3.2. Особливості розвитку зовнішньої торгівлі за доби феодалізму

Специфічний характер феодального суспільства суттєво вплинув і на характер торговельних відносин як у межах країн, так і між ними. Зміна рабовласницької формації феодальною супроводжувалась зростанням продуктивних сил та посиленням суспільного поділу праці. Повне відокремлення ремесла від землеробства сприяло виникненню міст як центрів ремесла та торгівлі. Розширення торговельних відносин між селянами та феодалами, з одного боку, та ремісниками, з іншого, привело до створення внутрішніх ринків. Роль та значення торгівлі як форми товарно-грошових відносин у феодальному суспільстві поступово зростала, хоча вона і набувала характеру корпоративної. З метою монополізації міських ринків купці об’єднувались у гільдії, які мали свій устав. Саме завдяки купецьким гільдіям торговельні відносини поглиблювались та поширювались. Типовою формою феодальної торгівлі був ярмарок, який розташовувався на перехресті торговельних доріг або біля монастирів під час релігійних свят або після закінчення польових робіт, куди доставлялись товари з різних міст та країн. Основними відмінностями між ярмарками та ринками полягали у наступному:

1) ярмарки мали вищу феодальну юрисдикцію порівняно з ринками;

2) ярмарки не мали локального та спеціалізованого характеру, тобто на них були представлені різні товари для всіх бажаючих;

3) ярмарки були сезонними.

Купці, які приймали участь у ярмарку, мали додаткові засоби захисту, а також могли розраховувати на пільгові податки та тарифи, додаткові зручності у торгівлі, правові послуги щодо вирішення торговельних суперечок. Однак вони повинні були сплатити феодалам та монастирям особливі мита за надання землі під ярмарок та незважаючи на це ярмаркова торгівля була дуже вигідною. Найвідомішими ярмарками були ярмарки Німеччини, Франції та Англії.

На ранніх етапах феодалізму зовнішньоторговельні зв’язки між країнами значно послабшали, а в період розвинутого феодалізму майже зникли. Основними причинами цього були:

1) поганий стан доріг, що ускладнював торговельні відносини між країнами;

2) високі митні тарифи та збори (річкові, охоронні), які стягувались на користь феодалів за транспортування товарів через їх землі, що значно збільшувало вартість товарів;

3) велика кількість селянських повстань призвели до збільшення чисельності розорених селян, які ставали розбійниками, і створювали небезпеку для здійснення торговельних операцій.

Одним із основних центрів світової торгівлі була Візантійська імперія та її столиця – Константинополь, де пересікались торговельні шляхи північ – південь та захід – схід. Значний вплив на розвиток торгівлі між Північчю та Півднем відігравав шлях “з варяг у греки”, який проходив по Дніпру, територією сучасної України до Візантійської імперії. В структурі торгівлі переважали продовольство, продукція ремісництва, предмети розкоші. Однак через численні пороги на Дніпрі та відсутність урядової влади до утворення Київської Русі виникла необхідність у зміні цього торговельного шляху від Фінської затоки по Неві до південних берегів Ладозького озера, по Волзі до Старого Новгорода, потім сушею до Твері, а потім – по Волзі до Ітиля – перевального торговельного пункту. Характерною рисою візантійської торгівлі була її інституціоналізація, тобто виконання певних правил та кодексів, організація відповідного апарату чиновників, які контролювали процес торгово-економічного обміну. Наприкінці XI ст. візантійці через численні війни втратили контроль над основними торговельними шляхами (які стали контролюватись італійськими купцями). У XIII ст. Візантійська імперія розпалась і на її теренах утворилась Латинська імперія (1204 – 1261 рр.), яка проіснувала всього півсторіччя – у 1261р. візантійці відвоювали Константинополь, але не змогли відновити його значущість у міжнародній торгівлі.

Зі зростанням продуктивних сил, поглибленням поділу праці та розширенням товарно-грошових відносин відновлюються і торговельні відносини між європейськими країнами. З XIII століття європейська торгівля зосереджується у двох районах: Середземномор’ї – основній сполучній ланці між європейським країнами та Сходом, і районі Північного та Балтійського морів.

Починаючи з епохи Хрестових походів з XII-XIII ст. почала розвиватись левантійська торгівля, яку вели італійські купці Венеції, Генуї, Пізи. Левантійська торгівля мала транзитний, посередницький характер: прянощі, порох, зброю. Фарфор, скло, папір, шовк, килими, ювелірні прикраси з Індії, Китаю, Індонезії спочатку потрапляли до арабських купців, які їх перепродавали генуезьким та венеціанським купцям у Константинополі, містах Єгипту та Сирії, а останні завозили їх до Західної Європи. Саме завдяки цій торгівлі до Європи були завезені рис, гречка, кукурудза, кавуни, тростинний цукор тощо.

Другим районом європейської торгівлі, який у XIV – XV ст. став переважним завдяки розвитку цехового виробництва, був район Північного та Балтійського морів. Основними суб’єктами торговельних відносин були міста Русі (Новгород, Псков, Полоцьк), Північної Німеччини, Скандинавії, Данії, Франції та Англії. Традиційними предметами торгівлі були льон, текстиль, сало, віск, хліб, масло. Ця торгівля була спрямована на забезпечення цехової промисловості необхідною сировиною, тобто мала виробничий характер на відміну від левантійської торгівлі, яка була спрямована насамперед на задоволення споживчих потреб. У середині XIV століття купці країн Північної Європи з метою захисту від грабіжників та від свавілля феодалів об’єднались у Ганзейський союз, який у різний час нараховував від 70 до 100 міст. Створення цього союзу було обумовлене саме потребами зовнішньої, а не внутрішньої торгівлі. Кожне місто, яке входило до союзу, мало свої економічні інтереси та досить часто вступало в боротьбу з іншими його членами. Тому основними його задачами були: організація торговельних факторій, отримання пільг у інших держав, охорона торговельних експедицій, а найважливішими містами - Бремен, Гамбург, Амстердам, Рига. Основні факторії розміщувались у Великому Новгороді, Бергені (Норвегія), Брюгге (Фландрія), Лондоні. Південні німецькі та рейнські міста змогли зайняти центральне місце у міжнародних торговельних відносинах завдяки активній торгівлі зі східними країнами. Тільки вони мали свої торгові двори у Венеції та право вільно плавати по Середземному морю.

В епоху феодалізму розвиток товарних відносин опосередковувався розвитком грошових відносин, які стали серйозною перешкодою для розширення торговельних відносин через існування внаслідок феодальної роздробленості великої кількості грошових систем зі своїми грошовими знаками та необхідності створення обмінних організацій. Як і в Стародавній Греції та стародавньому Римі, у Європі з’явились міняйли, які орієнтувались у грошових одиницях, визначали їх повноважність та можливі підробки. Справа у тому, що деякі феодали для отримання більшого прибутку зменшували вагу монет або використовували для їх чеканки більш дешевий метал і саме міняйли могли чітко визначити різницю. При обміні грошей вони почали практикувати виписування розписок купцям (векселів), що знижувало ризик пограбування останніх та давало можливість за цими розписками отримати відповідні суми грошей у будь-якому місті. З часом такі векселі почали використовуватись і у міждержавних відносинах. У XI – XV ст. міняйли почали перетворюватись у банкірів, а їх міняльні контори – у перші банки. Перші банківські установи виникли в Італії у X столітті. Нарівні з банками у XV ст. у Північній Італії (у провінції Ломбардії) виникли спеціальні установи, які надавали позики під заставу речей – ломбарди. В Венеції та Генуї вперше стали випускатись державні цінні папери (облігації), які потім набули широкого поширення в інших країнах Європи. Крім того, в торговельних операціях почали використовувати безготівкові рахунки.

Відмінною рисою міжнародних економічних відносин епохи феодалізму є регрес всієї системи зовнішньоекономічних зв’язків порівняно з рабовласницькою. Міжнародні економічні відносини існували більше за інерцією історичного розвитку, ніж внаслідок зміни суспільно-економічної формації. Повною мірою це відноситься і до таких інститутів ринку, як внутрішня та зовнішня торгівля, банки, купецькі гільдії та компанії, які спочатку обслуговували феодальну систему, а з XIV – XV ст. перетворились у основні чинники занепаду феодального ладу.

Велику роль у розвитку зовнішньої торгівлі та подальшому процесі первісного накопичення капіталу відіграли Великі географічні відкриття, завдяки яким були відкриті нові торговельні шляхи, залучені величезні обсяги ресурсів інших країн до міжнародної торгівлі. Основними чинниками, які спонукали країни до географічних досліджень були, насамперед, труднощі в транспортуванні товарів між європейським та східними країнами через численні війни, гостра нехватка грошових металів – золота та срібла, потреба у додаткових джерелах збагачення монархів для підтримання своєї влади, а також необхідність у підтвердженні або спростуванні нових наукових поглядів на форму Землі. Великі географічні відкриття сприяли формуванню світового ринку завдяки розширенню торговельних меж. Захват колоній сприяв збільшенню обсягів та асортименту товарів – в Європі з’явились тютюн, кава, картопля, томати, чай. Виникли умови для формування міжнародного поділу праці, колонії стали стабільним джерелом сировини для європейських країн. Розвиток світового ринку обумовив зміну торговельних шляхів – з басейну Середземного моря до Атлантичного та Індійського океану.