logo search
МЕВ посіб

Модель “ціни – золото – потоки” д. Хьюма

Вихідна ситуація

Країна 1

Країна 2

EX > IM

EX <IM

Етап 1

Чистий приток золота

Чистий відтік золота

Етап 2

Зростання грошової маси

Скорочення грошової маси

Етап 3

Зростання цін і заробітних плат

Зниження цін і заробітних плат

Етап 4

Зростання імпорту і скорочення експорту

Зростання експорту і скорочення імпорту

Результат

EX =IM

EX =IM

Ця концепція ґрунтувалась на наступних допущеннях:

- наявність прямого зв’язку між кількістю грошей у обороті та рівнем цін, що отримало назву кількісної теорії грошей;

- повна зайнятість в країні;

- попит на товари еластичний по ціні (зростання цін приводить до скорочення витрат на товари і навпаки);

- чиста конкуренція на ринку товарів та факторів виробництва;

- конвертованість національних валют у золото.

При виконанні цих умов врівноваження торговельного балансу здійснюється автоматично.

А. Сміт був першим з економістів, хто кинув виклик меркантилістським уявленням щодо вигідності міжнародної торгівлі для країн. “Якщо інша країна, – стверджував він, – може забезпечувати нас будь-яким товаром за більш дешевою ціною, ніж ми у змозі виготовляти його, краще купувати його у неї на певну частину продукту нашої власної промислової праці у тій сфері, у якій ми маємо певну перевагу" [43, с.333]. Міжнародна торгівля, за А. Смітом, має місце, якщо інша країна володіє абсолютними перевагами у витратах виробництва одного товару. При цьому, він стверджував, що "кожна нація достатньою мірою володіє абсолютними перевагами над своїми торговельними партнерами, щоб постачати на експорт стільки ж товарів, скільки їх імпортується, якщо тільки торгівля буде звільнена від обмежень і регламентації" [43, с.334].

Позитивним моментом підходу А. Сміта до дослідження міжнародної торгівлі є те, що доцільність експорту та імпорту товарів він розглядає не з позицій регулювання золотогрошових потоків між країнами, як це робили меркантилісти, а у площині економії внутрішніх ресурсів країни, пов'язуючи їх з поняттям "переваги", яке у сучасному розумінні його змісту стало вихідним поняттям теорії конкурентоспроможності.

Недосконалість аргументацій А. Сміта щодо доцільності та причин міжнародної торгівлі пов'язується, зазвичай, з питанням, яке не знайшло відповіді у його теоретичних поглядах: як бути, якщо будь-яка країна не володіє абсолютними перевагами у виробництві усіх товарів? Питання, яке за оцінкою фахівців, привело до теоретичного тупику його роздуми щодо вигідності міжнародної торгівлі.

Вихід з теоретичного тупику, у якому опинилася теорія абсолютних переваг А. Сміта, блискуче здійснив Д. Рікардо [38]. У теорії відносних переваг він обґрунтував, що навіть у випадку, коли країна не має абсолютних переваг у виробництві будь-якого товару, зовнішня торгівля є вигідною для країн. Сформульований ним закон порівняльної переваги ґрунтується на існуванні розбіжностей у співвідношенні цін між країнами, обумовлених різними умовами виробництва товарів та витрат на них. "У кожній країні, – стверджує Д. Рікардо, – завжди знайдеться такий товар, виробництво якого буде більш вигідним при існуючому співвідношенні витрат, ніж виробництва інших. Саме цей товар вона і повинна експортувати у обмін на інші" [38, с.206]. Використовуючи приклад Д. Рікардо стосовно Португалії, яка має порівняльні переваги у виробництві вина, і Англії, яка має порівняльні переваги стосовно виробництва сукна, можна здійснити формалізацію рікардовських умов міжнародної торгівлі двох країн:

Абсолютні переваги: . (10.1)

Порівняльні переваги: , (10.2),

де W і С – витрати виробництва одиниці вина та сукна відповідно;

Р і А – країни (Португалія та Англія відповідно).

Доктрина міжнародної торгівлі Д. Рікардо, як і теорія абсолютних переваг А. Сміта, ґрунтується на одному і тому ж методологічному постулаті, а саме: експорт та імпорт товарів становлять засіб розширення виробничих можливостей країн. Разом з тим теорія порівняльних переваг Д. Рікардо неповна. Реальні умови зовнішньої торгівлі, як показали наступні дослідження, залежать не тільки від параметрів виробництва (витрат), але й від характеру попиту.

Дж. С. Мілль, розвиваючи рікардіанську модель зовнішньої торгівлі, показав що умови торгового обміну залежать не тільки від витрат виробництва, але й від “взаємного попиту” [26]. Дж. С. Мілль вводить поняття “рівняння міжнародного попиту”, тобто ціна імпортного товару визначається через ціну товару, який потрібно експортувати щоб оплатити імпорт; тому кінцеве співвідношення цін при торгівлі визначається внутрішнім попитом на товари в кожній з торгуючих країн. Дж. С. Мілль формулює концепцію “еластичності попиту за ціною”. Він поділяє всі експортні товари на три класи: (1) ті, по яких “попит зростає в більшому відношенні, ніж падає ціна”, тобто, ті товари, попит на який еластичний; (2) ті, по яких сукупний виторг залишиться постійним при падінні ціни, оскільки попит зростає кількісно “у тому ж співвідношенні, що і здешевлення”, тобто, товари з одиничною еластичністю попиту; (3) ті, по яких виторг падає, тому що кількісно попит зростає в меншому відношенні, ніж падає ціна, тобто, товари з нееластичним попитом. Таким чином, чим більший і еластичний іноземний попит, тим більш сприятливі будуть умови для країни-експортера [26, с.179].

На початку ХХ століття теорія міжнародної торгівлі Д. Рікардо, доповнена та розвинута Дж. С. Міллем, була суттєво перероблена шведськими економістами Е. Хекшером та Б. Оліном. Сутність теорії Хекшера –Оліна, за словами самого Б. Оліна, полягає у наступному: “Товари, що потребують для свого виробництва значних витрат (надлишкових чинників виробництва) та невеликих витрат (дефіцитних чинників), експортуються у обмін на товари, які виробляються з використанням чинників у зворотній пропорції. Так, у прихованому вигляді експортуються збиткові чинники та імпортуються дефіцитні чинники виробництва [55, с.92]. Таким чином, саме відмінності у відносній забезпеченості чинниками виробництва і у характеристиках (інтенсивності) їх використання зумовлюють потоки товарів і послуг між країнами – їх експорт та імпорт.

Найбільш важливими припущеннями даної теорії є різна фактороінтенсивність окремих товарів та різна факторонасиченість окремих країн.

Фактороінтенсивність – це показник, який визначає відносні витрати факторів виробництва на створення певного товару.

Факторонасиченість – це показник рівня факторозабезпеченості країни. Факторонасиченість може визначатись через відносні ціни кожного фактора виробництва та через абсолютні обсяги факторів виробництва.

Припустимо, що країна I є трудонасиченою і товар 1 — відносно більш трудомістким. А країна II — відносно капіталонасиченою і товар 2 — відносно більш капіталомістским (рис. 10.1). Власники відносно надлишкових факторів виробництва виграють від торгівлі, а власники відносно дефіцитних факторів – програють. В рамках даної теорії передбачається, що споживачі в обох країнах мають подібні або майже подібні смаки і переваги (при їх відмінності теорія не спрацьовує). При наявності однакових або подібних споживчих переваг крива байдужості I, яка визначає всі поєднання двох товарів, які забезпечують споживачу однаковий рівень корисності, буде однаковою для обох країн (рис. 10.1).

Рис. 10.1. Визначення факторозабезпеченності країн при відсутності торгівлі між ними

Вона буде стикатись з кривою виробничих можливостей країни I в точці А і країни II в точці А'. Отже, крива байдужості I і точки А та А' є максимально можливими обсягами виробництва і споживання кожної з країн при відсутності торгівлі, а дотичні прямі визначають відносні ціни Р та Р' на товари 1 і 2 в країнах I і II. Оскільки, Р < Р', країна I має відносну перевагу у виробництві товару 1, а країна II — у виробництві товару 2.

Розвиваючи торгівлю, трудонасичена країна I спеціалізується на виробництві трудомісткого товару 1, а капіталонасичена країна II — на виробництві капіталомісткого товару 2 (рис. 10.2). При цьому, точки, які відображають обсяги виробництва і споживання зміщуються з А до В у країни I та з А' до В' у країни II.

Спеціалізація буде продовжуватись до виходу країн на рівень загальної еквівалентної відносної світової ціни Рw, яка буде знаходитись у проміжку між внутрішніми відносними цінами кожної з країн до початку торгівлі, тобто Р<Рw<Р'. Графічно вона зображена дотичною до меж виробничих можливостей обох країн і нової кривої байдужості II, яка знаходиться вище кривої байдужості I, що свідчить про зростання споживання. Країна I, експортуючи ВС товару 1 та імпортуючи СЕ товару 2 виробництва країни II, досягає балансу попиту і пропозиції у точці Е.

Рис. 10.2. Взаємна торгівля між країнами

Країна II, експортуючи В'С' товару 2 та імпортуючи С'Е' товару 1 з країни I, забезпечує баланс попиту і пропозиції у точці Е', яка співпадає з точкою Е. Як видно, експорт товару 1 країною I дорівнює обсягам його імпорту країною II ВС=С'Е', а експорт товару 2 країною II дорівнює обсягу його імпорту країною I (В'С'=СЕ). Незважаючи, на те, що точка Е порівняно з точкою А передбачає більше споживання іноземного товару 2, ніж вітчизняного товару 1, країна виграє від міжнародної торгівлі, оскільки її нова крива байдужості (II) розміщується вище і відображає зростання обсягів споживання. Для країни II виграш від міжнародної торгівлі обумовлений зростанням обсягів споживання на рівні нової кривої байдужості (II).

Таким чином, різна відносна вартість факторів виробництва є причиною відмінностей у відносних цінах в умовах відсутності торгівлі, які в свою чергу є передумовою для взаємної торгівлі між країнами.

Як відзначалось, зовнішня торгівля сприяє вирівнюванню відносних цін на товари. Але, якщо в результаті зовнішньої торгівлі відбувається вирівнювання цін на товари, то як вона впливає на відносні ціни самих факторів виробництва? Відповідь на це питання була обґрунтована в теоремі Хекшера – Оліна – Самуельсона, згідно з якою міжнародна торгівля приводить до вирівнювання абсолютних і відносних цін на гомогенні фактори виробництва в країнах, що торгують. При цьому гомогенність капіталу означає його однорідність за рівнем продуктивності, мобільності, ризику, а гомогенність праці – її однорідність за рівнем продуктивності, підготовки, кваліфікації. Оскільки повної гомогенності факторів виробництва в різних країнах практично не існує і міжкраїнні відмінності досить великі, то протестувати теорему вирівнювання цін на фактори виробництва не вбачається можливим. У даній теоремі є багато припущень, аналіз яких доводить її суто теоретичний характер, а саме:

- два товари виробляються в обох країнах. Не зважаючи на виконання цієї умови важко співвідносити відносні ціни на фактори виробництва при виробництві, наприклад, літаків і велосипедів;

- однакові технології в обох країнах, тобто технологічно більш розвинена країна має одночасно і більш високу відносну ціну праці та капіталу;

- існує абсолютна внутрішня мобільність факторів виробництва і товарів, що практично не можливо через наявність певних перепон (транспортні витрати, організаційні умови тощо) на шляху міжгалузевого руху факторів виробництва та товарів;

- відсутність міжнародного руху факторів виробництва, тобто неврахування динамічних коливань в забезпеченості країн факторами виробництва – міграції робочої сили, капіталів, технології, торгівлі.

Отже, теорема вирівнювання цін на фактор виробництва не враховує динамізм розвитку сучасної економіки, описуючи економічні процеси в статиці, що є свідченням відсутності її практичної реалізації. Незважаючи на це дана теорема залишається одним з важливих інструментів аналізу жорстких моделей зовнішньої торгівлі.

Теорія Хекшера – Оліна концептуально ґрунтується на законі порівняльних переваг Д. Рікардо, доповненому і підсиленому концепцією попиту Дж. С. Мілля. Разом з тим, вона поглиблює попередні класичні концепції, пов'язуючи модель експорту-імпорту зі структурою економіки країн-партнерів і пропонує новий інструмент для аналізу впливу змін у зовнішній торгівлі на внутрішні економічні структури країн.

Теорія співвідношення факторів виробництва зацікавила велику кількість вчених щодо її практичного використання, першим з яких став американський економіст В. Леонтьєв. Дослідження В. Леонтьєва ґрунтувалось на ідеї емпіричної перевірки положення теорії Хекшера – Оліна, згідно з якою країна має експортувати ті товари, виробництво яких характеризується переважним використанням відносно надлишкового фактора, та імпортувати товари, випуск яких потребує, перш за все, відносно дефіцитного ресурсу. Для цього вчений скористався статистичною інформацією щодо соціально-економічного розвитку США за 1947 рік. Оскільки даних про факторомісткість імпортних товарів не було, Леонтьєву довелося скористатися інформацією про товари-замінники імпортних продуктів (тобто товари, аналогічні імпортним, які вироблялися в США). Послідовність дослідження В. Леонтьєва була такою:

1) пропорційне зменшення обсягу експорту та імпорту США до 1 млн дол. для створення об’єкта дослідження;

2) проведення аналізу витрат праці та капіталу на виробництво експортних товарів обсягом 1 млн дол. та витрат цих факторів для виробництва імпортних товарів в США в обсязі 1 млн. дол. При цьому аналіз було обмежено товарами “конкурентного імпорту”;

3) проведення порівняльного аналізу витрат праці та капіталу на виробництво експортних та імпортних товарів.

У післявоєнний період США вважалися капіталонасиченою та працедефіцитною країною. Тому В. Леонтьєв і очікував отримати емпіричне підтвердження висновку Хекшера – Оліна, який можна зобразити в формі співвідношення:

< 1, (10.3)

де – співвідношення капіталу та праці в галузях, які виробляють товари, аналогічні імпортним;

– аналогічне співвідношення для експортних галузей виробництва.

Якщо концепція Хекшера – Оліна правильна, тоді США повинні експортувати капіталомісткі товари й імпортувати трудомісткі, що на момент проведення В. Леонтьєвим аналізу не викликало жодних сумнівів. Але результати дослідження В. Леонтьєва виявилися досить несподіваними. Розрахунки показали, що виробництво експортних товарів в обсязі 1 млн дол. супроводжувалось видатками капіталу в сумі 2,55 млн дол. та праці в розмірі 182,3 року, тобто співвідношення цих виробничих ресурсів становило 14 000 дол. : 1 рік праці. Національне виробництво товарів, які конкурують з імпортом, характеризувалося співвідношенням 18 200 дол. : 1 рік праці.

Таким чином, за розрахунками В. Леонтьєва виходило, що загальне співвідношення =1,3.

Тобто в 1947 році експорт США був у 1,3 рази більш трудомістким у порівнянні з імпортом. Подальший аналіз американської економіки з використанням менш агрегованих галузей виробництва також підтвердив отриманий раніше результат. Виявилося, що виробництва з найбільшою експортною орієнтацією також характе­ризувалися порівняно низьким співвідношенням капіталу та праці і більшими витратами праці в розрахунку на один долар кінцевого продукту порівняно з більшістю імпортозаміщуючих галузей.

Таким чином, емпіричні дослідження теорії Хекшера – Оліна свідчили про недоцільність та неспроможність її практичного використання, що в економічній науці отримало назву “парадокса Леонтьєва”.

Наступні дослідження щодо доказу правдивості або хибності даного парадоксу проведені з урахуванням рівня кваліфікації робочої сили, якості природних ресурсів, капіталу, довели, що капітал є не найбільш надлишковим фактором виробництва США. Найбільш надлишковими є обробні землі та науково-технічні кадри, що не заперечувало основних положень теорії співвідношення факторів виробництва. Проти парадоксу Леонтьєва було висунуто декілька вагомих аргументів:

1) доцільність виокремлення робочої сили за такою якісною характеристикою як рівень кваліфікації на кваліфіковану та некваліфіковану. Американський вчений Д. Кісінг у 1966 році розділив усю робочу силу на вісім груп (категорій) – від вчених і інженерів до некваліфікованих робітників, і довів, що в США є надлишок кваліфікованої і відносний дефіцит некваліфікованої робочої сили. Тому американський експорт є трудомістким, але враховуючи витрати на навчання та перепідготовку, кваліфіковану працю можна вважати капіталом;

2) Д. Хартиген повторив розрахунки В. Леонтьєва з виключенням галузей, які залежать від капіталомісткої сировини (США імпортують значні обсяги сировини, видобування якої потребує великих витрат капіталу) і довів правдивість теорії Хекшера – Оліна;

3) В. Леонтьєв не враховував у своїх розрахунках імпортний тариф з метою захисту американських трудомістких галузей від іноземної конкуренції, на що вказав американський економіст Р. Белдвін. Ліквідація фактору тарифів зменшує ефект парадоксу на 5%, але не спростовує його;

4) смаки і переваги американських споживачів традиційно спрямовані на капіталомістку продукцію, яка імпортується при наявності капіталомісткої продукції національних виробників, що не можна пояснити теорією Хекшера – Оліна;

5) реверс факторів виробництва: один і той же товар є трудомістким у трудонасиченій країні і капіталомістким – у капіталонасиченій, що може відбуватись в умовах великої еластичності взаємозамінності факторів виробництва. Тобто пояснення парадокса Леонтьєва ґрунтується на тому, що імпортовані товари виробляються переважно із застосуванням трудомістких технологічних процесів, але їх виробництво в США є відносно капіталомістким.

Теорію реверсу факторів виробництва розробив та обґрунтував Б. Мінхас у 1962 році. З використанням статистичних даних щодо соціально-економічного розвитку США та Японії він проаналізував факторомісткість двадцяти галузей виробництва і присвоїв кожній з них відповідний ранг. Так, наприклад, найбільш капіталомістка галузь промисловості США – виробництво нафтопродуктів отримала 1-й ранг, вугледобувна галузь – 2-й, виробництво заліза та сталі – 4-й, суднобудування – 14-й тощо. Аналогічним чином були проранжовані і галузі промисловості Японії. Виявилося, що коефіцієнт кореляції становив 0,73. Це означало, що галузі двох країн значною мірою збігалися за показником прямої факторомісткості кінцевих продуктів. Але при проведенні аналогічних розрахунків на базі загальної (сукупної) факторомісткості, величина коефіцієнта кореляції становила 0,328. Цей результат можна розглядати як певний доказ на користь існування феномена мінливості факторомісткості, а відтак і теорема Хекшера – Оліна в таких умовах просто неприйнятна.

Таким чином, піддаючи теорію Хекшера – Оліна всебічному тестуванню і перевірці, економісти виявили як її позитивні сторони, так і обмеженість. В цілому сучасні емпіричні перевірки теорії Хекшера – Оліна вказують на те, що вона правильно описує реальну ситуацію у зовнішній торгівлі країн менш ніж у 70% подій, що тестувалися [18, с.78].

Розглянуті класичні теорії міжнародної торгівлі пояснюють причини міжнародної торгівлі з позиції благоприємних умов формування витрат виробництва у країн-експортерів, тобто враховують тільки пропозицію товарів. Такий аналіз безсумнівно є неповним, бо без врахування попиту не можливо визначити реальний рівень світових цін та обґрунтувати доцільність здійснення зовнішньоекономічних операцій. Тому з другої половини XX ст., продовжуючи активний пошук нових пояснень міжнародної торгівлі, економісти сконцентрували основну увагу на ролі попиту або співвідношення попиту і пропозиції в ній. З’явились нові теорії, в яких класичні теорії були розвинені, доповнені, знехтувані.

В основі новітніх (неокласичних, альтернативних) теорій лежить закон Е. Енгеля, відповідно до якого зі зростанням доходів спостерігається зменшення частки споживчих витрат на продовольчі товари. Цей закон дозволяє дати наукове пояснення динаміці цін на предмети першої необхідності і предмети розкоші. Зростання доходів населення сприяє переорієнтації попиту з предметів першої необхідності на предмети розкоші. Тому для виробників продовольчих товарів зростання добробуту населення є негативним чинником, який приводить до зниження світових цін на продовольство.

Важливе місце серед альтернативних теорій міжнародної торгівлі займає теорія перехресного попиту С. Ліндера. Його підхід суттєво відрізняється від теорії Хекшера Оліна, оскільки грунтується на дослідженні попиту, тоді як концепція Хекшера Оліна має вихідним моментом пропозицію товарів на світовий ринок. Концепція С. Ліндера виходить з твердження, що смаки споживачів значною мірою обумовлюються рівнем їх доходів. Це означає, що для окремо взятої країни середній дохід на душу населення визначає певну структуру споживчого попиту. Таким чином, в економіці окремої країни реалізується зв’язок між доходом на душу населення та структурою виробництва певних товарів. Тому, чим більше будуть перетинатись структури попиту в країні-експорті та країні-імпортері, тим вище рівень торгів між ними. Графічна інтерпретація теорії перехресного попиту наведена на рис. 10.3.

Припустимо, що існує дві країни - I та II. Доход населення першої країни знаходиться у проміжку між А (мінімальний доход) та С (максимальний дохід). Відповідно ідо рівня доходу вони купують товари рівня якості від А' (мінімальний) до С' (максимальний). Дохід населення другої країни знаходиться у проміжку від В (мінімальний дохід) до D (максимальний) і вони купують товари рівня якості від В' (мінімальний) до D' (максимальний). Пряма X відображає залежність між рівнем доходів та попиту між споживачами країн. Торгівля між двома країнами буде здійснюватись тими товарами, якість яких знаходиться у проміжку від В' до С', тобто де вимоги до якості споживачів обох країн перетинаються. І чим більше людей у двох країнах мають однакові доходи, тим вище рівень торгівлі між ними. Тому найбільш ефективно теорія С. Ліндера може використовуватись для аналізу міжнародної торгівлі країн з приблизно однаковим рівнем доходів та структурою попиту.

Рис. 10.3. Перехресний попит між країнами як основа міжнародної торгівлі

Теорія порівняльних переваг Д. Рікардо та теорія співвідношення факторів виробництва Хекшера – Оліна базуються на положенні про різну забезпеченість країн факторами виробництва, які мають абсолютну мобільність. Однак повної мобільності факторів виробництва практично не існує і для вирішення цієї проблеми П. Самуельсон розробив теорію специфічних факторів виробництва.

Специфічний фактор виробництва – це фактор, який використовується тільки у певній галузі та не може переміщуватись між галузями, тобто є немобільним. Виходячи з цього визначення, в теорії специфічних факторів виробництва обґрунтовується, що в основі міжнародної торгівлі лежать відмінності у відносних цінах на товари через різну забезпеченість країн специфічними факторами виробництва. При цьому, в процесі міжнародної торгівлі обсяги специфічних факторів експорто-орієнтованої сфери збільшуються, а обсяги факторів імпортозаміщуючої сфери зменшуються.

Фактори виробництва використовуються наступним чином (табл. 10.2).

Таблиця 10.2