3 Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. Зб. / Відп. За випуск і.В. Калачова; Держкомстат. — к.: івц Держкомстату України, 2005. — с. 97.

3) особи, які ведуть науково-дослідну роботу в нау­кових закладах, а також науково-педагогічну робо­ту у вищих навчальних закладах;

4) спеціалісти, зайняті науковою роботою на проми­слових підприємствах та у проектних організаціях.

Провідною ланкою системи наукових кадрів є наукові працівники вищої кваліфікації, тобто осо­би, що мають науковий ступінь і вчене звання. У нашій країні будується трирівнева система науко­вих ступенів: магістра, кандидата наук, доктора наук. Присуджуються вчені звання академіка і члена-кореспондента Національної академії наук, про­фесора, доцента, старшого наукового співробітника. Ці звання надають особам за результатами науково-дослідної та науково-педагогічної діяльності. Крім того, в наукових закладах є посади провідного, стар­шого і молодшого наукових співробітників.

Науковий потенціал України зосереджений у чотирьох основних секторах: академічному, галузе­вому, вищої освіти і заводському (табл. 1.2).

Найбільша частина наукових кадрів країни (≈ 54 %) зайнята у галузевому секторі. Цей сектор науки ви­конує переважно прикладні дослідження, які забез­печують зв'язок науки з виробництвом. За ним слі­дують сектор вищої освіти (7 %), де основним зав­данням науковців є передача знань та підготовка профільних висококваліфікованих спеціалістів, а також заводський (6,5 %). Основним функціональ­но-структурним підрозділом навчального закладу, що здійснює освітню і наукову роботу, є кафедра. Також при вищих навчальних закладах можуть бу­ти організовані науково-дослідні заклади: інститути, проблемні або галузеві лабораторії, центри, навчаль­ні, дослідні, експериментальні господарства тощо.

Решта науковців (близько ⅓) припадає на академічний сектор, де проводяться фундаментальні дослідження. Науково-дослідні інститути академіч­ного сектору здійснюють фундаментальні наукові

Таблиця 1.2. Розділ за секторами науки організацій, що виконують наукові та науково-технічні роботи в Україні, одиниць

Примітка: Складено за даними: Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб./ Відп. за випуск Л.Г. Луценко; Держкомстат. – К., 2002. – С.10; Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат.зб. / Відп. за випуск І.В. Калачова; Держкомстат. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2005. – С.9.

дослідження, координують свою роботу з іншими до­слідними закладами, готують наукові кадри, органі­зовують конференції, пропагують наукові знання.

Важливе значення для інноваційного розвитку країни мають регіональні наукові комплекси (великі об'єднання наукових закладів, створені у Києві та Харкові з метою прискорення фундаментальних до­сліджень і розробки стратегічних проблем, та галу­зеві наукові центри, націлені на розробку комплек­су проблем переважно в рамках однієї науки або га­лузі народного господарства).

На 2001 р. в Україні за типами наукових закладів за чисельністю фахівців, які виконували наукові та науково-технічні роботи, складалась така структу­ра: 67,54 % науково-дослідних інститутів; 1,79 — конструкторських організацій; 8,99 — вищих на­вчальних закладів; 7,46 — науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових під­приємствах; 1,79 — проектних та проектно-пошуко­вих організацій; 0,31 — дослідних заводів; 3,47 % інших організацій⁴. Причому, більше половини до­слідників виконують в поточному часі наукові роз­робки у сфері технічних наук (50,9 %). За ними у порядку зменшення частки слідують природничі (34,1 %), суспільні (5,4 %) та гуманітарні (1,5 % ).

Зростає кількість науково-дослідних організацій та вищих навчальних закладів і, навпаки, зменшу­ється кількість конструкторських організацій, до­слідних заводів, проектних та проектно-наукових організацій, науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах. Безперечно, це негативно позначається на можливостях матеріалізації наукових розробок, свідчить про по­гіршення готовності наукового сектору до супроводу інновацій протягом усього їх життєвого циклу.

На думку експертів, збільшення загальної кіль­кості наукових організацій в Україні значною мірою пояснюється їх подрібненням. Про це, зокрема, свідчить постійне зниження середньої кількості пра­цівників наукових організацій. У 1991 р. вона ста­новила 219 осіб, у 2000 р. — 81, у 2004 р. — 71 осо­бу. Разом із тим, чисельність працівників основної діяльності наукових організацій з 1995 по 2004 р. скоротилась у 1,7 раза⁵.

Заслуговує на увагу те, що при зменшенні кіль­кості працівників найвищої кваліфікації в наукових організаціях зростає їх загальна чисельність у країні. Отже, дедалі більше людей зі вченими ступенями пра­цюють за межами сфери наукових досліджень.

Незважаючи на значне скорочення кількості пра­цівників наукових організацій, насиченість України науковими кадрами залишається досить високою.

У розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення припадає 4,8 виконавця наукових та нау­ково-технічних робіт, у тому числі дослідників — 3,9. Ці показники відповідають рівню таких країн, як Польща, Угорщина, але більш як удвічі поступа­ються промислово розвиненим країнам, наприклад Японії та Німеччині⁶.

Україна традиційно вважається державою з ваго­мим науковим потенціалом, визнаними у світі нау­ковими школами, розвиненою системою підготовки кадрів. Основними формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфі­кації є аспірантура і докторантура. Підготовка кан­дидатів і докторантів наук здійснюється вищими на­вчальними закладами третього і четвертого рівнів акредитації та науково-дослідними установами.

За даними Державного комітету статистики, після набуття державою незалежності спостерігався стрім­кий розвиток мережі закладів, що здійснюють підго­товку наукових кадрів. Так, за останні 15 років кіль­кість аспірантур зросла в 1,7 раза, докторантур — у 2,6 раза (табл. 1.3).

Переважна більшість закладів, що здійснюють підготовку аспірантів, підпорядкована шести мініс­терствам та академіям наук: Національній академії наук — 29 %, Міністерству освіти і науки — 26, Українській академії наук — 9, Академії медичних наук — 6, Міністерству охорони здоров'я та Мініс­терству аграрної політики — по 5 %.

Схожа ситуація спостерігається і з підпорядкова­ністю докторантур: Міністерству освіти і науки — 41 % , Національній академії наук — 31, Українській академії аграрних наук — 5, Міністерству охорони здоров'я — 4, Академії медичних наук — 3 % .

Аспірантури та докторантури досить рівномірно розподіляються за типами закладів, при яких вони створені. Так, при вищих навчальних закладах пра­цює 48 % (235) аспірантур та 61 % (151) докторантур, а при науково-дослідних інститутах відповідно 52 % (255) та 39 % (95).