5.2. Методологія і методи наукового пізнання

Методологія — це філософське вчення про мето­ди пізнання. У широкому розумінні методологія — це спосіб усвідомлення будови науки і методів її ро­боти, а у вузькому — сукупність принципів, методів, прийомів та процедур дослідження, що застосову­ються в тій чи іншій спеціальній галузі знань (кон­кретна наукова методологія).

Предметом вивчення методології є методи науки, тобто способи дослідження явищ, які визначають підхід до їх вивчення, планомірний шлях їх пізнан­ня та встановлення істини, а також сфера їх застосу­вання.

Методологія може бути загальною і частковою. Загальна методологія науки — це матеріалістична діалектика і теорія пізнання розвитку наукового знан­ня в цілому. Часткова методологія базується на за­конах окремих наук, особливостях пізнання конкрет­них процесів. Вона виявляється в існуванні, з одного боку, теоретичних узагальнень і принципів цих наук, а з іншого — часткових методів дослідження.

Історичний процес формування методології харак­теризується розвитком двох напрямків: метафізич­ного (спокій) та діалектичного (розвиток), які базу­ються на діаметрально протилежних підходах — ідеалістичному та матеріалістичному.

Підґрунтям наукової методології є принципи уні­версального взаємозв'язку, діалектичного протиріч­чя, єдності якісного і кількісного, діалектичного заперечення та відбиття.

Виходячи з принципу всезагального взаємозв'яз­ку, який потребує повного всебічного обліку зв'язків і залежностей об'єкта, наукове дослідження, щоб уникнути однобічності вивчення певного явища, має врахувати всі його суттєві аспекти і зв'язки. Недо­тримання цього принципу може стримувати розви­ток науки, гальмувати вирішення її окремих про­блем.

Діалектичне протиріччя є внутрішнім самоза­переченням, яке передбачає одночасну єдність та антагонізм елементів і характеристик предметів або явищ.

Принцип єдності якості та кількості, або якіс­ного і кількісного підходів, у наукових досліджен­нях полягає в тому, що взаємозалежність цих кате­горій визначається самою діалектичною природою буття, забезпечуючи розмаїття явищ: нагромаджен­ня кількісних змін приводить до виникнення нової якості. Якість і кількість є формою відображення та ступенями пізнання предметів і явищ у сфері їх без­посереднього буття. Категорія якість виражає при­таманну речам специфічну визначеність, а кількість є відношенням якісно тотожних речей як дискрет­них одиниць певної множини. Обидва поняття є сту­пенями загального процесу пізнання, вихідним пунк­том системи категорій. Якість і кількість діалектич­но тотожні: кількість є фактором, що зумовлює якість.

Сутність принципу діалектичного заперечення полягає в необхідності дотримання спадковості при переході від старого до нового, від попереднього до наступного. Попереднє заперечується, але не абсо­лютно, а відносно, та не у всіх, а лише у визначених відношеннях.

Відповідно до принципу відображення людське пізнання є цілеспрямованим процесом активного відображення об'єктивного світу свідомістю люди­ни у формі суб'єктивних ідеальних образів.

Основними формами відображення є:

— споглядання через відчуття (психічний процес відображення властивостей предметів і явищ об'єк­тивної дійсності, які безпосередньо впливають на органи чуттів), сприйняття та уявлення (формуван­ня чуттєво-наочних образів предметів або явищ дійс­ності, що зберігаються та відтворюються у свідомості людини поза безпосереднім впливом їх на органи чуттів). Вони дають конкретно-наочне знання про зовнішню сторону речей, одиничні явища;

— мислення (поняття, судження, умовивід), яке пов'язане з абстрагуванням та узагальненням і надає нам знання загального, сутності явищ.

Для дослідника важливе значення має виконан­ня цього принципу. Розглядаючи пізнання як від­дзеркалення об'єктивної реальності, дослідник обо­в'язково приходить до проблеми теорії пізнання. Розвиток науки є накопиченням фактів і методів та їх кількісним перетворенням на нову теорію, систе­му знань. Отже, пізнання — це процес руху думки до об'єктивного знання, повного і всебічного розкрит­тя сутності явища, що вивчається. Пізнання скла­дається з багатьох аспектів взаємодії людського мис­лення і об'єктивно існуючої природи, головний із яких — здатність мислення відображати об'єктивну дійсність. Уся пізнавальна діяльність ґрунтується на відображенні, яке пов'язує буття і свідомість.