18.2. Державне регулювання міжнародних міграційних процесів

Державне втручання в міграційну сферу передувало державному регулюванню торгівлі товарами та послугами. Вже наприкінці XVIII ст. в Англії були прийняті закони щодо заборони еміграції робітників, а протягом XIX ст. ряд країн впровадили політику диференціації іммігрантів. У XX ст. міграційна політика розвинених країн була значно удосконалена з урахуванням реалій розвитку світової економіки. Проблеми, які виникають на світовому ринку праці, сприяли створенню системи національного регулювання міграційних процесів.

Державна міграційна політика – це сукупність державних заходів, спрямованих на регулювання експорту та імпорту робочої сили, для реалізації цілей державної зовнішньоекономічної стратегії.

В усіх промислово розвинених країнах створені державні органи, які займаються вирішенням питань з імміграції робочо сили. Наприклад, в США питаннями трудової міграції займаються федеральні органи. В Державному департаменті є спеціальне бюро з консульських питань, яке встановлює порядок надання в’їзних віз, контролює їх видачу та веде облік. У Міністерстві юстиції є Служба імміграції та натуралізації, яка здійснює контроль за дотриманням правового режиму в’їзду та перебування іноземців на території США, а також заходи по затриманню та депортації у випадку порушення законодавства країни. Міністерство праці визначає ступінь доцільності кількості та якісного складу іммігрантів для американської економіки. Аналогічні органи регулювання трудової міграції існують і в Німеччині, Норвегії, Туреччині, Греції, Ірландії, Польщі, Словаччині та інших країнах. У Росії з 1993 року існує Федеральна міграційна служба, в Україні питаннями міграції займається Міністерство праці та соціальної політики.

Нормативно-правова база, яка забезпечує регулювання трудової міграції, включає відповідні статті Конституції країни, національне еміграційне законодавство, двосторонні та багатосторонні міжнародні угоди.

Регулювання міграції робочої сили країнами-експортерами здійснюється заходами еміграційної політики, яка передбачає:

- регулювання масштабів еміграції та якісного складу емігрантів, яке полягає у диференційованому підході щодо надання дозволу на виїзд з країни висококваліфікованих спеціалістів, а також спеціалістів, які працювали у стратегічно важливих галузях і від’їзд яких може негативно вплинути на національну безпеку;

- стимулювання еміграції робочої сили для залучення додаткових валютних коштів в країну шляхом відкриття емігрантам валютних рахунків під більш високі процентні ставки або примусового зобов’язання емігрантів переказувати частину своїх доходів у країну з-за кордону;

- ефективний захист прав емігрантів за кордоном шляхом підписання двосторонніх та багатосторонніх угод, організація контролю за їх виконанням, вирішення спірних питань, що здійснюють аташе по труду при посольствах та представництвах країни за кордоном;

- стимулювання рееміграції шляхом надання реемігрантам спеціальних податкових (податкова амністія), кредитних (пільгові процентні ставки, можливість пролонгації кредиту та реструктуризації боргів) пільг , безмитного ввозу в країну походження засобів виробництва, майна для подальшої виробничої діяльності, вирішення житлових проблем та проблем з працевлаштуванням тощо.

В економічній літературі [2; 16; 22; 24] виокремлюють три напрями імміграційної політики:

1) політика обмеження термінів перебування іммігрантів в країні з метою постійного оновлення трудових ресурсів – політика ротаційної імміграції;

2) політика дозволу необмеженого терміном проживання іммігрантів з наданням прав в’їзду членів їх родини;

3) політика дозволу постійного проживання іммігрантів з наданням прав на отримання після визначеного терміну громадянства.

Законодавства більшості країн у сфері імміграції чітко визначають принципові відмінності між іммігрантами – людьми, які переїжджають в країну на постійне місце проживання, та іммігрантами – людьми, які переїжджають в країну на певний час і не претендують на постійне місце проживання. Зазвичай державне регулювання полягає у прийнятті імміграційних або рееміграційних програм, реалізація яких здійснюється за рахунок бюджетних коштів.

Імміграційна політика більшості країн світу базується на селективному підході, який полягає у встановленні певних вимог до іммігрантів з метою вирішення проблем національної економіки та перешкоджання можливих проблем на національному ринку праці. Основний принцип даної політики полягає у дотриманні пропорційності кон’юнктури на національному ринку праці як у кількісному, так і в якісному аспекті. З цією метою виокремлюють наступні категорії іммігрантів:

- робітники, які готові за мінімальну плату виконувати важку, шкідливу, брудну некваліфіковану роботу – будівельники, підсобні, сезонні, вахтові, муніципальні робітники;

- спеціалісти рідкісних професій – реставратори, гранувальники алмазів, лікарі нетрадиційної медицини тощо;

- спеціалісти для нових та перспективних галузей – програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці;

- спеціалісті зі світовим ім’ям – музиканти, артисти, вчені, спортсмени, лікарі, письменники, поети;

• крупні бізнесмени, які переносять свою діяльність у приймаючу країну, інвестують капітал та створюють нові робочі місця.

Проблемами трудової імміграції займаються державні інституції приймаючих країн, які діють на основі національного законодавства та укладених двосторонніх та багатосторонніх угод. Зазвичай у вирішенні проблем імміграції задіяні три державних установи – міністерство закордонних справ, яке видає через консульське управління в’їзні візи; міністерство юстиції в особі служб по імміграції або інших органів прикордонного контролю, які контролюють дотримання в’їзного режиму; міністерство праці, яке контролює використання іноземної робочої сили.

У більшості країн дозвіл на в’їзд іммігранта видається на основі підписаного контракту з роботодавцем про його працевлаштування та висновок міністерства праці про те, що дана робота вимагає спеціальних вмінь, знань та навичок і не може бути виконана національними працівниками. В деяких країнах перед видачею дозволу на в’їзд потенційного іммігранта його роботодавець повинен отримати згоду міністерства внутрішніх справ та профспілок даної галузі.

Міграційне законодавство приймаючих країн містить наступні складові:

1. вимоги до потенційних іммігрантів:

1) вікові обмеження встановлюються з метою покращення структури трудових ресурсів країни (зазвичай становлять 20–40 років);

2) стать (гендерна ознака);

3) професійна кваліфікація, яка повинна бути підтверджена відповідними документами (дипломом, свідоцтвом, атестатом) та підтверджувальними документами з країни-експортера про відповідність рівня кваліфікації;

4) стаж роботи за спеціальністю, пріоритет віддається спеціалістам зі стажем роботи 3-5 років, що свідчить про їх професійні здібності;

5) стан здоров’я, який підтверджується відповідними медичними довідками або виписками, завіреними консульськими установами приймаючої країни що мінімізує витрати на лікування іммігрантів. У країну заборонено в’їзд для наркоманів, психічно хворих людей та ВІЛ-інфікованих;

6) політичний та соціальний статус іммігрантів, тобто заборона на в’їзд у країну членам терористичних угрупувань, колишнім в’язням.

2. кількісні обмеження, які полягають у встановленні імміграційної квоти відповідно до співвідношення попиту і пропозиції робочої сили на національному ринку праці. Імміграційна квота встановлюється для країни у цілому, у галузевому розрізі, у розрізі окремих підприємств на певний період (зазвичай один рік).

3. економічне регулювання передбачає запровадження певних фінансових обмежень як до фірм–роботодавців (встановлення граничного обсягу виробництва, продаж, внесення платежів до бюджету тощо), так і до іммігрантів (готовність інвестувати в економіку приймаючої країни визначену законом суму коштів, легальність походження цих коштів, зобов’язання щодо створення певної кількості робочих місць). Законодавством деяких країн передбачається внесення іммігрантами певної суми коштів за працевлаштування на вітчизняне підприємство або надання пільг національним виробникам та іноземним фірмам за працевлаштування національних робітників.

4. часові обмеження, які полягають у встановленні граничного терміну перебування іммігрантів на території приймаючої країни та розробці механізму можливого його продовження.

5. географічні та національні обмеження, які реалізуються шляхом встановлення квот на в’їзд іммігрантів з певних країн. Хоча дані обмеження є дискримінаційними, але використовуються багатьма країнами (США, Францією, Великобританією, Швейцарією) для перешкоджання небажаної імміграції з метою недопущення соціальних конфліктів, терористичних акцій тощо.

6. явні та приховані заборони містяться в законах про професії, яким іноземним робітникам заборонено займатись. Явні заборони чітко визначають заборонені для працевлаштування іммігрантів галузі. Приховані заборони, навпаки встановлюють перелік галузей та спеціальностей, працювати в яких дозволено тільки національним робітникам.

За порушення порядку імміграції законодавчо встановлюються санкції, які можуть стягуватись як з іммігрантів, так і з роботодавців. За незаконне проникнення в країну передбачається депортація, штрафи або/та ув’язнення. За незаконне посередництво або влаштування на роботу нелегального мігранта передбачаються великі штрафи.

На рівні з державними органами проблемами збереження певних пропорцій на національному ринку праці з метою недопущення збільшення безробіття національних робітників та виникнення соціальних конфліктів займаються і профспілки, діяльність яких сприяє розробці методів стимулювання імміграції, тобто рееміграції:

- програми стимулювання рееміграції шляхом надання матеріальної допомоги іммігрантам, які бажають виїхати на батьківщину (практикують у Німеччині, Франції, Нідерландах). При чому ця допомога здійснюється за рахунок коштів фонду соціального страхування або пенсійного фонду в результаті відрахувань підприємств – роботодавців іммігрантів. Вважається, що такий метод стимулювання рееміграції не є додатковим тягарем для державного бюджету, але на практиці країни витрачають значні кошти бюджету на створення і обслуговування електронної системи державного обліку іммігрантів та виплати допомоги;

- програми стимулювання рееміграції шляхом державного фінансування підвищення кваліфікації або отримання освіти іммігрантами, які бажають реалізувати отримані знання, вміння та навички на батьківщині. Досвід реалізації таких програм у Німеччині, Швейцарії, Франції свідчить про низький рівень зацікавленості іммігрантів до навчання, більшість з них бажає зберегти існуючу роботу в даній країні, ніж вертатись на батьківщину;

- примусова репатріація іммігрантів як вимушений захід по забезпеченню стабільності на національному ринку праці при зростанні рівня безробіття в країні;

- програми економічної допомоги країнам масової еміграції спрямовані на реалізацію угод між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються та країнами з трансформаційною економікою про інвестування частини переказів робітників на батьківщину в створення нових підприємств з метою забезпечення населення додатковими робочими місцями та скорочення обсягів еміграції.

Слід зазначити, що незважаючи на досить різноплановий та комплексний характер цих програм, проблема рееміграції не вирішена через незацікавленість урядів країн-експортерів у поверненні працівників на батьківщину. Це пояснюється відсутністю або небажанням розробки ефективної політики зайнятості, реалізація якої неможлива без державного фінансування. Окрім цього, в багатьох країнах фактично відсутній моніторинг світового ринку, а також контроль за діяльністю рекрутингових фірм, що сприяє виникненню трудового рабства, яке стало практично повсякденним явищем для іммігрантів з країн, що розвиваються, та країн з трансформаційною економікою. У даному випадку Україна не є винятком.