5.1. Місце теорії в наукових дослідженнях

У широкому розумінні теорія (від гр. бєсорісх — спостереження, споглядання, дослідження) означає комплекс поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення і пояснення певних явищ. Таким чином, теорія — це найвища форма узагальнення і систе­матизації знань. Вона включає в себе всю сукупність абстрактних пізнавальних образів-уявлень, ідей, по­нять, концепцій, які обслуговують практичну ді­яльність людей. Теорія виростає з практики і необ­хідна їй, а практика, у свою чергу, організується і спрямовується теорією. Поряд із наведеним тлума­ченням теорії у широкому розумінні є сенс говори­ти також про теорію як систему вірогідних науко­вих знань, про сукупність об'єктів, що описує, по­яснює і передбачає явища у певній предметній га­лузі (економіці, історії, географії тощо).

Всі твердження та поняття теорії розподіляють­ся на 2 групи: перша (нечисленна) — охоплює фунда­ментальні закони та властивості об'єктів, які вивчає теорія (вони мають назву принципів, постулатів та аксіом), а друга — об'єднує похідні поняття і тверджен­ня, що є логічними наслідками перших та іменують­ся теоремами.

Є кілька різних підходів до визначення суті тео­рії: гносеологічний, логічний, методологічний.

Гносеологія (від гр. знання і вчення) — це теорія пізнання, що досліджує вихідні умови і загальні основи будь-якого дослідження. По суті вона є узагальненням результатів багатовікової історії, у процесі якої предметно-практична і духов­на діяльність людини розширювала горизонт пізнан­ня явищ у природі, суспільстві, мисленні.

Методологія (від гр. шлях, спосіб пізнання, дослідження та — вчення) — нау­ка про структуру, логічну організацію, методи та за­соби діяльності. Вона дає змогу усвідомити приро­ду, принципи і методи, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її в мисленні.

При розробці теорії визначальну роль відіграють такі моменти (етапи) наукового пошуку: виникнен­ня ідей; формулювання принципів, законів, законо­мірностей, категорій; узагальнення наукових фак­тів; використання аксіом; висунення гіпотез; дове­дення теорем.

Ідеї виникають на основі практики і змінюють­ся у міру розвитку суспільного буття. Наукова ідея являє собою нове, нетрадиційне пояснення явищ. Вона базується на вже накопичених знаннях і розкри­ває раніше не помічені закономірності. Народження ідей, власне, і становить механізм пізнання. У теорії ідея виступає як вихідна думка, що об'єднує понят­тя і міркування в цілісну систему. У процесі розроб­ки ідеї, узагальнення наукових фактів, визначення системи зв'язків та співвідношень між досліджува­ними явищами формується наукова гіпотеза.

Гіпотеза (від гр. — основа, припущен­ня) — форма наукового знання, основою якого є при­пущення про природу речей і явищ або про причини і закономірності, що їх зумовлюють. Гіпотеза є важ­ливим елементом процесу пізнання дійсності. Вона необхідна досліднику тоді, коли набуті раніше знан­ня не забезпечують розуміння сутності предмета, що вивчається, проте подальше його пізнання не мож­ливе без хоча б якогось уявлення про цю сутність. Послідовність виникнення та розвитку гіпотез така. Спершу робиться певне припущення, яке випливає з результатів споглядання за предметом або явищем та нерозривно пов'язане зі старою системою знань. Потім це припущення стає підставою для побудови системи (моделі) та формулювання висновків. Ос­танній етап роботи з гіпотезою — перевірка її пра­вильності та зроблених з неї висновків, порівняння з сумою накопичених раніше знань. Гіпотеза може бути вірною або хибною, тому вона завжди має пев­ний ступінь імовірності.

До гіпотези висуваються певні вимоги, зокрема вона:

1) повинна підлягати дослідній перевірці;

2) має стосуватись якомога ширшого кола явищ;

3) повинна передбачати ще невідомі явища;

4) має бути логічно побудованою.

Якщо гіпотеза підтверджується, вона перетво­рюється на теорію або закон.

Закон — це логічне, формалізоване та чітко сфор­мульоване співвідношення між явищами об'єктивної

дійсності, що характеризується як необхідне, істот­не, стійке, повторюване та загальне. Формулювання закону є одним із щаблів у пізнанні людиною навко­лишнього світу, його сутності, єдності та взаємозв'яз­ку. Але слід розуміти, що закон є досить абстрактним формулюванням, яке не може охопити всього різнобіччя дійсності. Конкретне явище завжди багатше, ніж закон. Водночас закон, нівелюючи індивідуальні, випадкові властивості та зв'язки, дає змогу людині охопити внутрішню сутність предметів і явищ.

Похідним від закону є поняття закономірності, певної впорядкованості подій, відносної постійності головних детермінуючих факторів. Іноді законо­мірності розглядають як сукупний результат дії ба­гатьох законів. Можна також підходити до визна­чення цього поняття гносеологічно: закономірність як певна залежність між речами у процесі розвитку знань та набуття людиною конкретних і повніших відомостей переходить у категорію більш високого рівня — закон.

Принцип (від лат. — початок, основа) за своєю сутністю є початком, базою, він лежить в основі певної сукупності фактів, теорій, наук. Будь-яка теоретична система знань ґрунтується на взає­мопов'язаних принципах, основоположними з яких є принципи розвитку, збігу начала і самого принци­пу та ін. Зазвичай розрізняють принцип буття — те, що лежить в основі дійсності, і принцип пізнан­ня — те, що покладено в основу розуміння, вивчен­ня цієї дійсності. Принцип, таким чином, є цент­ральним поняттям, основоположною ідеєю, яка фор­мує всю систему знань та субординує її.

Важливими складовими знання є теореми і аксіо­ми — твердження про сутність і зв'язки предметів та явищ, що відрізняються характером дії і необхід­ністю теоретичного доведення.

Аксіома (від гр.—значуще, гідне, прий­нятне положення) — це твердження певної теорії, яке при її деструктивній побудові приймається без доведення як вірне вихідне положення та кладеть­ся в основу доведення інших тверджень. Зазвичай це відомі та очевидні істини, правильність яких під­тверджена практикою.

Аксіоми, як правило, повинні:

а) бути достатніми для виведення всіх інших тверджень теорії;

б) не виводитись з інших аксіом;

в) широко використовуватись для доведення тео­рем.

Теореми (від гр.— розглядаю, дослі­джую) — це положення чи твердження, істинність яких встановлюють шляхом доведення (доказу), за­снованого на аксіомах або доведених раніше поло­женнях.

Як і весь процес пізнання, теореми, аксіоми, закони, закономірності, гіпотези, ідеї, тобто всі скла­дові загальної системи знань, оперують однознач­но визначеними категоріями.

Категорія (від гр — вислів, вираз) є формою мислення, яка відображає універсальні властивості та співвідно­шення об'єктивної дійсності. По суті, категорії — це спосіб засвоєння конкретного і пізнання ще не виявлених і не усвідомлених елементів дійсності.