1.2. Форми міжнародних економічних відносин

Сучасні міжнародні економічні відносини між суб’єктами господарювання здійснюються у таких формах:

1) міжнародний поділ праці;

2) міжнародне виробничо-інвестиційне співробітництво;

3) міжнародне науково-технічне співробітництво;

4) міжнародна міграція робочої сили;

5) міжнародна торгівля;

6) міжнародні валютно-кредитні та фінансові відносини;

7) міжнародна економічна інтеграція.

Міжнародний поділ праці – вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, який передбачає стійку концентрацію виробництва певної продукції в окремих країнах.

Міжнародне виробничо-інвестиційне співробітництво – процес міждержавного переміщення капіталу у формі прямих та портфельних інвестицій.

Міжнародне науково-технічне співробітництво – сукупність економічних відносин між суб’єктами світового господарства з приводу трансферту технологій.

Міжнародна міграція робочої сили – процес міждержавного переміщення робочої сили як фактору виробництва, обумовлений причинами економічного та неекономічного характеру.

Міжнародна торгівля – це сукупний товарооборот між країнами-учасницями світогосподарських зв’язків.

Міжнародні валютно-кредитні та фінансові відносини – це сукупність економічних відносин між суб’єктами світового господарства при функціонуванні та використанні валюти в їх економічній взаємодії.

Міжнародна економічна інтеграція – це процес господарчо-політичного об’єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв’язків та поділу праці між національними господарствами, взаємодії їх відтворювальних структур на різних рівнях та в різних формах.

Сучасне світове господарство охоплює понад 240 національно-державних економічних утворень, більшість з яких є слаборозвиненими (126 країн). За економічним потенціалом лідерами є група країн – “Велика сімка” – США, Японія, Німеччина, Канада, Франція, Великобританія та Італія, на частку яких припадає майже 50% світового виробництва. Диференціація країн за рівнем економічного розвитку, соціальними, політичними, релігійними, етнічними особливостями закономірно ставить питання про можливість та доцільність універсальності економічних законів. Відомо, що будь-яка економічна взаємодія, у тому числі і міжнародна, базується на двох основних началах: об’єктивній необхідності економічного спілкування та взаємній зацікавленості в ньому. Розвиток міжнародного поділу праці та інтернаціоналізації виробництва сприяють формуванню світового господарства як цілісної економічної системи. Чинниками посилення взаємозалежності та взаємодії країн є загальнолюдські потреби, інтереси та цілі, на основі яких формуються загальносвітові економічні процеси та явища (світова ціна, світове виробництво, світовий ринок тощо) як конкретний прояв загальних економічних законів та закономірностей. Економічні відносини між суб’єктами господарювання проявляються, насамперед, як економічні інтереси. Це загальновизнане положення повною мірою відноситься і до світового господарства, в якому існують та взаємодіють національні та інтернаціональні економічні інтереси (інтереси країни, штату, району, регіону, підприємства тощо). Взаємодія суб’єктів світового господарства, які мають власні економічні інтереси і їх реалізація є метою здійснення зовнішньоекономічної діяльності, спричиняє їх колізію (зіткнення). Розв’язання протиріч є джерелом та одночасно рушійною силою розвитку міжнародних економічних відносин. Існують два механізми розв’язання протиріч у системі світогосподарських зв’язків: механізм узгодження економічних інтересів та механізм реалізації економічних інтересів. Їх основне призначення – пошук та реалізація найбільш оптимальних форм, принципів та методів розвитку МЕВ з метою задоволення всіх учасників міжнародного економічного спілкування. Безумовно, навіть найсучасніші форми та методи узгодження економічних інтересів не зможуть привести до абсолютно повного розв’язання об’єктивно існуючих у світовому господарстві протиріч і в цьому полягає динамічність та непередбачуваність його розвитку.