Розподіл коштів між країнами членами єс за цілями регіональної політики на 2007 – 2013 рр. (млн євро)

Закінчення табл. 16.1

Країнами-реципієнтами, які перебувають у заключній стадії конвергенції і потребують транзитивної підтримки є: Бельгія (1 регіон), Німеччина (4 регіони), Греція (3 регіони), Іспанія (4 регіони), Італія (1 регіон), Австрія (1 регіон), Португалія (1 регіон), Великобританія (1 регіон).

Державами реципієнтами коштів Фонду згуртування є Греція, Португалія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словенія, Чехія, Угорщина, Словаччина, Мальта, Кіпр. Іспанія потребує транзитивної допомоги Фонду згуртування.

З метою реалізації стратегії регіональної конкурентоспроможності і зайнятості виокремлено дві групи країн-реципієнтів:

- країни, як перебувають на початковій стадії реформування – Греція, Ірландія, Італія, Португалія, Фінляндія, Великобританія, Угорщина (1 регіон), Кіпр (1 регіон);

- країни, які потребують фінансування для посилення конкурентоспроможності – Бельгія, Чехія, Данія, Німеччина, Франція, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Польща, Румунія, Словенія, Словаччина, Швеція, Португалія (1 регіон), Фінляндія, Італія, Іспанія.

Слід зазначити, що нова регіональна політика спрямована на переорієнтацію фінансування з країн ЄС-15 на нових членів. Це підтверджується наступними даними: на країни Центральної та Східної Європи припадає 50,8% загальної суми асигнувань, а на Великобританію, Францію, Італію, Німеччину, які виробляють майже 50% ВВП ЄС, близько 23% [51, С.59].

У сучасній регіональній моделі ЄС виокремлено також нові одиниці транснаціональної кооперації:

- Північна периферія – Ірландія, північна частина Великобританії, Північна Фінляндія, північно-східна Швеція;

- Район Балтійського моря – Швеція, Латвія, Литва, Естонія, Фінляндія, Польща, Данія, північно-східна Німеччина;

- Район Північного моря – південно-західна Швеція, Данія, Нідерланди, Бельгія, північно-західна Німеччина, східна Великобританія;

- Центральна Європа – Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Австрія;

- Східно-Центральна Європа – Словаччина, Угорщина, Польща;

- Південно-Східна Європа – Румунія, Болгарія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Чехія;

- Південна Європа – Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Мальта, Кіпр [51].

Такий поділ доцільний для визначення пріоритетності подальшого регіонального розвитку країн Європейського Союзу та визначення ефективності реалізації регіональних програм.

Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) була створена у 1960 році за участю Великобританії, Австрії, Швеції, Португалії, Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії, Швейцарії на наступних принципах:

- збереження самостійної зовнішньоторговельної політики країн;

- відсутність наднаціональних органів управління;

- дія режиму вільної торгівлі поширюється тільки на промислові товари і не поширюється на сільськогосподарську продукцію.

Згодом з ЄАВТ вийшли Великобританія, Австрія, Швеція, Португалія через її недосконалість та відсутність перспектив розвитку.

Північно-американська угода про вільну торгівлю (НАФТА) була підписана у 1992 р. та ратифікована у 1994 р. між США, Канадою і Мексикою з метою усунення митних обмежень у взаємній торгівлі, локалізації регіонального забезпечення енергоресурсами, сприяння інтеграції ринків капіталів, праці та технології. НАФТА є наочним прикладом реалізації країнами в рамках інтеграційного угрупування своїх економічних інтересів. Передумови створення цього об’єднання полягають у:

- поширенні торговельних відносин між США і Мексикою та США і Канадою;

- активізації діяльності американських транснаціональних корпорацій (ТНК) на мексиканському ринку;

- активізації діяльності американських ТНК в економіці Канади.

Спільним інтересом для цих країн є створення висококонкурентного північноамериканського центру на противагу західноєвропейському. Окрім цього, і США, і Канада, і Мексика мають численні переваги від участі у цьому об’єднанні. Так, для США участь у НАФТА фактично відкрила вихід на ринок країн Латинської Америки, забезпечила вільний доступ до дешевих джерел сировини у Канаді та Мексиці, розширила ринки збуту американської продукції на більш вигідних (безмитних) умовах. Для Канади перевагами такої інтеграції є можливість розширення своєї зовнішньоекономічної діяльності на ринки Мексики і в подальшому на ринки країн Латинської Америки, розширення внутрішнього ринку за рахунок збільшення обсягів товарообороту з США і Мексикою, звільнення від протекціоністських бар’єрів у зовнішній торгівлі з боку США. Для економіки Мексики участь у НАФТА відкриває широкі перспективи у збільшенні обсягів іноземного інвестування, вирішення низки соціальних проблем (зайнятості, безробіття, підвищення рівня життя та соціального захисту населення) за рахунок створення нових підприємств, можливості збільшення експорту продукції (особливо сільськогосподарської).

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) була утворена у 1967 році, до неї входять Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней, В’єтнам, Лаос, М’янма, Камбоджа. До основних завдань даного об’єднання можна віднести формування зони вільної торгівлі (АФТА), зони інвестицій (АІА), введення єдиної валюти, створення розширеної економічної інфраструктури, формування спеціальної структури управління. Формування АФТА було закріплене Угодою про загальний ефективний преференційний тариф, підписаною на Сінгапурському самміті у 1992 р., яка передбачає поступове зниження ставок митних тарифів практично по всій товарній номенклатурі (за винятком товарів, які мають культурну, історичну цінність, забезпечують охорону здоров’я людей та навколишнього середовища тощо), узгодження стандартів і сертифікатів якості на продукцію, розробку правил чесної конкуренції, спрощення національних митних і інвестиційних законодавств. Для підвищення рівня конкурентоспроможності суб’єктів господарювання країн-членів АСЕАН у 1996 році підписана угода за схемою промислового співробітництва (АІКО), цілями якої є зростання обсягів промислової продукції, поглиблення інтеграції, зростання обсягів інвестицій у країни АСЕАН, розширення внутрішньоінтеграційної торгівлі, удосконалення технологічної бази тощо. Згідно з даною угодою, умовою створення нової компанії є участь двох або більше підприємств з різних країн АСЕАН і національного суб’єкта у співвідношенні 70:30 (мінімально). Також відповідно до Угоди про загальний ефективний преференційний тариф АІКО вводить тарифну ескалацію на імпортовану сировину та напівфабрикати, хоча їх доступ на ринки країн інтеграції обмежений. У 1998 р. країнами АСЕАН було підписано Угоду про створення зони інвестицій (АІА), відповідно до якої країни-учасниці зобов’язуються поетапно відкрити до 2010 року основні сектори національної промисловості інвесторам з країн АСЕАН, а до 2020 р. – зовнішнім інвесторам. Також країни зобов’язуються до 2010 р. надати всім інвесторам з країн АСЕАН національний режим, а до 2020 р. – всім іноземним інвесторам, за виключенням інвестицій в обробну промисловість, де інвестори отримують національний режим негайно. Слід зазначити, що функціонування даного інтеграційного угрупування ускладнюється насамперед подібною структурою та характером зовнішньоекономічного сектору країн – експорторієнтованістю та монокультурним характером.

Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) було створене у 1989 році як більш широкоформатне інтеграційне об’єднання, до якого ввійшла 21 країна – Австралія, Бруней, В’єтнам, Гонконг, Китай, Південна Корея, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Індонезія, Мексика, Перу, Чилі, США, Японія, Росія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Канада. Метою даної інтеграції є формування відкритої регіональної торгівлі та інвестиційного співробітництва, а в подальшому – створення спільного ринку в даному регіоні. Участь у АТЕС таких розвинених країн, як США, Канада, Японія обумовлюється їх зацікавленістю у налагодженні економічних відносин з азіатськими країнами, розширенні сфери свого впливу і на даний регіон, азіатські країни вбачають в даній інтеграції можливість їх соціально-економічного розвитку завдяки лібералізації ринків товарів і послуг та науково-технічному співробітництву.

Асоціація регіонального співробітництва Південної Азії створена у 1985 році з метою сприяння багатосторонньому співробітництву країн Південної Азії в економічній, соціальній і культурній сферах та запобігання експансії капіталу розвинених країн. До цього об’єднання входять Індія, Бангладеш, Бутан, Непал, Пакистан, Шрі-Ланка, Мальдівська республіка.

Розвиток інтеграційних процесів у Африці є досить слабким та найчастіше має формальний характер. Одним з найвідоміших інтеграційних угрупувань африканських країн є Економічне співтовариство держав у Західній Африці (ЕКОВАС), яке було створено у 1975 р., нараховує 16 країн: Буркіна-Фасо, Бенін, Гана, Малі, Гамбія, Гвінея, Ліберія, Мавританія, Нігерія, Кот-д’Івуар, Кабо-Верде, Гвінея-Бісау, Нігер, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Того. Основні цілі інтеграції полягають у створенні африканського спільного ринку та проведення спільної економічної політики, що поєднує її зі спільним ринком та економічним союзом. На практиці домінуючою метою ЕКОВАС є усунення внутрішніх тарифів та встановлення єдиного митного тарифу, тобто створення митного союзу. В організації створено комісію з торгівлі, мита, імміграції, кредитно-грошової системи; комісію з транспорту, телекомунікацій і енергетики; комісію з промисловості, сільського господарства та природних ресурсів; комісію з соціальних і культурних проблем. Не зважаючи на те, що на 80% обсягу взаємних поставок продукції були відмінені митні збори, внутрішньорегіональна торгівля майже не розвинута (складає лише 5%), що перешкоджає досягненню поставлених цілей [16]. Також у рамках даного співтовариства було встановлено вільний режим переміщення громадян та їхнього майна, розроблені проекти в електроенергетиці, гірничодобувній промисловості, створено банк зі статутним фондом 100 млн. дол.

Митний і економічний союз країн Центральної Африки (ЮДЕАК) був створений у 1964 р. Цей союз об’єднує Габон, Камерун, Чад, Центральноафриканську республіку, Конго, Екваторіальну Гвінею для розробки спільних економічних проектів уніфікації податкових систем, встановлення ліберальних митних умов, однак на теперішній час існує формально.

Економічне співтовариство країн Великих озер (1976) об’єднує колишні бельгійські та французькі колонії – Уганду, Заїр, Руанду – для співробітництва в області рибальства, боротьби з епідеміями.

Західноафриканський економічний і валютний союз (1994) об’єднує Бенін, Буркіна-Фасо, Кот-д’Івуар, Малі, Нігер, Сенегал, Того для реалізації спільної торговельної політики, створення спільного ринку, гармонізації національного законодавства, координації національної промислової політики.

Розвиток міжнародної економічної інтеграції в Латинській Америці обумовлюється прагненням країн даного регіону створити потужний спільний ринок. Саме в цьому регіоні набули поширення перші чотири рівні економічних інтеграції – преференційні угоди, зони вільної торгівлі, митні союзи та спільний ринок, що обумовлюється практично однаковим рівнем соціально-економічного розвитку країн та подібністю проблем, які виникають. Найбільш наочною є диференціація країн у Латиноамериканській інтеграції (ЛАІ), яка створена у 1980 р. та охоплює 11 країн Латинської Америки: Бразилію, Мексику, які є більш розвиненими, Венесуелу, Колумбію, Перу, Уругвай, Чилі з середнім рівнем розвитку та менш розвинені Болівію, Парагвай, Еквадор. Між країнами була укладена угода про преференційну торгівлю.

Субрегіональним угрупуванням є Андське угрупування (1978), членами якого є Болівія. Бразилія, Венесуела, Гайана, Колумбія. Перу, Суринам, Еквадор. Метою його створення є спільне вивчення, освоєння та використання Амазонії, охорона її ресурсів. Також у 1978 р. був підписаний Амазонський пакт щодо налагодження регіонального співробітництва у сфері захисту навколишнього середовища в районі Амазонії.

Одним з відомих інтеграційних угрупувань цього регіону, яке існує понад 35 років, є Співтовариство і спільний ринок Карибського басейну (КАРІКОМ) (1973), до якого входять Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Домініканська республіка, Гренада, Гайана, Монтсеррат, Сент-Кріте і Невіс, Сент-Вінсент і Гренадини, Тринідад і Тобаго, Сент-Люсія, Суринам, Ямайка. Основною метою КАРІКОМ є розробка уніфікованих торговельних правил щодо визначення митних тарифів, походження товарів, координація торговельної, промислової і фінансової політики, створення кредитно-грошового союзу, вільне переміщення капіталу та робочої сили.

Одним з найбільш потужних інтеграційних об’єднань країн Латинської Америки не зважаючи невелику кількість членів є Спільний ринок країн Південного Конуса (МЕРКОСУР), який було створено Аргентиною, Бразилією, Уругваєм і Парагваєм у 1991 році як зона вільної торгівлі, але згодом трансформувався у митний союз. Основними цілями створення МЕРКОСУР є розробка єдиної тарифної політики стосовно третіх країн, забезпечення вільного руху факторів виробництва, координація промислової політики, політики в сфері сільського господарства, податкової та грошової систем, узгодження нормативно-правового забезпечення реалізації економічної політики. Асоційованими членами даного співтовариства є Болівія, Чилі, Венесуела, Колумбія. Серед краї-учасниць є беззаперечний лідер – Бразилія, на яку припадає 80% населення, 43% торгівлі, близько 60% експорту і 30% імпорту країн-членів МЕРКОСУР [22, С. 405]. На теперішній час розвиток цього угрупування ускладнюється різним рівнем та характером економік країн: Аргентина, Бразилія і Уругвай мають відкриту економіку, а у Парагваї тільки йде процес формування ринкової економіки. Крім того, Аргентина і Бразилія за своїм економічним потенціалом значно розвиненіші, ніж Уругвай і Парагвай, що обумовлює їх залежність від лідерів.

Латиноамериканський регіон є привабливим для країн-членів НАФТА, які з ініціативи США проводять переговори щодо створення загальноамериканського інтеграційного об’єднання. На теперішній час Бразилія пропонує створити за аналогією з НАФТА Південноамериканську зону вільної торгівлі (САФТА), ядром якої стане МЕРКОСУР і її основною метою є об’єднання з НАФТА.

Серед арабських країн розвиток інтеграційних процесів є не таким інтенсивним, як в інших регіонах, через їх політичну доцільність. Об’єднання арабських країн для вирішення певних економічних проблем почалось зі створення у 1981 році Ради зі співробітництва арабських країн Перської затоки, до якої ввійшли Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Бахрейн, Оман. Її метою є розробка та реалізація спільної політики з видобування та експорту нафти. У 1989 році було створено Союз арабського Магрибу, який об’єднав Лівію, Мавританію, Марокко, Алжир і Туніс, для організації регіонального економічного співробітництва. У 1998 році було створено Арабську зону вільної торгівлі, яка включає 18 країн.