1.5. Організаційно-функціональна трансформа­ція науково-технічного потенціалу

Національні інтереси України вимагають ефек­тивних заходів, спрямованих на збереження її нау­ково-технічного потенціалу, забезпечення ефектив­ного його використання для подолання кризових явищ у соціально-економічному розвитку. З метою організаційно-функціональної трансформації цього потенціалу передбачається реалізувати цілу систе­му заходів⁷, а саме:

- побудувати організаційну структуру науки на основі поєднання галузевого підходу, зорієнтовано­го на забезпечення загального прогресу наукових знань, і проблемно орієнтованого, що найбільше відповідає ринковим відносинам.

⁷ Постанова Верховної Ради України "Про Концепцію нау­ково-технологічного та інноваційного розвитку України" (від 13.07.99 № 916-ХІУ) // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 37. — С. 336.

Галузевий підхід має домінувати у сфері розвитку фундаментальних досліджень і базуватися на використанні достатньо сталих організаційних структур, а проблемно орієн­тований — у галузі прикладних досліджень і розро­бок, для виконання яких можуть бути залучені як постійні, так і тимчасові організаційні структури;

• здійснити чітке структурне розмежування нау­кового потенціалу на комерційну і неприбуткову частини: неприбуткова охоплюватиме науку, пов'я­зану з безприбутковим приростом наукових знань, а комерційна — прикладні дослідження і розробки нових технологій та продуктів;

• створити мережу головних галузевих інститу­тів, які разом із проведенням наукових досліджень і дослідно-конструкторських робіт повинні виконува­ти функції координаторів розробок, моніторингу інноваційної діяльності у відповідній галузі, екс­пертів технічного та технологічного рівнів виробниц­тва, розповсюджувачів науково-технічної інформації;

• визначити мережу державних науково-дослід­них організацій, що складається з вищих навчаль­них закладів, науково-дослідних інститутів і науко­вих підрозділів у складі державних підприємств і організацій та науково-дослідних інститутів, які виконуватимуть функції головних організаторів або координаторів національних, галузевих, регіональ­них соціально-економічних, наукових, науково-тех­нічних програм, з наданням їм статусу національ­ного, галузевого чи регіонального центру;

• сформувати національні наукові центри на ба­зі науково-дослідних інститутів, які проводять фун­даментальні дослідження, забезпечувати їх пере­важне фінансування за рахунок державного бюдже­ту (не менш як на ³/₄ від потреби).

Для комплексного вирішення найважливіших науково-технічних проблем соціального призначен­ня доцільно створювати національні та державні галузеві науково-технічні центри. Назріла необхід­ність розвитку недержавного сектору у сфері науко­во-технологічної та науково-інформаційної діяль­ності.

Подальшого розвитку мають набути організацій­но-правові засади діяльності структур, що поєднують науково-дослідний процес з виробництвом, реаліза­цією нової продукції та послуг. Це можуть бути, зок­рема, технополіси і технопарки, які вже формуються на базі територіальних науково-технічних центрів.

Глобальним завданням науково-технічної діяль­ності у перспективі є створення стійкого, здатного до саморозвитку організаційно-економічного механізму виробництва інтелектуальної продукції, втілення її у матеріальних формах. Такі форми мають сприяти сталому розвитку продуктивних сил суспільства і зростанню його життєвого рівня.

Реалізація цього завдання має здійснюватися поетапно, включаючи:

• структурну перебудову науки і науково-тех­нічної діяльності;

• часткове роздержавлення і приватизацію нау­кової сфери;

• регіоналізацію науки та науково-технічної ді­яльності (деяке зміщення повноважень з центру в регіони з урахуванням як державних, так і регіо­нальних інтересів та пріоритетів);

• посилення відтворювальної функції науково-технічної діяльності;

— оптимізацію матеріально-речової та інтелекту­альної складової науки в цілому.

Завдання регіоналізації, у свою чергу, вимагає:

• формування системи місцевих джерел фінан­сування науково-дослідних, дослідно-конструктор­ських робіт та інноваційної діяльності (у тому числі спеціальних фондів підтримки регіональних про­грам), забезпечення правового механізму їх утворен­ня і використання;

• створення територіальних науково-виробничих, інформаційних, сертифікаційних та інших центрів;

— завершення формування регіональних органі­заційних структур управління науково-технічним розвитком;

• заснування експериментальних зон науково-технічного розвитку, діяльність яких базуватиметь­ся на активному використанні переваг "горизонталь­ного" методу управління інноваційним процесом.

Світова практика засвідчує, що інтеграція науки та середнього і малого бізнесу має здійснюватись через спеціальні структури — бізнес-інноваційні центри і науково-технологічні парки, які виступа­ють засобами стимулювання розвитку регіональної економіки.

Проведення ефективної науково-технічної та ін­новаційно-інвестиційної політики на сучасному етапі не можливе без створення дієвого механізму взаємодії центральних і місцевих органів виконав­чої влади. Головним завданням такого механізму є гармонійне поєднання загальнодержавних і регіо­нальних інтересів при вирішенні проблем соціаль­но-економічного та екологічного розвитку України, що потребує ефективної системи підготовки та пе­репідготовки кадрів для всіх галузей і сфер еконо­міки, а також надійного інформаційного забезпе­чення.