів власників інших факторів виробництва.

Для світової економіки у цілому трансграничний рух капіталу сприяє збільшенню обсягів світового виробництва за рахунок більш ефективного його перерозподілу між країнами.

Окрім економічних існують і політичні наслідки прямого іноземного інвестування, які не підлягають кількісній оцінці, а можуть бути охарактеризовані тільки в кожному конкретному випадку. Для країни базування найбільш негативними в політичному плані є випадки лобіювання великими національними компаніями своїх стратегічних намірів в уряд. Тому загроза викривлення зовнішньої політики повинна прийматись до уваги як чинник підвищення інвестиційного ризику. В приймаючих країнах можливі негативні політичні наслідки у зв’язку з наданням іноземним інвесторам пільгового режиму порівняно з національними суб’єктами господарювання.