6.2. Логічні закони та правила

Знання описаних загальнонаукових методів пі­знання лежить в основі будь-яких досліджень. Але крім них науковцю необхідно знати й уміти викори­стовувати певні логічні закони і правила, зокрема за­кон тотожності; закон протиріччя; закон виключе­ного третього і закон достатньої підстави. Розгляне­мо кожен з них більш детально (рис. 6.2).

Поняття і судження повинні задовольняти пев­ну вимогу. Ця вимога знаходить своє вираження в законі тотожності, відповідно до якого предмет думки в межах одного міркування має залишатися незмінним. Сказане виражається формулою А є А (А = А), де А — думка.

Цей закон вимагає, щоб всі поняття і судження носили однозначний характер, не мали двозначності або невизначеності. Не можна змішувати різні дум­ки, навіть якщо вони подібні.

Однак у будь-якому тексті ми маємо справу не з чистою думкою, а з поєднанням сутності і словесної форми. Зовні однакові вербальні конструкції можуть мати різний зміст. Це явище має назву омонімії. На­впаки, коли та сама думка формулюється (виража­ється) по-різному, ми маємо синонімію.

Ототожнення різних понять — це одна з найбільш поширених логічних помилок у науковому досліджен­ні — підміна понять.

Вимога непротиріччя мислення сформульована у законі протиріччя, який традиційно називають законом непротиріччя, що, власне, більш точно від­биває його сутність. Відповідно до цього закону не можуть бути правильними одразу два висловлюван­ня, коли перше стверджує, а інше заперечує одне й те саме. Закон говорить: "Неправильно, що А й не А одночасно істинні".

В основі закону протиріччя лежить якісне ви­значення явищ і речей. Якщо, наприклад, предмет А має визначену властивість, то в судженнях про ньо­го ми зобов'язані стверджувати цю властивість, а не заперечувати її і не приписувати цьому предмету того, чого він не має. Закон протиріччя має дуже важливе значення, оскільки дає змогу критично ста­витись до усіляких неточностей наукової інформації.

Однак закон протиріччя не діє, якщо ми щось стверджуємо і, водночас, заперечуємо для одного предмета, який розглядається: у різні моменти (фак­тор часу); у різних відношеннях. Сказане можна про­ілюструвати двома випадками, з яких один ствер­джує, що "дощ сприятливий для сільського господар­ства", а інший висловлює протилежну думку:

"дощ не сприятливий для сільського господарства". Оби­два висловлення можуть бути правильними: у пер­шому випадку, коли мається на увазі весна, а у дру­гому — якщо мова йде про осінь (період збору вро­жаю).

У науковій праці не можна ігнорувати також за­кон виключеного третього. Цей закон стверджує, що з двох суперечливих суджень одне не правильне, а інше є правильним. Третього не дано. Закон вира­жається формулою: "Це є або В, або не В". Напри­клад, якщо судження: "Наша фірма є конкуренто­спроможною" правильне, то судження: "Наша фірма не є конкурентноспроможною" — неправильне.

Такий закон не діє стосовно протилежних су­джень, які повідомляють додаткову інформацію. Візьмемо два судження: "Цей ліс хвойний" і "Цей ліс мішаний". Друге судження не заперечує перше, а несе додаткову інформацію.

Закон виключеного третього вимагає від дослід­ника ясних і визначених відповідей, оскільки не допускає "проміжного" варіанта між твердженням про істинність і одночасним запереченням щодо од­ного явища або предмета.

Вимога доказу наукових висновків, обґрунтова­ності суджень виражена ще в одному законі — за­коні достатньої підстави, який формулюється так: усяка істинна думка має достатню підставу, тобто будь-яку іншу думку, з якої за необхідності випливає істинність цієї думки. Цей закон вимагає, щоб будь-яке судження, використовуване у дослід­ницькій роботі, перед тим, як бути визнаним істин­ним, потребує обґрунтування. Він допомагає відок­ремити правильне від помилкового, зробити пра­вильний висновок.

Значна частина наукової інформації носить ха­рактер суджень, що отримані не шляхом безпосеред­нього сприйняття фрагментів дійсності, а з інших суджень. Одержання таких знань є умовиводом, тоб­то розумовою операцією, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше суджен­ня, певним чином пов'язане з вихідним. Усі умови­води можна кваліфікувати як індуктивні, дедук­тивні або зроблені за аналогією (рис. 6.3).

Дедуктивним називають такий умовивід, у яко­му висновок про певний елемент множини робиться на підставі знання загальних властивостей усієї мно­жини. Наприклад: "Всі метали мають ковкість. Мідь — метал. Отже, мідь має ковкість".

Дедукція вигідно відрізняється від інших ме­тодів пізнання тим, що при істинності вихідного знання вона дає істинне вивідне знання. Однак не слід переоцінювати наукову значимість дедуктивно­го методу, оскільки його застосування можливе піс­ля одержання вихідного знання.

Індукцією є умовивід від часткового до загально­го, у процесі якого на підставі знання про частину предметів одного класу робиться висновок про клас взагалі. Крім того, індукція в широкому розумінні є методом пізнання або сукупністю пізнавальних опе­рацій, у результаті яких думка рухається від менш загальних положень до більш загальних. Узагальню­ючи наявний емпіричний матеріал, індукція робить припущення про причину досліджуваних явищ, а дедукція теоретично доводить отримані індуктивним шляхом висновки, знімає їх гіпотетичний характер і перетворює у достовірне знання.

Об'єктом наукових досліджень можуть бути не­повторні за своєю індивідуальною характеристикою події, предмети чи явища, при поясненні та оціню­ванні яких практично неможливо застосувати де­дуктивний та індуктивний методи. У цьому випад­ку використовують умовивід за аналогією, тобто уподібнюють нове явище іншому, подібному з ним, відомому явищу та поширюють на нього раніше отри­ману інформацію. У наукових дослідженнях анало­гія є важливим для збільшення наукових знань ти­пом умовиводу. Історія розвитку науки і техніки показує, що аналогія послужила основою для бага­тьох наукових і технічних відкриттів. Особливу роль відіграє умовивід за аналогією в суспільно-історич­них науках, набуваючи нерідко значення єдиного доступного методу дослідження. Не оперуючи до­статнім фактичним матеріалом, історик нерідко по­яснює маловідомі факти, події, обставини за анало­гією з раніше дослідженими фактами з життя інших народів, забезпечуючи їх однаковим рівнем розвит­ку економіки, культури і політичної організації су­спільства тощо. Однак повна логічна аналогія, не мож­лива, оскільки не буває двох цілком однакових су­купностей обставин. Тому аналогією не можна кори­стуватись, не звертаючись до інших видів доказів, наприклад судження про причинну залежність. Ви­сновок про причину і є логічним міркуванням про зміну, рух. Він може будуватись так: 1) від причини до наслідку, коли за певного стану речей результа­том буде той чи інший висновок; 2) від наслідку до причини, коли певний стан речей викликано відо­мими іншими умовами. У першому випадку, коли мова йде про висновок від причини до наслідку, при­чина відома і з неї випливає наслідок. Наприклад: "Нафта подорожчала, отже, підніметься ціна і на бензин". У другому випадку, коли робиться висно­вок від наслідку до причини, відомо лише наслідок, а про причину робиться висновок. Наприклад: "У робочих промислових підприємств, де зарплата біль­ша, продуктивність праці вища, ніж на підприєм­ствах, де оплата праці менша. Отже, заробітна пла­та — причина різниці у продуктивності праці".

Дедуктивні умовиводи перевіряються двома спо­собами: чи правильне посилання та чи випливає з посилань певний висновок?