Географічна структура світової торгівлі в 1913-1937 рр. (в %)

Не зважаючи на збільшення обсягів міжнародної торгівлі, темпи її зростання знизились з 40% у період 1881 – 1913 рр. до 14% в 1913 – 1937 рр. Перша світова війна обумовила географічні зміни у міжнародній торгівлі, які відображали нове співвідношення сил у міжнародній економічній системі. Так, у торгівлі сировиною збільшилась частка слабо розвинених країн – з 34% загального обсягу світового експорту у 1913р. до 50% у 1937р.; частка європейських країн у світовому експорті готової продукції, навпаки, скоротилась з 80% у 1913р. до 65% у 1937р, тобто на 15%. Не зважаючи на зниження частки у світовому товарообороті, європейські країни не втратили свої домінуючі позиції на світовому ринку за рахунок розширення торговельних зв’язків з іншими країнами.

Товарна структура світової торгівлі у міжвоєнний період мала наступні пропорції: у 1913 р. – 63,7% – готова продукція та 37,3% – сировина; у 1937р. – 36,5 % – готова продукція; 63,5% – сировина.

Формування нових пропорцій міжнародного обміну обумовлено появою нових суб’єктів та напрямів торгівлі. До початку 30-х років переважна частина експорту готової продукції спрямовувалась у слабо розвинені країни, торгівля ж готовою продукцією серед індустріальних країн складала менше половини загального експорту. В цей же період частка Англії, Німеччини та Франції, які були безумовними лідерами в експорті готової продукції, значно зменшилась – з 70% у 1913р. до 52% у 1937р., а частка США, навпаки, зросла – з 13% до 20%. Зменшення обсягів міжнародної торгівлі в цей період обумовлюється також впровадженням рядом країн протекціоністських заходів, підписанням регіональних угод, що привело до сегментації світового ринку, послаблення цілісності світової економічної системи. Більше 30 країн ввели імпортні квоти, що знайшло відображення у підписанні цілого ряду регіональних угод – Дунайська група (Угорщина, Югославія, Болгарія, Румунія), група Осло (країни Скандинавії, Бельгія¸ Нідерланди, Люксембург), Оттавські угоди про створення преференційної системи торгівлі в рамках Британської імперії. Серед об’єктивних причин такої зовнішньоторговельної політики можна виокремити, насамперед, високий рівень індустріального розвитку європейських країн, збільшення місткості внутрішніх ринків через поглиблення національного поділу праці. Окрім того, в результаті підвищення технологічного рівня виробництва значно скоротились витрати на виробництво готової продукції, впроваджувались нові технології заміни природних матеріалів синтетичними, що сприяло зниженню попиту на світовому ринку на сировину та окремі види готової продукції. Суб’єктивні причини обумовлені особливостями зовнішньоторговельної політики провідних країн, яка характеризувалась введенням протекціоністських заходів, вибірковим характером преференцій у торгівлі з розвиненими та слабо розвиненими країнами.

Перша світова війна, як вже зазначалось, повністю зруйнувала першу світову валютну систему, що призвело до зростання інфляції в індустріальних країнах. З метою стабілізації валютних відносин у 1920р. в Брюсселі та у 1922 р. в Генуї були проведені міжнародні фінансові конференції, основними рішенням яких були:

1) введення системи золотодевізного стандарту;

2) в якості резервних валют, які конвертуються у золото, обрано долар США, англійський фунт стерлінгів та французький франк;

3) країни з метою стабілізації національної валюти могли накопичувати у вигляді резервів іноземну валюту, яка конвертується у золото.

Формування системи золотодевізного стандарту стикалось з прагненням країн до накоплення резервної валюти шляхом залучення короткострокових кредитів, що підвищувало рівень мобільності та ризику таких запасів. Слід вказати, що розвинені країни – основні учасниці даної валютної системи розглядали її як тимчасовий спосіб стабілізації міжнародних валютних відносин. У 1931р. Великобританія, а у 1933 р. і США відмовились від золотого стандарту.

Крах другої валютної системи також обумовлений і економічною кризою 1929 – 1933 рр. – Великою депресією, яка створила не тільки справжню соціальну драму, але й зруйнувала майже всю систему міжнародних економічних відносин. Криза почалась в США з краху Нью-Йоркської фондової біржі, потім охопила банківську сферу, промисловість, сільське господарство. До 1932 р. промислове виробництво США у цілому скоротилось на 46%, зокрема, виробництво чавуну – на 79%, сталі – на 76%, автомобілів – на 80%. Криза викликала хвилю банкрутств, за чотири роки розорилось 5760 банків та 135000 торговельних, промислових та фінансових компаній. Зовнішньоторговельний оборот скоротився в 3,1 рази і досяг рівня 1911 року. Промислова криза інерційно розповсюджувалась і на агропромисловий комплекс: збір пшениці скоротився на 36%, кукурудзи – на 45%; ціни на сільськогосподарську продукцію знизились на 58%; розорилось більше 1 мільйона ферм. Для утримання цін фермери знищували продукти – пшеницю спалювали, виливали молоко, картопляні та бавовняні поля заливали керосином або заорювали.

Економічна криза викликала і кризу соціальну, проявом якої було масове безробіття, зниження життєвого рівня населення, загострення соціальної ситуації в країні. Породжені Великою депресією економічний спад, безробіття, зубожіння населення сприяли зростанню націоналізму та появі авторитарних режимів у Європі. Перед загрозою скорочення обсягів міжнародної торговельної діяльності та міжнародного інвестування розвинені країни намагались підтримувати рівень національного доходу шляхом девальвацій національної валюти, впровадження протекціоністських заходів у торговельній та валютній сфері. Світова економіка розпалась на окремі національні одиниці, одностороння політика яких погіршувала становище їх торговельних партнерів (політика “розорення сусідів”) та ускладнювала міжнародні економічні відносини. Торговельний протекціонізм, тенденції до автаркії та міжнародні валютні безпорядки, таким чином, тільки поглибили та подовжили економічну кризу.

Обрання у 1933 р. президентом США Ф. Д. Рузвельта стало новою віхою в розвитку світової економіки, бо з ім’ям цього політика пов’язані найбільш ефективні в історії світової економіки державні реформи, які отримали назву “Новий курс Ф. Д. Рузвельта”. В основу реформ Рузвельта було покладено вчення англійського економіста Дж. М. Кейнса, яке передбачало активне втручання держави в процес суспільного відтворення. У здійсненні “Нового курсу ” виокремлюють два етапи: перший етап – 1933 – 1935 рр. та другий – з 1935 р.

Для оздоровлення банківської та фінансової системи була введена заборона на експорт золота, було припинено обмін банкнот на золото, були закриті всі банки. У надзвичайному законі про банки передбачалось відновлення їх функцій та отримання найбільшими з них урядових позик з федеральної резервної системи. До кінця березня 1933 р. було відкрито 80% банків – членів Федеральної резервної системи, а 2 000 банків не отримали такого дозволу. Посилилась концентрація банківської системи – кількість банків скоротилась з 25 000 до 15 000. Створена ще при попередньому Президентові США Г. Гувері Реконструктивна корпорація, капітал якої складав 3,8 млрд дол., за 1933 – 1935 рр. надала позик на 6 млрд дол.

Для стабілізації національної валютної системи уряд США відмовився від золотого стандарту, провів девальвацію долару на 41% порівняно з 1929 р., що дало можливість запобігти масовим банкрутствам у кредитній сфері, зменшити заборгованість монополій уряду та посилити експортні можливості національних суб’єктів господарювання. На початку 1934 р. уряд прийняв закон про золотий резерв, відповідно до якого встановлювалась фіксована ціна золота – 35 дол. за одну трійську унцію (31,1035 грама).

Важливою складовою реформування економіки було відновлення промисловості. У червні 1933 р. було прийнято закон про відновлення національної промисловості (NIRA), створена Адміністрація національного відновлення, до якої ввійшли представники фінансової олігархії, економісти, представники Американської федерації праці. Закон про відновлення національної промисловості запроваджував систему державного регулювання економіки та включав три розділи. У першому розділі основний акцент було зроблено на встановлення певних принципів та способів конкурентної боротьби – “кодекси чесної конкуренції” – відповідно до яких встановлювались для кожного з 17 груп підприємств обсяги виробництва продукції, рівень заробітної плати, тривалість робочого тижня, ринки збуту продукції, єдина цінова політика, умови зайнятості та найму. У цілому американський уряд санкціонував 746 кодексів, які охоплювали 99% індустрії та торгівлі. Другий та третій розділи закону містили заходи щодо реформування податкової системи та соціальної сфери. Для надання допомоги безробітним Конгрес створив Адміністрацію суспільних робіт, яка займалась проблемами зайнятості шляхом створення трудових таборів для непрацюючої молоді віком 18 – 25 років. Для підприємців важливе значення мала відміна антитрестівського законодавства. Професійні союзи отримали право на колективний захист своїх інтересів.

З метою відновлення сільського господарства було прийнято закон про його регулювання, для реалізації якого створювалась Адміністрація регулювання сільського господарства (ААА). Для подолання аграрної кризи закон передбачав заходи щодо підвищення цін на сільськогосподарську продукцію до рівня 1909 – 1914 рр., а саме:

1) скорочення посівних площ та поголів’я скоту;

2) державного фінансування фермерської заборгованості, яка на початок 1933 р. склала 12 млрд дол.;

3) за рахунок девальвації долару та випуску казначейських білетів на 3 млрд дол. уряд надав фермерам кредитів на суму понад 2 млрд дол., зупинивши їх подальше розорення та продаж ферм з аукціонів.

Слід також вказати на значні соціальні зрушення, які стали можливими завдяки новій політиці Ф. Д. Рузвельта. Мова йде про розширення прав робітників та посилення ролі професійних союзів (закон Вагнера): колективний захист робітниками своїх інтересів через систему професійних союзів та шляхом укладання з підприємцями колективних договорів, право робітників на страйки. Також важливе значення мав закон про соціальне забезпечення, відповідно до якого вводилась єдина система пенсій за віком та допомоги у зв’язку з безробіттям, але він поширювався тільки на робітників великих промислових підприємств. У 1938р. було прийнято закон про справедливі умови праці, відповідно до яких заборонялось використання дитячої праці, на підприємствах федерального значення встановлювались єдині норми заробітної плати, її мінімальний та максимальний рівень, максимальна тривалість робочого тижня – 44 години.

У 1934 – 1937 рр. темпи зростання економіки США досягли рівня 1929р., але у 1937 – 1938 рр. у результаті нової економічної кризи всі практично надбання уряду Ф. Д. Рузвельта були знищені. Економіка США була відкинута на 15 років назад: обсяги промислового виробництва у цілому скоротились на 36%, обсяги виробництва автомобілів – на 50%, виплавка чавуну – на 44%. Уряд Ф. Д. Рузвельта почав активно вкладати державні кошти в економіку з метою збільшення сукупного попиту та її загального оздоровлення (метод “підкачки насосу”).

Велика депресія негативно вплинула і на економічний розвиток європейських країн. Наслідки кризи для них мали такий же руйнівний характер, як і для США і методи кризової боротьби були схожі – в їх основі лежала теорія державного регулювання економіки Дж. М. Кейнса.

Наслідки Великої депресії та Друга світова війна практично зруйнували світову економічну рівновагу та сприяли тривалій регресії у розвитку міжнародних економічних відносин. Співвідношення сил між американською економікою, яка розвивалась на дріжджах озброєнь та воєнних постачаннях союзним країнам, і європейськими країнами, спустошеними війною, докорінно змінилось. Наприкінці війни частка США у світовому промисловому виробництві складала 50%, у світовому експорті – 33%, у світових золотовалютних резервах – майже 75%. Країни Європи перетворились у позичальників та стали фінансово залежними від США. Для запобігання ризику виникнення нових ускладнень та забезпечення ефективної міжнародної економічної взаємодії необхідно було розробити гнучку систему міжнародних економічних відносин. Розуміння цього і стало передумовою створення нової моделі післявоєнного міжнародного економічного співробітництва в рамках підписання Бреттон-Вудської угоди.