Порівняльна характеристика рабовласницького суспільства у Стародавній Греції та Стародавньому Римі

Незважаючи на певні відмінності стародавнім цивілізаціям притаманні і загальні риси. Насамперед, це стосується рівня продуктивних сил та виробничих відносин: технологія ручної праці з використанням індивідуальних та колективних знарядь праці; значна роль землеробства та натурального господарства; опора на неекономічне спонукання як спосіб організації та привласнення суспільного продукту; залежність від зовнішніх економічних зв’язків.

Основною формою економічних відносин між державами стародавнього світу була зовнішня торгівля, яка обслуговувала обмін та перерозподіл споживчих вартостей між ними. Найважливішими чинниками виникнення та подальшого її розвитку в цей період були географічні і природнокліматичні умови та відмінності у забезпеченості держав ресурсами –корисними копалинами, технічною сировиною тощо. Зовнішня торгівля задовольняла внутрішні потреби держав у тих видах сировини та продуктів, виробництво яких було неможливим або економічно недоцільним. У стародавньому світі існувало два типи торгових відносин:

1) експортно-імпортний характеризується тим, що експорт спрямований на створення можливостей для імпорту;

2) транзитний, пов'язаний з переміщенням (транспортуванням) товарів, які придбані в одній країні і підлягають продажу в іншій (фінікійська торгівля).

Товарна структура міжнародної торгівлі античного світу включала дві основні товарні групи: товарі широкого вжитку та предмети розкоші.

У цей період почала розвиватись спеціалізація виробництва, а саме: Греція спеціалізувалась на виробництві оливкової олії, вина та кераміки; Єгипет – пшениці та папірусу; Сирія – оксамиту, ювелірних прикрас, скла; Китай – на виробництві шовку; Індія – прянощів та бавовни; Галлія – скла, ремісних виробів. Відповідно до цього формувалась експортна спеціалізація країни та регіонів.

Намагаючись приблизити традиційні джерела сировини, стародавні держави вели активну завойовницьку політику, при чому експлуатація захоплених земель була жорсткою і передбачала натуральні та грошові податки, нееквівалентний обмін, сплату контрибуцій тощо.

На початку ІІІ тисячоліття до н. е. економічні зв’язки між стародавніми державами стають стабільними та досягають міжнародних масштабів. Характерною рисою міжнародних економічних відносин ІІІ та ІІ тисячоліть до н. е. є переважання зовнішньої торгівлі над внутрішньою. Панування натурального господарства в стародавніх державах обумовлювало невелику місткість внутрішніх товарних ринків, а неухильне збільшення попиту на сировину стимулювало розвиток її виробництва й експорту та сприяло інтенсифікації міжнародного обміну. У ІІІ тисячолітті до н. е. в стародавніх державах (Вавилоні, Ассирії, Шумерському царстві та інших) формується інститут купців – тамкару та карум в Асирії – службових осіб храму або палацу, які здійснювали регулювання зовнішньоторговельних операцій. Особливістю міжнародної торгівлі цього часу було її здійснення тільки на адміністративних засадах. Збагачення тамкару та їх службовий стан сприяли організації міжнародного обміну поза сферою прямого контролю з боку держави. Паралельно з виконанням своїх офіційних функцій, тамкару могли займатись приватною торгівлею та позиковими операціями. На початку ІІ тисячоліття до н. е. вони поступово перетворились у самостійних професійних купців. Функції карум були значно ширші і полягали у збиранні податків, контролі за діяльністю торговельних центрів, наданні торгових місць, наданні позик приватним особам. Володіючи торговельними домами, карум виконували також функції банків, клірингових контор, торговельних палат, центрів експортно-імпортної діяльності.

У цей же період спочатку у Західній Азії, а потім і в інших стародавніх державах виникли торгові общини – факторії, які виконували посередницьку функцію. Торгові общини знаходились на території держави, але мали власний центр та особливий юридичний статус. Вони укладали угоди на поставку заморських товарів з правителями та широко співробітничали з місцевим населенням. Поступово торгові общини почали спеціалізуватись на певних видах посередницької діяльності (транспортуванні, фрахтуванні, оптовій торгівлі, позикових операціях тощо).

На межі ІІ – І тисячоліть до н. е. між державами стародавнього світу склалась досить організована система міжнародного обміну. В результаті, вже у І тисячолітті до н. е. стародавній світ становить систему тісно пов’язаних різноманітними відносинами держав, економічне спілкування яких збагачувало кожну цивілізацію, але не порушувало її неповторну специфіку. Міждержавні відносини розвивались в межах боротьби за “світову” гегемонію. Потужним фактором зростання економічної могутності стародавніх держав була колонізація. Як історичний процес колонізація відбувалась хвилеподібно, охоплюючи нові країни, регіони, континенти. Початок цьому процесу у І тисячолітті до н. е. поклала фінікійська колонізація басейну Середземного моря, потім у VIII – VI ст. до н. е. – Велика грецька колонізація Середземноморського та Причорноморського басейнів. Освоєння нових територій сприяло розширенню зовнішньоторговельних контактів, розвитку ремесла та товарного виробництва на заморських територіях. Вже у І тисячолітті до н. е. змінюється тип міжнародної торгівлі – старий експортно-імпортний на більш вигідний – транзитний. Посередницька торгівля сприяла більш широкому розподілу ресурсів та товарів, формуванню та розвитку нових потреб і, таким чином, стимулювала економічне зростання у стародавніх державах.

Політичне об’єднання Середземномор’я під владою Риму (III – I ст. до н. е.) стало істотним фактором розширення міжнародного економічного обміну. II ст. до н. е. в історії відноситься до “золотого віку” Римської імперії. В цей період найбільшого розвитку досягають і торгові відносини між метрополією та завойованими територіями. Основним постачальником продукції ремісного виробництва була Сирія (дорогі тканини, скло, ювелірні вироби). Єгипет постачав льняні тканини, папірус, зерно; північно-африканські провінції – пшеницю, диких тварин для цирків, золото, слонову кістку; Іспанія – золото, срібло, олово, мідь, залізо, вино; Німеччина, Англія та інші країни – рабів. Поряд з внутрішньою (міжпровінційною) торгівлею інтенсивно розвивалась і зовнішня торгівля Стародавнього Риму з іншими країнами Західної та Східної Європи, Східної та Середньої Азії.

Слід зазначити, що до VI ст. до н. е. в міжнародній торгівлі переважали бартерні розрахунки. Однак з появою у VII ст. до. н. е. в Лідії монет металеві гроші стали широко використовуватись в торговельних операціях. Майже одночасно і в грецьких полісах з’явились перші монети, карбування яких стало державною монополією. Поява монет сприяла виникненню обмінних операцій та професійних міняйл. У Стародавній Греції з’явились грошові міняйли – трапезиди, які виконували наступні функції:

- приймали гроші на зберігання;

- переказували гроші з рахунка на рахунок;

- надавали грошові позики під проценти.

У подальшому вони перетворились у посередників при здійсненні торговельних операцій: приймали вклади, здійснювали розрахунки за товар від імені клієнта. Міняльна справа та обслуговування операцій купців стала основою банківської справи в Афінах. Широке розповсюдження отримали кредити, проценти за якими становили 12-18% річних, але по зовнішньоторговельних операціях процентна ставка була значно вищою і досягала 30%. Для удосконалення організації зовнішньоторговельних операцій купці створювали об’єднання – фіаси, задачами яких були взаємна допомога позичками, страхування, обмін інформацією.

Розвитку внутрішнього та зовнішнього ринків у Римській імперії сприяв також розвиток грошового обігу та поява банків і банківської справи. В епоху Римської імперії була здійснена правова регламентація та спеціалізація банків за всіма видами операцій – обміну грошей, переказу грошей з одного рахунку на інший, посередництво у взаєморозрахунках. Наявність у обігу різних монет обумовила необхідність появи і професійних міняйл – аргентаріїв, які об’єднувались у групи та виконували наступні функції:

- надавали кредити під проценти (річний процент складав відповідно до правових обмежень 6% у Римі та до 48% у провінціях);

- переводили гроші в інші міста та країни (купець міг залишити гроші у міняйл в одній країні і отримати їх в іншій при пред’явленні відповідного свідоцтва);

- страхували майно.

При цьому аргентарії використовували чеки, перевідні векселя, безготівкові, поточні, активні та пасивні рахунки. Їх активна діяльність сприяла тому, що на початку І тисячоліття до н. е. Рим став світовим центром грошових операцій, аукціонів та торговельних угод, світовою біржею.