4.5. Світове господарство у післявоєнний період. Бреттон - Вудська система і розвиток міжнародних валютно-фінансових відносин

У липні 1944 р. представники 44 країн у Бреттон-Вудсі (США) провели міжнародну фінансову конференцію, підготували та підписали ряд угод стосовно розвитку міжнародних валютно-фінансових відносин. Вперше світова валютна система базувалась на міжурядовій угоді, яка фіксувала правила валютної поведінки країн-учасниць та запроваджувала міжнародні організації, обов’язками яких було забезпечення дотримання принципів та правил міжнародних валютно-фінансових відносин. Тобто відповідно до Бреттон-Вудських угод було розроблено регулятивний механізм міжнародних валютно-фінансових відносин.

До обговорення на конференції було надано два плани-проекти: британський, розроблений Дж. М. Кейнсом, та американський, розроблений Г. Вайтом. План Дж. М. Кейнса передбачав створення Міжнародного клірингового союзу та введення міжнародної розрахункової одиниці – банкору, курс якого встановлювався у відношенні до золота. Країни, які мали певні труднощі з зовнішніми платежами, могли отримати від розрахункового союзу банкори в межах кредитної квоти та розрахуватись з кредиторами. Країни з позитивним сальдо платіжного балансу могли отримати необмежену кількість банкорів. За надання банкорів країни отримували б від розрахункового союзу процент, оплата якого здійснювалась би країнами-позичальниками. План Г. Уайта складався з пропозиції створення резервного фонду шляхом надання країнами валюти та золота, кошти якого будуть використовуватись для фінансової допомоги країнам, які мають тимчасові труднощі з платіжним балансом. Головною задачею резервного фонду є забезпечення стабільності валютних курсів та стимулювання міжнародної торгівлі.

Спільні риси цих валютно-фінансових проектів полягають у необхідності вільної торгівлі та вільного руху капіталу, урівноважування платіжних балансів країн, стабілізації валютних курсів, введенні золотодевізного стандарту, створенні міжнародних організацій для регулювання міжнародних валютно-фінансових відносин. У результаті довгих дискусій на конференції формально перевагу було надано план американського економіста Г. Вайта, хоча кейнсіанські ідеї міждержавного валютно-фінансового регулювання також покладені в основу Бреттон-Вудської угоди.

Зробивши висновки з історії міжвоєнного періоду, в рамках Бреттон-Вудських угод були встановлені нові правила організації міжнародних торговельних, валютних кредитних, фінансових відносин, які передбачали створення трьох міжнародних організацій – Міжнародного валютного фонду, функції якого полягали у регулюванні міжнародних валютно-фінансових та кредитних відносин між країнами, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, діяльність якого спрямовувалась на надання фінансової підтримки європейським країнам та країнам, що розвиваються, Міжнародної торговельної організації для регулювання міжнародних торговельних потоків.

Основною метою Бреттон-Вудської конференції було створення нової світової валютної системи, яка базувалась на наступних принципових положеннях:

1) відмова від золотого стандарту та встановлення режиму золотодевізного стандарту, основою якого є золото та дві резервні валюти – долар США та англійський фунт стерлінгів.

Роль золота у світовій валютній системі полягала у наступному:

- золото залишалось основою валютної системи та продовжувало використовуватись як міжнародний платіжний та резервний засіб. Країни мали можливість накопичувати та зберігати золото в своїх офіційних резервах та використовувати його для здійснення міжнародних розрахунків;

- були збережені золоті паритети валют та введена їх фіксація у Міжнародному валютному фонді (МВФ);

- долар став основною міжнародною резервною за умови, що США зобов’язуються здійснювати обмін долару на золото іноземним банкам та урядовим установам за офіційною ціною – 35 дол. за одну трійську унцію золота.

Отже, Бреттон-Вудська система ввела золотовалютний стандарт: золото було основою, а долар забезпечував посередництво між золотом і валютами країн; золото та долар стали основними резервними засобами у міжнародних розрахунках. Роль долара як міжнародного резервного засобу “as good as gold” (такий же хороший, як золото), підтримувалась зобов’язанням США його конвертованості у золото, яке виконувалось майже 20 років;

2) встановлення валютних курсів та конвертованість валют здійснювалась на основі фіксованих валютних паритетів у доларах. Девальвація валют більше 10% допускалась тільки з дозволу МВФ. Ринковий курс валют міг відхилятись від фіксованого МВФ курсу національних валют лише у вузьких межах (±1% за Уставом МВФ), а для підтримки цього діапазону коливань ринкових курсів валют центральні банки зобов’язані проводити валютну інтервенцію (скупку або продаж валюти) в доларах;

3) створення міжнародних валютно-кредитних організацій – Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР), метою яких є контроль та регулювання світової валютної системи, забезпечення валютного співробітництва країн.

Бреттон-Вудська система функціонувала протягом 25 років, спочатку без істотних протиріч, а потім за рахунок численних поправок. В ретроспективі її функціонування та крах становить низку періодів її нормального функціонування, розладів та погіршення привабливості долару як міжнародного резервного засобу, спроб консолідації та створення нових резервних інструментів і її краху. З самого початку створення та функціонування валютної системи чітко виявлялась одна реальність – реальність американського панування у світовій економіці у післявоєнний період. Економічна могутність США забезпечила їх домінування у розореному війною світі та центральне місце у новій світовій валютній системі, а розташування штаб-квартири МВФ у Вашингтоні було своєрідним символом цього панування. Для запобігання повторення девальвацій валют у 30-ті роки США нав’язали всьому світові два правила упорядковування зовнішніх платежів, тобто врівноваження платіжних балансів, а саме:

1) врівноваження платіжних балансів країн-членів МВФ повинно здійснюватись переважно заходами внутрішньої економічної політики, а не змінами паритетів їх національних валют. Дотримання цього правила привело до значних економічних втрат європейських країн у 50-60-ті рр., але не оминуло й наприкінці 60-х рр. США;

2) відповідальність за врівноважування платіжних балансів несуть країни, які мають негативне сальдо. Хоча Статут МВФ проголосив принцип рівноваги обов’язків у цій сфері, США, як країні з позитивним платіжним балансом, вдалось нейтралізувати цей принцип і врівноваження платіжних балансів забезпечувалось країнами – дебіторами при фінансовій підтримці, на умовах та за вказівками МВФ. І цього принципу у 60-70-ті рр. США не дотримались, що було однією з причин краху третьої світової валютної системи.

Нормальне (з позицій США та решти світу) функціонування Бреттон-Вудської валютної системи відбувалось у 50-х рр., які відзначались абсолютним пануванням долару та відносною стабільністю валютних курсів. Це пояснювалось значним економічним зубожінням європейських країн і Японії та величезними заощадженнями і виробничими потужностями США. Для придбання споживчих товарів та обладнання потрібні були долари, які поставлялись шляхом трансферту капіталів з американської економіки. Після Другої світової війни експорт капіталу здійснювався у формі державного капіталу в рамках Плану Маршала, а пізніше – у формі приватного капіталу. В цей час європейська економіка відроджувалась, розвивалась, скорочувався дисбаланс зовнішніх платежів і накопичувались валютні резерви в золоті і доларах. У 1958 р. провідні європейські країни перейшли від часткової до повної конвертованості своїх валют, що означало відновлення валютної багатополярності у світі та початок реального функціонування Бреттон-Вудської валютної системи.

Але с самого початку функціонування валютної системи зазнало перших проблем, пов’язаних зі зміною становища долара як міжнародного резервного засобу. Погіршення привабливості долару стало наслідком еволюції платіжного балансу США, дефіцит якого неухильно зростав. Відновлення економік та конкурентоспроможності товарів країн Європи та Японії погіршували умови американської зовнішньої торгівлі. Величезні витрати на війну у В’єтнамі, необмежені інвестиційні потреби американських підприємств погіршували баланс поточних рахунків, що привело до значного скорочення золотого запасу країни, розмір якого у 1971р. становив всього 11 млрд дол. тоді як доларові авуари за кордоном перевищили 50 млрд дол. Золоте забезпечення долара було підірване: США були не в змозі викупити боргові зобов’язання у інших країн. Для вирішення цієї проблеми були використані переваги американської валюти як міжнародного резервного засобу та здійснена додаткова емісія доларових купюр, не забезпечених золотом. Нестача доларів швидко змінилась в міжнародному масштабі доларовим надлишком. Сумніви у надійності долару обумовили необхідність розробки рядом країн заходів щодо конвертованості їх офіційних доларових авуарів у золото. Так, Франція, з 1960 по 1967р. конвертувала в золото 3,3 млрд доларів.

Незважаючи на спроби США та світової спільноти стабілізувати міжнародну валютну систему, наприкінці 60-х – початку 70-х рр. вона фактично перестала існувати.

Окрім вказаних вище причин, основними дестабілізуючими чинниками її краху були:

1) за двадцять років – з 1950 по 1970 р. – накопичений дефіцит платіжного балансу США досяг 60 млрд дол., а золотий запас становив 11 млрд дол.;

2) розбухання доларового обігу за межами США привело до швидкого поширення євродоларів – “доларів без батьківщини”;

3) у 1968 р. було введено новий резервний засіб – СДР – спеціальні права запозичення, що сприяло істотному збільшенню засобів міжнародної валютної ліквідності. СДР розраховується на основі валютного кошика 5 країн у наступній пропорції: 39% – долар США; 21% – марка ФРН; 18% – японська ієна; 11% – французький франк; 11% – англійський фунт стерлінгів. Курс СДР переглядається 1 раз на п’ять років.

4) наприкінці 60-х рр. у розвинених країнах почались валютні кризи, спочатку у Великобританії, Франції, а потім і в США;

5) наприкінці 60-х рр. конвертованість долара в золото за фіксованою ціною стала теоретично можливою, а в 1971р. у зв’язку зі збільшення обсягу американського долара в обігу та зростанням ціни золота на ринку офіційно була призупинена. Це сприяло встановленню режиму вільно плаваючих валютних курсів та повному краху існуючої валютної системи.