91. Зовнішня політика сша в 1988 – 1992 рр.

Коли йдеться про діяльність адміністрації Сполучених Штатів на чолі з Дж. Бушем - старшим, також маємо підстави для оцінювання американської періодизації в рамках політико - ідеологічних маніпуляцій. У такий спосіб вочевидь малося на меті мінімізувати негативний ефект, здійснений політикою адміністрації 41-го президента щодо неросійських республік Радянського Союзу напередодні і під час його розпаду. Безумовно, значна частина урядових і проурядових експертів прагнула при цьому подавати відповідні зусилля Білого дому у 1989-1992 рр. як такі, що здійснювалися у руслі підтримки демократичних устремлінь народів, які жили в умовах політичного тоталітаризму [18].  Формалізована сутність доктрини Буша брала свої витоки в історії холодної війни, у тому числі й у сенсі так званої глобальної відповідальності США. Однак на відміну від багатьох своїх попередників, які формулювали безпекові стратегії у традиційній послідовності багатьох показників, цілей і механізмів, адміністрація 41 - го президента США не настільки чітко визначила нову доктринальну сутність своїх підходів. Вона викладена у багатьох промовах, виступах і заявах президента. Головна суть завжди була помітна і полягала у тому, щоб, скориставшись послабленням СРСР та його бажаною демократизацією, забезпечити американське управління глобальними процесами на засадах гегемонізму і одностороннього глобалізму. При цьому, як відзначає М. Лінд, велика стратегія глобальної гегемонії на той час публічно не проголошувалася у своєму первинному лексичному значенні [19], що, з нашого погляду, означає одну з форм маніпулятивних спроб впливу на міжнародну громадськість. Не зверталася увага на те, що паралельно зваженими науковцями прогнозувалася можливість фрагментації міжнародної системи внаслідок розпаду СРСР і неможливості реалізації нового світу по - американськи [20, 344-369]. У публічному поданні Буша новий світовий порядок полягав у наданні керованості системі міжнародних відносин на засадах її контрольованості західним співтовариством націй в умовах безумовно небезпечної дестабілізації Радянського Союзу наприкінці 1980 - х років та можливості втрати Москвою централізованого контролю над велетенськими арсеналами зброї масового ураження і засобів доставки. Критично налаштовані щодо такого варіанту дослідники в США, у першу чергу, виходять із заперечення маніпуляцій на темі «позитивності» імперських зазіхань Сполучених Штатів [21, 7-31, 225-246].На думку фахівців, можна говорити про три наукові версії нового порядку: реалістську, що фокусується на балансі сил; глобалістську, котра орієнтується на управлінські функції ООН; ідеалістську, яка всього лиш констатує певні зміни у міжнародному середовищі та міжнародній системі. Кожного разу важливим залишається те, що сама поява терміну «новий світовий порядок» у лексиконі президента США зв'язана з іракською війною 1991 року [22]. Водночас слід вказати і високу популярність теорії змови, коли йдеться про новий світовий порядок [23, 133].Варто також зважати на те, що спочатку доктрина Дж. Буша базувалася на структурі цінностей, завдань і цілей, яка брала витоки у проведеному аналітиками і розвідувальним співтовариством аналізі ситуації в СРСР та можливостінеконтрольованого перебігу подій на території основного суперника США епохи біполярності. Відтак, загальний контекст підходів, якими стимулювалися нові стратегічні підходи Білого дому, формувався на усвідомленні того, що у випадкуперемоги національно - патріотичної ідеології в неросійських республіках Радянського Союзу відбудуться фундаментальні і здебільшого слабко прогнозовані зміни у системі міжнародних відносин.Але кожного разу головним для вищих представників Білого дому і Ради національної безпеки США при цьому залишалося недопущення чи стримування поступового відродження «націоналістичних» тенденцій в неросійських республіках Радянського Союзу, котрий виразно асоціювався в американській політичній свідомості з Росією.Величезну роль і відповідний вплив на перебіг подій спричинила агресія режиму С. Хусейна проти Кувейту. Адміністрація Сполучених Штатів на чолі з Дж. Бушем - старшим побачила у цьому можливість консолідації відносин з Москвою, де на той час помітно ослабнули позиції М. Горбачова. За дорученням державного секретаря Дж. Бейкера апарат Державного департаменту підготував проект заяви з декларацією спільності позицій Вашингтона і Москви у питанні мирного розв'язання нового конфлікту на Близькому Сході [16, 362]. Однак для М. Горбачова така спільна заява із запеклим ворогом комуністичного режиму, яким були Сполучені Штати, могла означати повну втрату влади у Москві. Як потім відзначатиме у своїх мемуарахДж. Буш - старший, разом з французьким лідером Ф.Міттераном за чотири місяці до початку операції «Буря в пустелі» вони відзначили надзвичайну обережність М. Горбачова в оцінюванні ситуації в Іраку [16, 362-363]. Спільна позиція не склалася, що призвело до відносного збереження біполярності системи міжнародних відносин, а також на той час не надто бажаного самим Бушем переходу до односторонньогоприйняття рішень щодо механізмів розв'язання іраксько - кувейтського конфлікту.Фактично можна стверджувати, що спроба адміністрації США втягнути радянське керівництво у спільні дії проти войовничого режиму Хусейна стала дуже важливим етапом на шляху до формування радикально нової позиції американського керівництва щодо майбутнього світового порядку. Відтак, на січень 1991 рокузнайшла своє підтвердження як діюча даність біполярна система міжнародних відносин. Простягнута Кремлеві американська «рука» примирення і спроба стимулювати початок реформування радянської політичної системи не далисподіваних наслідків.Американські аналітики критичної налаштованості, до числа яких у першу чергу відносимо Н. Чомські, на такому загальному тлі прийшли до висновку про невизначеність і розмитість ідеї Дж. Буша - старшого про новий світовий порядок, з одного боку, та її орієнтацію на небезпечний гегемонізм, з другого боку [24, 6].На тлі підготовки і здійснення операції «Буря в пустелі» постають більш серйозні і стійкі елементи критики американської позиції представниками національної політичної думки США, що стануть ключовими після розпаду біполярної системи міжнародних відносин.У цей же час постає ще одна постійна складова такої критики. Вона полягає у тому, що своїми діями у контексті гегемоністського світового порядку Білий дім спричинявся до формалізації поділу світу на бідний Південь і багату Північ. Характерно, що відповідна теза часто супроводжується протиставленням імперських зазіхань і реального наукового знання, яким володіє та чи інша адміністрація США [25, с. 223-233]. Відтак, тут для критиків американської зовнішньої політики бачиться підстава для твердження про те, що на зміну ідеологічному протистоянню комуністичного тоталітаризму і ліберальної демократії епохи холодної війни на початку 1990 - х років прийшло політико - ідеологічне протиборство між полюсами бідності і багатства [26]. При цьому паралельно починає мусуватися постулат про те, що виразним аспектом нової міжнародної системи стає її цивілізаційна особливість, а саме: для стабільності міжнародних відносин набуває вирішальності небажання частини світу, яка не розділяє євро - американських цінностей, просто спостерігати за тим, як Сполучені Штати та їхні союзники прагнуть уніфікувати світ - систему.  Переважно маніпулятивному відгалуженню американської політології належить поява в політичному лексиконі американського політичного істеблішменту в умовах послаблення і поступового розпаду СРСР концепції «глобальної відповідальності». При цьому після певного спаду інтернаціоналістської стратегії під час другого президентства Рейгана адміністрація Буша повернула до життя концепцію «моделювання правил інтервенціоністської поведінки», розроблену відомими дослідниками [27, 481-489]. Натомість практично було проігнороване попередження представника критичної школи досліджень про те, що в американській історії переважна більшість видатних лідерів держави сприймали інтервенцію на міжнародній арені як акт «порушення суверенітету і загроза світовому порядку» [28, 13]. Як свідчить аналіз на основі праксеологічного підходу, у першу чергу через оцінку дії, а не документу чи декларації, насправді саме Дж. Буш - старший вперше в післявоєнну епоху вдався до інтервенціоністських дій поза рамками протистояння інтересів США і СРСР. Більш того, операція з визволення Кувейту готувалася і здійснювалася на тлі переговорного процесу з Москвою.Таким чином, ще на завершальному етапі холодної війни цільова парадигма американської зовнішньої політики почала оновлюватися через поступову відмову від концентрації на протистоянні режимам, які підтримувалися радянським керівництвом або виконували його волю. Разом з тим, як визнають представникиконтрманіпулятивної чи критичної школи міжнародних досліджень, адміністрація Дж. Буша - старшого часом вигідно відрізнялася врахуванням розробок і пересторог політологів і експертів. Рівень пов'язування політики з її концептуальним і доктринальним забезпеченням був доволі високим, що вписувалося у попередній досвід роботи президента на посаді директора ЦРУ, але і у цьому випадку відсутні підстави говорити про загальну тенденцію.Керуючись поступовим становленням США як єдиної глобальної держави на тлі помітного послаблення Радянського Союзу, Дж. Буш постійно повертається до ідеї «нового світового порядку», ставлячи за мету її актуалізацію з урахуванням початкових змін у біполярній системі міжнародних відносин, що почали розвиватися з падінням Берлінського муру. Особливість позиції Дж. Буша - старшого полягала у застосуванні вільсоніанського концепту колективної безпеки і багатосторонності. Мова йшла саме про колективний варіант міжнародної безпеки та гарантованої спільними рішеннями держав членів ООН стабільності.Остаточний крах радянського домінування у Східній Європі та наближення колапсу СРСР, на погляд проурядових експертів у Вашингтоні, серйозно послабили внутрішню цілісність структур безпеки, а тому потребували певного гегемона. Таким в епоху першого президентського терміну Дж. Буша - старшого, як прагнутьпереконувати маніпулятори, розглядалися не стільки Сполучені Штати, скільки трансатлантичне співтовариство націй. Але політична практика, як підтверджують критики такого підходу, свідчила про інше: йшлося саме про забезпечення американського гегемонізму як механізму адаптації національних інтересів до нових умов. Попередження зважених об'єктивістів про те, що така схема спричинить хаос у міжнародних відносинах, а «правила гри» у світовому співтоваристві вже не можуть встановлюватися одним з його членів, до уваги практично не бралися. Ситуація ускладнювалась тим, що адміністрації Дж. Буша довелось виробляти нову позицію щодо країн Східної Європи, котрі однозначно виступили претендентами на приєднання до НАТО і Євросоюзу.Таким чином, можемо стверджувати, що адміністрація Дж. Буша - старшого стала першою у новітній політичній історії США, яка включила до своєї доктрини безпеки і зовнішньої політики ідею і мету сприяння системному зближенню держав на засадах західного варіанту ринку і демократії. Новим стало те, що у цій доктрині справді вперше в історії людства після краху Римської імперії одна велика держава заявила претензію на глобальне домінування. Зважений перегляд і переосмислення публікацій американських політологів, які належать до критичної чи контрманіпулятивної школи, дозволяє стверджувати, що за час після розпаду СРСР адміністрація Буша, яка працювала аж до січня 1993 р., різко активізувала зусилля, спрямовані на побудову так званого нового світового порядку.