13.4. Особливості формування та функціонування світового ринку праці

Світовий ринок праці – це система відносин між державами, які виникають з приводу узгодження попиту та пропозиції трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту.

Формування світового ринку праці здійснюється двома шляхами:

1) через міграцію трудових ресурсів;

2) шляхом поступового злиття національних ринків праці, внаслідок чого ліквідуються правові, етнічні, культурні перепони до створення “загального ринку праці”.

У структурі світового ринку праці можна виокремити два сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації та заробітної плати, а також чіткою кваліфікаційною ієрархією. До цього сегменту включають висококваліфікованих робітників з розвинених країн, нових індустріальних країн (Сінгапур, Тайвань, Китай, Індія), а також спеціалістів міжнародних організацій. Розвиток даного сегменту обумовлений стрімким розвитком сфери інформаційних послуг, технологічно містких галузей промисловості. Другий сегмент світового ринку праці складається з робочої сили з країн, що розвиваються – низькокваліфікованих робітників, нелегальних мігрантів, “екологічних” біженців.

Також на ринку праці можна виділити дрібні сегменти при класифікації робочої сили за віковими, культурними, гендерними, расовими ознаками. Такий поділ значною мірою пов'язаний з діяльністю ТНК, які мають попит на чітко визначені категорії робітників.

Особливостями сучасного розвитку світового ринку праці є:

1) відставання реакції ринку праці на зміни основних макроекономічних показників розвитку світової економіки, що спричиняє кількісний та якісний дисбаланс як на окремих національних, так і на світовому ринку праці у цілому;

2) різке скорочення можливостей для звільнених працівників знайти роботу або повернутись на колишнє місце;

3) формування нової стратегії провідних компаній у трудовій сфері, основною метою якої є скорочення витрат на робочу силу шляхом скорочення тривалості робочого тижня, робочого дня, впровадження гнучких форм зайнятості на умовах строкового договору. В західноєвропейських країнах кожний восьмий робітник працює неповний робочий день;

4) підвищення вимог до якості робочої сили. За підрахунками експертів ОЕСР, у розвинених країнах щорічно обновляється 10-15% всіх робочих місць, постійно зростає сектор висококваліфікованої робочої сили – на менеджерів та висококваліфікованих робітників приходиться 50-60% всіх вакансій. В умовах світової фінансової кризи цей показник буде збільшуватись і транснаціональні корпорації розраховують на залучення висококваліфікованих працівників за умов зменшення їм заробітної плати.

У кінці 90-х рр. західними країнами була досягнута домовленість з приводу загальних контурів політики на ринку праці. Складовою цієї політики є відмова від макроекономічного стимулювання сукупного попиту на робочу силу з метою розширення зайнятості, а також скорочення робочого часу як способу зменшення безробіття. Одним із шляхів скорочення витрат на робочу силу є реформування системи пенсійного забезпечення і майже всі розвинені країни пішли саме по шляху реформування пенсійної системи. Світовим лідером за віком виходу на пенсію є Японія (табл. 13.2), що обумовлюється значною тривалістю життя (для чоловіків – 79,19 років, жінок – 85,99 років).

Таблиця 13.2

Пенсійний вік у країнах світу

Закінчення табл. 13.2

Найбільш розповсюджений вік виходу на пенсію в країнах Західної Європи та США – 65 років. Що стосується країн Центральної та Східної Європи, то зміни у пенсійному віці внесли Польща та Румунія, частково – прибалтійські країни. Чехія більш гнучко реформувала пенсійну систему, враховуючу для пенсійного віку жінок наявність дітей і тому вік виходу на пенсію передбачається різний: для матерів трьох та більше дітей – 57 років, двох – 58, однієї – 59, для жінок, які не мають дітей – 60 років. В Україні та Росії пенсійні реформи не торкнулись поки що вікового аспекту, що можливо пов’язано з невеликою тривалістю життя людей (чоловіків у середньому – 62,5 роки, жінок – 73 –74 роки).

Встановлення таких вікових обмежень пояснюється як значними державними витратами на пенсійне забезпечення (табл. 13.3), так і значними розмірами пенсій.

Проведення пенсійної реформи дозволило багатьом країнам акумулювати більше державних коштів на виплату пенсій, тобто збільшення пенсійного віку сприяло і збільшенню державних витрат на пенсійні потреби. Так, Японія, яка лідирує за пенсійним віком, витрачає і найбільше державних коштів на пенсійне забезпечення – 15,4% ВВП, Італія – 14,8, Австрія – 14,2%. Україна витрачає 13,8% ВВП на пенсійне забезпечення, а через збільшення людей похилого віку витрати можуть скласти до 2025 року 19% ВВП. Реформування пенсійної реформи в Україні Світовий банк вбачає перш за все у підвищенні активності старших груп населення, тобто у збільшенні пенсійного віку для чоловіків до 65, для жінок – до 60 років, хоча ці заходи сприятимуть незначному зменшенню державних соціальних витрат на 0,32% ВВП.

Таблиця 13.3

Державні витрати на пенсійне забезпечення

Вирішення проблеми безробіття західні країни пов’язують з підвищенням гнучкості ринку праці, що передбачає розширення прав підприємців у питаннях найму та звільнення робочої сили.

За даними Міжнародної організації праці у 83 країнах, де проживає 70% населення світу, за останні 7 років реальна заробітна плата виросла у середньому на 1,9%, у тому числі у розвинутих країнах на 0,9%. У 2008 році реальна заробітна плата у розвинутих країнах виросла на 0,8%, у країнах, що розвиваються – на 2%. У 2009 році прогнозується зниження реальної заробітної плати у розвинених країнах на 0,5%, що пов’язано з поглибленням світової фінансової кризи. У той же час у країнах, що розвиваються темп приросту реальної заробітної плати становитиме 1,1%.