13. Паризька мирна конференція, її основні питання, хід та завершення.

Відкриття конференції. Після підписання Комп'енського пе­ремир'я гармати замовкли. Боротьба за переділ світу переходила у сферу дипломатичних канцелярій, за стіл переговорів. Представники держав-переможниць з'їжджались до столиці Франції Парижа для остаточного підведення підсумків війни.18 січня 1919р. президент Франції Пуанкаре офіційно відкрив Паризьку мирну конференцію. «Панове, - заявив він, - рівно сорок вісім років тому у Дзеркальному залі Версальського палацу була про­голошена Німецька імперія. Сьогодні ми зібрались тут для того, щоб знищити і замінити те, що було створено в той день».Пленарні засідання конференції мали формальний характер, тому що всі важливі питання вирішували представники США, Франції, Англії, Японії та Італії. Із двох представників від кожної з цих країн було створено Раду десяти, яка на своїх засіданнях мала вирішувати головні проблеми післявоєнного устрою світу. Головою Паризької конференції був обраний французький прем'єр Ж Клемансо.Радянська Росія не була представлена на Паризькій конференції. Країни Антанти різко негативно ставились до неї і не визнали сам факт її існування, оскільки більшовики, на їхню думку, прийшли до влади незаконним шляхом, внаслідок державного перевороту. Вони мали намір створити «санітарний кордон» навколо Радянської Росії і розчленувати її на сфери впливу. Особливі зусилля докладались, щоб не допустити зближення Німеччини з Росією.Нове співвідношення сил після закінчення Першої світової війни.Конференція розпочала свою роботу в умовах нового співвідно­ шення сил на міжнародній арені.США займали передові позиції в світі, їхня економічна і військова міць під час війни різко зросла. З боржника США перетворились у світового кредитора. Якщо раніше американські політики, успадкову­ючи заповіти свого першого президента Дж. Вашингтона, намага­лись не втручатися у справи неспокійної Свропи, то із закінченням світової війни за СІЛА закріпилась роль лідера післявоєнного світу.Значно посилився політичний вплив США на події в світі. Англія і Франція перебували у важкому економічному стані. Не­зважаючи на перемогу в війні, вони втратили свій попередній вплив на розвиток міжнародних подій.Наміри головних держав-переможниць на конференції.а) США. Президент В. Вільсон вважав, що США можуть стати ря­ тівником і гарантом миру. Своє бачення нових принципів міжнародних відносин він відобразив у «14 пунктах», опублікованих 8 січня 1918р.Вони містили відмову від таємної дипломатії, проголошували сво­боду торгівлі і мореплавства, визнавали права народів на самовизна­чення, зазначали необхідність роззброєння. Пропозиції Вільсона були спрямовані на запобігання світовій війні, на створення демократичного порядку в світі і були новим словом у міжнародних відносинах. «14 пунктів» Вільсона багато в чому визначили хід Паризької конференції.б)Англія. Англія ще до початку конференції домоглася найголовнілого, через що брала участь у війні: німецький флот перестав існувати і рештки його знаходились в англійській гавані Скапа-Флоу. Англіятакож захопила німецькі колонії в Африці і турецькі на Близькому Сході, але в той же час вона була зацікавлена в збереженні німецької держави для забезпечення рівноваги сил у Європі.Та все ж становище Англії не було безхмарним: домініони домог­лися більшої самостійності; із світового кредитора вона перетворилась на боржника. Економіка була ослаблена, фінанси і торгівля дезоргані­зовані. У Лондоні з тривогою спостерігали за зростанням могутності американського флоту.в) Франція. Франція домагалася на конференції розчленування Німеччини на декілька дрібних держав, що допомогло б у здійсненні її головних намірів: захоплення значної частини німецьких і турецьких колоній, розширення своїх кордонів у Свропі за рахунок Німеччини, повернення Ельзасу та Лотарингії. Франція сподівалась отримати понад 50% від загальної суми репарацій від Німеччини. Не відмовля­лась Франція і від наміру на лідерство в Європі.Репарація (від лат. герагап'о - відновлення) - відшкодування держа­вою, яка розв'язала агресивну війну, збитків, заподіяних державі, що зазнала нападу. Виплата репарацій передбачається після закінчення війни за мирним договором.г) Італія. Італійські представники на конференції домагались одержати території на Балканах, які входили до складу Австро-Угор­щини.ґ) Японія. Японія вимагала передачі їй Шаньдуна та німецьких колоній на Тихому океані. Крім того, вона намагалась поширити свій вплив в Азії. Японію підтримувала Англія, вбачаючи в союзі з нею противагу СШAВєрсальський договірПідписання договору. У квітні 1919р. було завершене опра­цювання тексту договору з Німеччиною, її делегацію було викликано в Париж для вручення тексту договору. Намагання німецьких делегатів змінити окремі статті договору були марними.Вєрсальський мирний договір, який офіційно завершив Першу світову війну, був підписаний у Версалі (що за 18 км від Парижа) 28 червня 1919р. Німеччиною, котра зазнала поразки у війні, з одної сторони, і «союзниками та об'єднаними державами», які отримали перемогу, з іншої.Сенат США відмовився від ра­тифікації Версальського договору через небажання США зв'язувати Версаль, 28 червня 1919 р. Вєрсальський договір набрав чинності 10 січня 1920 р. після рати­фікації його Німеччиною і чотирма головними союзними державами: Англією, Францією, Італією та Японією.Ратифікація - затвердження верховним органом державної влади міжнародного договору, який з моменту ратифікації набирає юридич­ної сили для даної держави.2.2. Основні положення договору.а) Перерозподіл територій.Франція. Загарбані Німеччиною в 1870 р. французькі провінції Ельзас і Лотарингія повертались Франції, їй також передавались руд­ники Саарської області.Німеччина. Союзники окупували ліве узбережжя Рейну. Зона на схід від Рейну на 50 км підлягала повній демілітаризації.Бельгія. Бельгія отримала округи Ейпен і Мальмеді.Данія. До Данії переходила північна частина Шлезвігу.Польща. Польща отримала Познань, райони Померанії, Західної і Східної Пруссії, частину Верхньої Сілезії. Ґданськ (Данциг) отримав статус «вільного міста» під управлінням Ліги Націй.б) Перерозподіл колоніальних володінь. Німецькі колонії Того і Камерун перейшли відповідно до Англії і Франції. Англія отримала також Танганьїку (колишню Німецьку Східну Африку), Бельгія -Руанду та Урунді (нині - Бурунді). За Японією були закріплені Маршаллові, Маріанські та Каролінські острови в Тихому океані, також китайська область Цзяочжоу і концесія в Шаньдуні.в) Репарації. За умовами Версальського договору винуватцями війн були оголошені Німеччина та її союзники, їм було призначено виплат репарацій. Сума репарацій була визначена лише в 1921 р. на Лондонській конференції і становила 132 млрд. золотих марок. Франція отримал52%, Англія -22%, Італія -10% від загальної суми.г)Демілітаризація Німеччини. Вєрсальський договір забороняі загальну військову повинність у Німеччині, не дозволяв їй мати підводний флот, військову і морську авіацію. Кількісний склад армії, який формувався на основі вільного найму, не міг перевищувати 100 тис. чоловік3. Створення Ліги НаційБоротьба навколо створення Ліги Націй. На необхідності створення Ліги Націй наполягав, перш за все, американський прези­дент В. Вільсон, який вважав це за попередню умову ведення перего­ворів. Про необхідність створення всесвітньої організації держав, зав­даннями якої були б контроль за дотриманням міжнародного права, запобігання війнам та забезпечення незалежності всіх народів світу, президент США зазначив у 14-му пункті програми післявоєнного ми­рного врегулювання.Він вбачав у Лізі Націй єдиного гаранта майбутнього миру і розгля­дав її як інструмент посилення міжнародного впливу США. Вільсон пропонував через Лігу Націй вирішувати питання про колишні воло­діння Османської імперії та долю німецьких колоній.Його пропозиції зіштовхнулись із запереченням, особливо з боку британських делегатів. Засідання Ради десяти відбувалось в атмосфері нескінченних суперечок. Поповзли чутки, що Вільсон збирається зали­шити конференцію. «Здавалось, що все пішло прахом», - записував у кінці січня помічник президента. Чимало зусиль довелось докласти для того, щоб погодити компромісний проект Статуту Ліги Націй.Основна мета діяльності. Згідно з Статутом, основна мета нової організації була визначена як «розвиток співробітництва між народами і гарантування миру та безпеки». Проте Сенат США взяв курс на самоізоляцію від європейських справ і відмовився ратифікувати угоду про вступ США до Ліги. США не бажали зв'язувати себе ніякими міжнародними зобов'язаннями. Без економічної та військової могутності США Ліга Націй виявилась надто слабкою організацією. Провідна роль у її діяльності належала Англії та Франції.Організаційні основи. Основними органами Ліги Націй були Асамблея, Рада та Секретаріат. Місцем для перебування цих орга­нів була вибрана Женева. Держави мали право вийти з Ліги Націй за власним бажанням, вони також могли бути виключені з неї через будь-які серйозні причини.Практично ж Ліга Націй не стала універсальним інструментом для підтримки миру та запобігання міжнародним конфліктам, хоча стаття 16-а її Статуту передбачала застосування економічних та політичних санкцій проти агресора. Вона не змогла зупинити розв'язання Другої світової війни. Спадкоємницею Ліги Націй стала Організація Об 'єд­наних Націй (ООН), створена в 1945 р.Мирні договори із союзниками НімеччиниНа конференції були вироблені основні принципи мирних договорів із союзниками Німеччини - Австрією, Болгарією, Угорщиною та Ту­реччиною. За їх умовами були зафіксовані державні кордони, пов'язані з утворенням нових національних держав у Центральній та Швденно-Східній Свропі: Австрії, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Королів­ства сербів, хорватів і словенців.Договір з Австрією. За умовами Сен-Жерменського договору з Австрією, підписаного 10 вересня 1919р., колишня Австро-Угор-ська монархія припинила своє існування.Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія та Мора­вія стали частиною нової держави - Чехословаччини, Буковина пере­давалась Румунії (всупереч рішенню Народного віче від 3 листопада 1918 р. про її возз'єднання з Радянською Україною). Австрія могла мати 30-тисячну армію, її флот переходив до союзників. Заборонялось об'єднання Австрії та Німеччини. «Особливою декларацією» заборо­нялись будь-які політичні та економічні зв'язки Австрії з Угорщиною до того часу, доки остання не визнає умови мирного договору.Договір з Болгарією. За умовами мирного договору з Болгарією, підписаного 27 листопада 1919 р. в Непі, частина її території відійшла до Королівства сербів, хорватів і словенців, а також РумуніїПівденна Добруджа лишилась у складі Румунії. Болгарію позбавили виходу в Егейське море. Чисельний склад армії обмежувався кількістюДоговір з Угорщиною. 4 червня 1920 р. у Великому Тріанонському палаці Версаля було підписано мирний договір із Угорщиною, зa яким Хорватія, Бачка й західна частина Банату передавались Королівству сербів, хорватів і словенців; Трансільванія та східна частина Банату - Румунії; Словаччина і Закарпатська Україна - Чехословаччині. Угорщина могла мати армію до 35 тис. чоловік і повинна буласплачувати репарації переможцям.Договір із Туреччиною. Севрський договір, укладений державами-переможницями з Туреччиною 10 серпня 1920 р., зафіксував поділ Османської імперії, яка втрачала близько 80% своїх володінь (Па­лестину, Трансіорданію, Ірак, Сирію, Ліван та інші території).Зона чорноморських проток контролювалась країнами Антанти (головним чином Англією). Протоки були демілітаризовані, а будь-які нечорноморські держави отримували право на проходження через них своїх військових кораблів. Туреччина, якій лишили частину півостро­ва Мала Азія та смужку європейської території з містом Константи­нополем, власне, опинилась у становищі колоніальної залежності.В цілому, договори країн Антанти із союзниками Німеччини мали суперечливий характер і приховували в собі причини майбутніх конфліктів.Українське питання на конференціїБоротьба УНР за міжнародне визнання. В умовах формуван­ ня державності для України в 1917-1920 рр. винятково велике значення мали відносини з іноземними державами.Керівники Центральної Ради домагались офіційного визнання Ан­тантою Української Народної Республіки. Проте Антанта щодо Укра­їни проводила двоїсту політику.З одного боку, вона повністю підтримувала білогвардійський рух. Одночасно ж, намагаючись утримати УНР від переговорів із Німеччи­ною, Франція та Англія у грудні 1917р. визнали уряд УНР, проте допо­моги від них у складних умовах війни Україна так і не отримала.Підписання Брестського договору. У цій складній зовнішньо­ політичній ситуації, для зміцнення свого авторитету на міжнародній арені й дипломатичного визнання іншими державами, УНР почала шукати зближення з Німеччиною. 9 лютого 1918р. між УНР, Німеччи­ ною та її союзниками був підписаний у Бресті мирний договір.Згідно з договором УНР, повністю відокремившись від Росії] була визнана державами Центрального блоку. За цим договором припиня­лась війна між Україною та державами Центрального блоку. Німеччи­на й Австро-Угорщина зобов'язувались надавати допомогу Україні. З іншого боку, уряд УНР зобов'язувався постачати для Німеччини й Австро-Угорщини продовольчі товари.Брестський договір був великим успіхом молодої української дер­жави і поклав початок у міжнародному правовому визнанні України Україну визнало чимало держав, проте вона не змогла на­лагодити (не з своєї вини) нормальні відносини з країнами, від яких багато в чому залежала її доля, - Радянською Росією і Польщею.Значно ускладнилось становище України при появі на півдні країни військ Антанти. Після поразки держав німецько-австрійського блоку Антанта прагнула контролювати розвиток подій на всіх територіях, залишених військами противника. Однак вторгнення військ Антанти в Україну не сприяло розв'язанню жодного із питань, навколо яких точилась жорстока боротьба.Участь української делегації в роботі конференції. Не змогла вирішити їх і Паризька мирна конференція, куди в січні 1919р. прибу­ла об'єднана делегація УНР і ЗУНР. При цьому посли обох українських держав діяли самостійно.

а) Позиція Антанти. Жодна із делегацій не мала підтримки від країн Антанти. Особливо ворожою щодо ЗУНР була позиція Франції, зацікавленої у зміцненні Польщі як противаги Німеччині на Сході.

б) Позиція Польщі. Зі свого боку, польська делегація намагалась переконати учасників конференції в тому, що утворення незалежної Української держави цілком в інтересах німців та австрійців, що укра­ їнці охоплені пробільшовицькими настроями.

в) Доля Східної Галичини. У червні 1919р. представники Антанти на Паризькій конференції визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини. При цьому зауважувалось, що поляки в цьому регіоні будуть управляти тимчасово і нададуть краєві автономію. Остаточно доля Східної Галичини мала вирішитись у майбутньому.Протиріччя Версальської системи договорівНедосконалість Версальської системи. Недосконалість Вер­ сальської системи договорів полягала в тому, що вона не ліквідувала повністю протиріччя між провідними країнами світу, які спричинили виникнення Першої світової війни. Вона лише констатувала нову розстановку сил на міжнародній арені після завершення війни.

Нова розстановка сил. Нова розстановка сил на міжнародній арені полягала в тому, що після війни головним претендентом на роль світового лідера виступили СІЛА. Вони збільшили свій економічний потенціал за роки війни. США перетворились із боржника Європи на її кредитора. Проте вони не могли використовувати Лігу Націй як інструмент свого впливу в світі, оскільки Сенат відмовлявся ратифіку­ вати Версальський договір. У Лізі Націй домінантним був впливАнглії та Франції,Лідери Антанти висунули пропозицію про скликання на Принцевих островах конференції всіх «воюючих груп» в Росії, але в останню мить вона була зірвана західними країнами. Таким чином, «російське питання» конференція також не розв'язала.Відносини розвинених країн із колоніями. Багато суперечностей приховували в собі відносини розвинених країн із колоніями, залежними територіями. Замість агресивної колоніальної політики конференція ви­ робила мандатну систему, яка реалізовувалась через Лігу Націй.Німецькі колонії та деякі володіння Османської імперії тепер переходили до «передових націй», котрі визначались країнами-переможцями. Англія отримала мандати на Ірак, Палестину, Німецьку Східну Африку, частину Того; Франція - на Сирію, Ліван, Камерун і т.д.Загострення міждержавних і міжнаціональних відносин уЄвропі Існували також протиріччя серед новостворених держав Європи, кордони яких фіксувались без врахування інтересів окремих народів.У результаті такого переділу кордонів виникли райони з компактним проживанням національних меншин -угорців у Румунії (Трансільванія), Словаччині та Югославії; німців у Польщі й Чехословаччині; австрійців в Італії, українців та білорусів у Польщі. Вони потрапляли до цих держав часто всупереч своїй волі, історичним та етнічним традиціям.Наслідки підписання договорів.Великі держави знехтували можливими економічними наслідками укладених договорів, що обтя­ жували світове господарство надмірними репараційними платежами.Штучно розривались зв'язки, що формувались століття.Договори з Німеччиною та її союзниками багато в чому наблизили розв'язання Другої світової війни, яка розпочалась через двадцять ро­ків після завершення мирної конференції в Парижі.\

14. Вашингтонська мирна конференція та її рішення.Суперництво великих держав на Далекому Сході.

Зростання протиріч на Далекому Сході. Версальський мир­ ний договір утвердив нове співвідношення сил, головним чином між європейськими державами. Сполучені Штати Америки, які не підпи­ сали багатосторонню угоду в Версалі, зазнали певної дипломатичної невдачі.Проблеми, які стосувалися Далекого Сходу та Тихого океану, на Па­ризькій мирній конференції практично не розглядались. У Парижі обго­ворювались лише питання, що стосувались переділу далекосхідних во­лодінь Німеччини. Проте протиріччя в цьому регіоні світу зростали.Загострення протиріч між США та Англією.Особливогострими були протиріччя між Сполученими Штатами й Англією,недавніми близькими союзниками в роки світової війни. Вони посилювались на ґрунті боротьби за ринки збуту, сфери залучення капіталів, сфери отримання сировини.а)Боротьба за сфери впливу в Китаї. У центрі їхнього суперництва була боротьба за сфери впливу в Китаї. Американці, домагаючи спанування на всій території країни під гаслом впровадження своєї політики «відкритих дверей», вимагали обмеження одностороннього впливу інших держав і, перш за все, Англії.Фундаментом такої політики було усвідомлення своєї безсумнівної економічної переваги в післявоєнному світі. Зокрема, американський капітал намагався проникнути в басейн ріки Янцзи та Південний Ки­тай, де панували англійці. Інтереси Англії та США зіштовхувались також в інших країн ах Швденно-Східної Азії.Найгострішими політичними проблемами англо-американських відносин були в цей час питання про морські озброєння та англо-япон-ський союз.б)Питання про морські озброєння. У 1919р. Конгрес США підтвердив прийняту ще в роки війни програму військово-морськогоудівництва, згідно з якою американський флот на 1924 р. мав стати найбільшим у світі. Це означало прямий виклик англійській першостіна морі. Вести суперництво в умовах тривалої гонки морських озброєнь Англія через відносну слабкість своєї економіки вже не могла. До того ж, ускладнення у внутрішній і зовнішній політиці не дозволяли їй загострювати відносини із Сполученими Штатами.в) Проблеми англо-японських відносин та США. Англії довелось піти назустріч американським вимогам і в питанні щодо англо-японського союзу. Маючи на початку сторіччя антиросійську, потім антинімецьку, і лише почасти антиамериканську спрямованість, цей союз після Першої світової війни був націлений переважно проти Сполучених ШтатівДипломатія СШ А уперто вимагала ліквідації англо-японського сою­зу. Цей союз викликав суперечності навіть у самій Британській імперії. Представники Канади та Південно-Африканського Союзу неодноразо­во заявляли, що добрі відносини з США - це основа їхньої зовнішньої політики, а союз із Японією псує ці відносини. Виступаючи на конфе­ренції країн Британської імперії в 1921 р., канадський прем'єр Майєн запропонував замість англо-японського союзу укласти договір чотирьох держав - США, Англії] Японії і Франції. У результаті імперська конфе­ренція ухвалила винести остаточне вирішення цього питання на обгово­рення спеціальної конференції за участю Сполучених Штатів. Фактич­но це означало, що англо-японський союз не буде відновлений.Погіршення англо-японських відносин. На той час відносини між Англією та Японією значно погіршились. У самій Англії були впливові противники відновлення союзу з Японією. Зміцнення пози­цій Японії в Китаї під час Першої світової війни завдало серйозної шкоди англійським інтересам у цій країні.На 1918-1919 рр. японські капіталовкладення в Китаї досягли суми, близької до англійських капіталовкладень. У липні 1921 р. «Ки­тайська асоціація» в Лондоні (організація англійських промисловців, що вели торгівлю з Китаєм) звернулась до англійського міністерства закордонних справ з листом, у якому вимагала замінити англо-японсь­кий договір угодою чотирьох держав.Суперництво міме США і Японією. Але на перший план в дале­косхідному регіоні поступово випливали суперечності між США та Япо­нією. Територіальні придбання Японії в Китаї та на островах Тихогоокеану, а також значне посилення її економічного та політичного впливу викликали зростання стурбованості серед американських правлячих кіл.Після завершення війни стало вагомішим значення далекосхідних ринків для американських підприємців та банкірів. Цьому сприяло офіційне відкриття в 1920 р. Панамського каналу, який набагато ско­ротив морський шлях між портами США і Далеким Сходом.Боротьба за посилення впливу на Далекому Сході, і зокрема в Китаї, перейшла на перший план в американській зовнішній політиці. Відносини між двома країнами ускладнювались також через їх намагання посилити свій вплив на сході Радянської Росії. Правлячі кола як США, так і Японії, почали відкрито говорити про можливість воєнно-морського зіткнення. Основні сили американського флоту були переміщені з Атлантичного в Тихий океан.Вашингтонська конференція.Договори чотирьох, п'яти, дев'яти державПочаток роботи конференції. Вашингтонська конференція, яка зафіксувала нове співвідношення сил між великими державами на Далекому Сході, проходила у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. У роботі конференції брали участь представники США, Англії (з 1921 р. - Сполучене королівство Великої Британії і Північної Ірландії), Китаю, Японії, Франції, Італії, Нідерландів, Бельгії і Португалії. Були присутніми також делегати, які виступали від імені британських домініонів та Індії.Ініціаторами дипломатичної зустрічі у Вашингтоні виступили США, які розраховували домогтися на конференції сприятливого для себе вирішення питання щодо морських озброєнь та закріплення ново­го співвідношення сил у Китаї і басейні Тихого океану. Делегації РРФСР і Далекосхідної республіки не були допущені на конференцію.Провідна роль на конференції належала Сполученим Штатам. Своїм першочерговим завданням вони вважали ліквідацію англо-японського союзу. Переговори про це велись суворо таємно між главами американ­ської, англійської та японської делегацій - Юзом, Бальфуром і Като.Договір чотирьох держав. Договір чотирьох держав був під­писаний 13 грудня 1921 р. Свої підписи під ним поставили представ­ники США, Великої Британії, Франції та Японії.Він передбачав спільний захист сторонами, які уклали договір, «те­риторіальних прав» на Тихому океані. У договорі було зафіксовано, що після його ратифікації англо-японський союз втратить свою силу. Це був великий успіх американської дипломатії: Великій Британії дове­лось відмовитись від англо-японського союзу і дати згоду на участь в Угрупованні, де головна роль належатиме Сполученим Штатам. Одночасно Договір чотирьох держав був спрямований своїм вістрям проти національно-визвольного руху в колоніальних та залежних країнах.2.3. Договір п'яти держав. Договір п'яти держав (СІЛА, Великої Британії, Японії, Франції та Італії) був підписаний 6 лютого 1922 р. і спрямований на обмеження військово-морських озброєнь та зміну їхніх співвідношень на користь США.Після Першої світової війни прихильники необмеженої гонки озброєнь в США висунули вимоги про те, щоб США побудували вій­ськовий флот, який зміг би протистояти флотам Великої Британії та Японії разом взятими. На верфях США було закладено велику кіль­кість лінкорів, крейсерів та інших кораблів. Не бажаючи втрачати свою морську перевагу, Велика Британія на конференції погодилась лише на обмеження граничного тоннажу великих бойових кораблів -лінкорів та авіаносців, котрі з розвитком підводного флоту й авіації втратили своє вирішальне значення.Договір п'яти держав «Про обмеження морських озброєнь» встано­влював співвідношення тоннажу лінійних кораблів та авіаносців для США, Великої Британії, Японії, Франції, Італії в пропорції 5:5:3:1,75:1,75. Також було ухвалене рішення, згідно з яким забороня­лось будувати лінкори водотоннажністю понад 35 тис. тонн. Справа в тому, що США поки що відставали в будівництві таких кораблів. До того ж лінійні кораблі водотоннажністю понад 35 тис. тонн не могли пройти через Панамський канал. Обмеження не поширювались на кораблі менших класів та підводні човни. Договір істотно обмежував інтереси Франції, флот якої повинен був контролювати величезну за розмірами колоніальну імперію.Успіх американців полягав також у тому, що вони примусили Вели­ку Британію відмовитися від давнього правила, за яким її флот не повинен бути слабшим від флотів двох інших сильніших морських держав разом взятих.Зрозуміло, що Договір п'яти держав не ліквідував суперечності між двома провідними морськими державами, хоча й змінив співвід­ношення сил на користь США.2.4. Договір дев'яти держав. Договір дев'яти держав (США, Великої Британії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Китаю) був направлений на дотримання принципу «відкритих дверей» в Китаї і спрямований проти домагань Японії на монопольне панування в цій країні. Він був підписаний 6 лютого 1922 р. Договір відобразив тимчасовий баланс американо-японського суперництва в Китаї.а) Боротьба за посилення впливу в Китаї. Укладали цей договір в той час, коли в Китаї не припинялась громадянська війна. Японське керівництво зробило ставку на підтримуючий його уряд генерала Чжан Цзоліня, який захопив владу в Північно-Східному Китаї. Про­те напередодні Вашингтонської конференції в Пекіні відбувся новий державний переворот, і до влади прийшов уряд, що орієнтувався на Сполучені Штати та Велику Британію.Японія змушена була евакуювати свої війська з деяких територій Китаю, однак Токіо продовжував наполягати на своїх «спеціальних інтересах» у цій країні і відхилив вимоги Китаю про виведення япон­ських військ із Південної Маньчжурії.б) Умови «Договору дев'яти». «Договір дев'яти» проголошував незалежність і цілісність Китаю. Учасники договору зобов'язувались поважати суверенітет, територіальну й адміністративну цілісність Ки­таю. Великі держави зобов'язувались не домагатись поділу Китаю на сфери впливу і дотримуватись принципів «відкритих дверей» і «рівних можливостей». Цей документ, однак, не мав ніяких гарантій щодо втілення його положень у життя.Японія відмовлялась від монопольного становища в Китаї і зобо­в'язувалась повернути йому колишні німецькі концесії в Шаньдуні та вивести свої війська із цього регіону.Проте для Китаю включення американської доктрини «відкритих дверей» у Договір дев'яти держав фактично означало грубе порушен­ня його суверенітету. Китай був для учасників Вашингтонської конфе­ренції об'єктом угоди.Новий договір був спрямований проти китайського національно-визвольного руху і нічого не змінив у напівколоніальному статусі кра­їни. Держави, які підписали договір, відмовилися повернути Китаю «орендовані» у нього території, заявивши, що ці території «мають над­то велике стратегічне значення для них». Для Японії такою територією був Ляодунський півострів, для Великої Британії - Сянган (Гонконг) і Цзюлун (Коулун).Нестійка рівновага. Вашингтонська конференція продемонст­рувала зростання впливу США в міжнародних відносинах в цілому І в Далекосхідно-тихоокеанському регіоні зокрема. У той же час рівновага, яка настала в результаті зустрічі в столиці США, була нестійкою. Уже в ході самої конференції США заявили про недостатність японських по­ступок у Китаї. Японія відразу після завершення конференції вирішила переглянути рішення, прийняті у Вашингтоні, що породжувало нове, небезпечне вогнище майбутньої конфронтації на Далекому Сході.Завершення створення Версальсько-Вашинпонської системи, її сильні і слабкі сторони Фундамент післявоєнної стабільності. Версальсько-Вашингтонська система заклала фундамент післявоєнних міжнародних відносин, її створення забезпечило вихід із війни, дозволило розряди­ти післявоєнну напруженість і закласти фундамент для відносно стабільних міжнародних відносин у 20-ті роки.Рішення Паризької і Вашингтонської конференцій включали прин­ципово нові положення в міждержавних відносинах, - це і визнання права на самовизначення народів, і відмова від війни як засобу вирі­шення конфліктів. Важливою подією стало створення Ліги Націй -першої міжнародної організації для координації відносин між держа­вами. Були прийняті позитивні рішення стосовно Китаю, які дозволи­ли зберегти цілісність цієї країни. Деякі європейські країни отримали незалежність і суверенітет.Слабкість і суперечливість Версальсько-Вашингтонської системи. І все ж Версальсько-Вашингтонська система післявоєнних відносин виявилась слабкою і суперечливою. Економічні наслідки післявоєнних договорів багато в чому зруйнували стару систему господарських зв'язків, різко загострилась боротьба за нові джерела сировини та ринки збуту між вчорашніми союзниками.Створена країнами-переможницями нова система міжнародних відносин, поява в Європі цілої низки нових держав із взаємними пре­тензіями одна до одної створювали обстановку нестабільності й на­пруженості.Поза рамками нової системи міжнародних відносин були дві впл* вові країни - Німеччина, де робила перші кроки демократія, і Радян­ський Союз, де при владі був більшовицький режим.Версальський договір фактично принижував державну й націо­нальну гідність нової Німецької держави, створюючи таким чином передумови для внутрішньої дестабілізації та зростання настроїв ре­ваншизму, перегляду умов договору.СРСР, який тривалий час не був дипломатичне визнаний впливовими країнами світу, вірний більшовицьким ідеологічним принципам, взяв курс на досягнення своєї стратегічної мети - здійснення світової соціалістичної революції, що істотно вплинуло на розвиток міжнародних відносин у 20-30-ті роки. Версальсько-Вашингтонська система затвердила культ сили в міжнародних відносинах і багато в чому зумовила розв'язання нової світової війни.

15. Преваги та суперечності Версальсько-Вашингтонської системи.Азіатсько-Тихоокеанський регіон був серйозним центром міждержавних протиріч. Основними суперниками в цьому ре­гіоні виступали США, Великобританія та Японія.

Основнимипитаннями, щовикликалипротиріччяміжуказаними державами, були:

·   контроль надКитаєм;

·   недоторканністьколоніальнихволодінь;

·   баланс морських озброєнь.Так, під час Першої світової війни Японія, яка не брала активної участі у війні, скориставшись тим, що європейські держави і США були зайняті на Європейському театрі бойових дій, посилила свої позиції на Далекому Сході, Тихому океані, а надто в Китаї. Основним противником Японіїбули США. Вонивиступилипротиподілу Китаю на зонивпливу і вимагалипроведенняпо­літикистосовно Китаю підгаслами "відкритих дверей" і "рівнихможливостей". ТакожСполученіШтатинепокоїлозростанняморськоїмогутностіЯпонії. У Вашингтоні й Токіо не виключалиможливостівоєнногозіткнення.Великобританія, своєючергою, наполягала на збереженні принципу поділу Китаю на сферивпливу. ТакапозиціяВеликобританії, а такожвимога США сплатитивсі борги загострили і англо-американськістосунки.Для вирішенняцихпитаньбуло скликано Вашингтонськуконференцію.Вашингтонська конференція 1921–1922 рр.Мирні договори з Німеччиною та її союзниками були доповнені серією угод, підписаних на Вашингтонській конференції (12 листопада 1921 р. — 6 лютого 1922 р.), присвяченій питанням обмеження морських озброєнь та відносинам в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.У роботі конференції взяли участь США, Великобританія (також були репрезентовані її домініони та Індія), Японія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія, Китай.На конференціїбулопідписано три угоди. Договірчотирьох держав (США, Англія, Японія, Франція) гарантувавзбереженняйогоучасникамволодінь у басейні Тихого океану. Сторони давали взаємнігарантіїнедоторканностіколонійтерміном на 10 років. Згідно з угодоюліквідовувався англо-японськийдоговір 1902 р. Договірп’яти держав (Англії, США, Японії, Франції, Італії) про обмеженняморськихозброєньустановлювавпропорції у співвідношеннівійськово-морськихфлотів 5:5:3:1,75:1,75 вказаних держав. Учасники договору зобов’язувалися не будуватилінкорівтоннажністюпонад 35 тис.тонн. Установлювалисяобмеження тоннажу і для крейсерів. Заборонялосястворюватиновівійськово-морськібази (крім США, Великобританії) в Тихоокеанськомурегіоні.Цебув перший в історіїдоговір про обмеження гонки озброєнь. УпершеВеликобританія формально визналарівність флоту США зісвоїм.6 лютого 1922 р. булопідписано трактат дев’яти держав, якийпроголошував принцип суверенітету і територіальноїцілісності Китаю. Японіявідмовиласявідсвого монопольного становища в Китаї та поверталайомуколишнінімецьківоло­діння.Великідержави брали на себе зобов’язання не прагнути до поділу Китаю на сферивпливу і дотримуватисяпринципів "відкритих дверей" та "рівнихможливостей".ПозитивнезначенняВерсальсько-ВашингтонськоїсистемиРішенняПаризької та Вашингтонськоїконференцій заклали основу ВерсальськоВашингтонськоїсистемипіслявоєннихміжнароднихвідносин.Їїствореннязабезпечиловихідізвійни, дало можливістьрозрядитипіслявоєннунапруженість і заклало основу для відносноїстабільності в міжнароднихвідносинах у 20-ті рр.Ці рішення містили низку положень, які засвідчували розуміння державами необхідності змін у системі міжнародних відносин‚ а саме: визнання права на самовизначення народів‚ відмову від війни як засобу вирішення конфліктів і т. ін. Важливим прецедентом стало створенняЛігиНацій. Буловизнанонезалежність ряду європейських держав, за щодовгоборолисяїх народи.Попри цідосягнення, сама система виявиласянетривкою, і їїрозпадпризвів, кінецькінцем, до новоїсвітовоївійни.Вади Версальсько-ВашингтонськоїсистемиСлабкістьсистемибулаобумовленатим, щоїїтворці поставили занадтобагато держав і народів у таке становище, за якоговони не могли не боротисяпротитакоїсистеми. КраїниАнтанти не виявилисямилосерднимипереможцями. Весь тягарпіслявоєннихзмінбулопокладено на переможені народи, хоча вони вже скинули режими, які брали участь у розв’язаннівійни. Умови миру здавалисящебільшнесправедливими для цихнародів, томущоїхнікраїни не капітулювали перед державами Антанти. Війназакінчилася, ко­ли жоден солдат Антантитак і не ступив на територіюНі­меччини.Встановленірепарації аж ніяк не відповідалиреальнимможливостямпереможенихкраїн.

Через ці обставини хвиля шовінізму й націоналізму, піднята Першою світовою війною, не вщухла, тепер її силу підтримувало почуття національного приниження. Не сприялопослабленнюнаціоналізму і рішеннявідноснокордонів. Проголосивши принцип самовизначеннянародів як основу для національно-державного розмежування, переможцінеодноразовопорушувалийогосамі та заплющувалиочі, коли порушувалиінші. За такого переділукордонів у багатьох державах виниклирайони з компактнимпроживаннямнаціональнихменшин, якіпотрапилитуди у більшостівипадків не з власноїволі. Німці — в Чехо-Словаччині, Франції, Бельгії та Польщі; угорці — в Чехо-Словаччині, Югославії та Румунії; українці — у Польщі, Румунії, Чехо-Словаччинітощо. Розраховувати на підтримкуВерсальсько-Вашингтонськоїсистемицим народам навряд чидоводилося.Поза Версальською системою залишиласяРосія, що стало значнимдестабілізуючимчинником. Для держав АнтантиРосіябуланасампередзрадницею, яка уклаласепаратний мир із ворогом (Брестський мир 3 березня 1918 р.). До того ж більшовизмвикликав у країнахАнтантиворожість, що привело до інтервенції в Росію (1918-1922 рр.), а післяїї провалу — до ізоляціїРосії на міжнароднійарені.Ще однією серйозною вадою Версальсько-Вашингтонської системи  були її гарантії збереження. Новіполітичнілідери, якіприйшли до влади в США, Англії, згодом і Франції, прагнуливідмежуватися від закладених їхніми попередниками несправедливості.Першим сигналом, що система є вразливою, стало рішення конгресу США не ратифіувати Версальський договір (у 1921 р. США уклали окремий договір з Німеччиною, який вклячав всі основні положення Версальського, крім Статуту Ліги Націй). ОдночасноКонгрес США анулював франко-американськийдоговір про взаємодопомогу. Англія, за прикладом США, також анулювала англо-французькийдоговір. У таких умовахФранція, щобзберегтисвоєдомінування над Німеччиною, пішла на створення союзу східноєвропейських держав, якібулизацікавлення у збереженніВерсальськоїсистеми. До того ж цідержави утворювали «санітарним кордоном» навколо СРСР, як перешкода проникнення комунізму в Європу.  Так, у 1921 р.Франціяуклалаполітичний пакт і воєннуконвенцію з Польщею. У 1920-1921 рр. за підтримки ФранціїЧехословаччина, Румунія, Югославія утворили Малу Антанту. Таки чином Франція, Польща і Мала Антанта утворили союз, який на деякий час став гарантом збереженняВерсальськоїсистеми. Але не на довго.Запам’ятайте дату:

1920-1921 р. – Утворення Малої Антанти (Чехословаччина, Румунія, Югославія)

12 листопада 1921 ­ 6 лютого 1922 рр. ­Вашингтонськаконференція

 16. Підготовка та причини скликання Генуезької конференції.Генуе́зька конфере́нція — міжнародна зустріч з економічних і фінансових питань в Генуї (Італія), проходила з 10 квітня по 19 травня 1922 року. В ній приймали участь 29 держав. Це була перша представницька міжнародна конференція, де брали участь країни Четверного союзу та Росія. Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв'язків та проблема повернення російських боргів.Конференція мала важливе значення для уряду РРФСР, що не мав тоді міжнародного визнання. Головою делегації РРФСР був призначений Ульянов (Ленін); заступником — Георгій Чичерін, який у Генуї, куди Ленін не виїжджав, користувався всіма правами голови. У склад делегація Росії також входили: Леонід Красін, Максим Литвинов, Вацлав Воровський, Ян Рудзутак,Адольф Йоффе, Християн Раковський, Наріман Наріманов, Олександр Шляпніков, Борис Штейн та інші.США не брали участі в цій конференції, пояснюючи це тим, що конференція має не суто економічний характер, а скоріше політичний. США були представлені спостерігачем — послом в Італії Р. Чайлдом. З делегатів західних держав найактивнішу роль грали Девід Ллойд Джордж, Джордж Керзон (Великобританія), К.Вірт, Вальтер Ратенау (Німеччина), Л.Факта (Італія), Ж.Барту, К.Баррер (Франція).Приводом для скликання Конференції було дослідження заходів «до економічного відновлення Центральної і Східної Європи». Фактично основним питанням було прагнення європейських країн до акомодації з комуністичним режимом в Москві.На конференції було створено чотири комісії: • політична • фінансова • економічна • транспортнаРадянська делегація була включена лише в політичну комісію. В ході цієї конференції радянською стороною було висунуто пропозицію рівноправного економічного співробітництва всіх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвітнього конгресу для встановлення загального миру.Але західні делегації різко виступили проти радянських пропозицій, обгрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати роботу конференції і в першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти висунула вимоги радянській Росії щодо повернення боргів, але радянська сторона рішуче відхилила їх і висунула свої претензії про відшкодування збитків яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Пізніше радянська сторона висловила готовність компенсувати збитки іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстрочення їх на ЗО років і надання радянській державі кредитів.Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в тупик і в принципі не принесла нічого позитивного. Останнє, що необхідно відмітити – це те, що радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір з Німеччиною 16 квітня 1922 року, який передбачав відновлення дипломатичних стосунків, скасування взаємних відшкодувань, розвиток торгівлі та інше.

17. Рапальський сепаратний договір Росії з Німеччиною 16 квітня 1922 р.Підписання Рапальського договору відбулося під час Генуезької конференції 16 квітня 1922 року. Це договір між радянською Росією та Німеччиною, який передбачав відновлення дипломатичних і консульських відносин між обома країнами, що було ударом по ізоляції радянської Росії й Німеччини. Обидві держави взаємно відмовилися відшкодувати воєнні витрати (Німеччина відмовилася від Брестського миру, Росія — від німецьких репарацій). Договір передбачав розвиток взаємовигідної торгівлі між обома державами на основі принципу найбільшого сприяння.Рапальський договір мав велике значення. Це було перше юридичне визнання радянської Росії. Обидві країни були життєво заінтересовані в такому договорі. Вже наприкінці 1922 року значно поліпшилася торгівля між цими двома країнами.Договір вніс суттєві зміни в міжнародну політичну ситуацію і сприяв розвиткові взаємовигідного співробітництва Росії й Німеччини не тільки в економічній, політичній та культурній галузях, але навіть у військовій. Було проведено ряд таємних переговорів щодо військового співробітництва. В Росії почали діяти німецькі військові навчальні центри та почалося будівництво змішаних радянсько-німецьких оборонних підприємств.Таємне військове співробітництво між радянською державою й Німеччиною не було чимось незвичайним у практиці міжнародних відносин. У ті роки таємне військово-технічне співробітництво з Німеччиною здійснювали США, Японія, Італія та деякі інші країни.На останок необхідно відмітити, що Рапалльський договір зіграв не на користь країн Антанти, так як вони мали намір використати Німеччину проти радянської держави.

18. Конференція в Гаазі, її направленість і підсумки.Гаазька конференція — міжнародна фінансово-економічна конференція, що проходила з 15 червня по 29 липня 1922 року за участю делегацій 28 країн, (без Німеччини) тих самих, що на Генуезької конференції, і була скликана за її рішенням. Остання, не вирішивши російського питання, прийняла на засіданні 17 травня 1922 року резолюцію про необхідність призначення комісії, яка повинна була ще раз розглянути розбіжності, що існували між радянським російським урядом та іншими урядами. В резолюції йшла мова про те, що розгляду комісії підлягають питання про борги, приватну власність і кредити, і що члени комісій повинні з'явитися в Гаагу до 26 червня 1922.Ця резолюція була прийнята підкомісією політичної комісії в складі італійської, британської, японської, польської, румунської, шведської, швейцарської і радянської делегацій і затверджена пленумом конференції на засіданні 19 травня. Ініціатива доручити особливій комісії подальшу розробку невирішених Генуезькою конференцією питань належала радянської делегації.Комісія зібралася в Гаазі 15 червня 1922 року й засідала без участі радянської делегації до 26 червня 1922. Засідання були секретними. Протягом одинадцяти днів комісія займалася відновленням єдиного фронту щодо питання про приватну власністьіноземців.На відміну від Генуезької конференції, країни представляли не повноважні представники чи керівники урядів, а головним чином представники ділових кіл, промислові та банківські магнати, в минулому власники націоналізованих російських підприємств і банків.Були створені «неросійська» і «російська» комісії. В останній було створено три підкомісії: перша — приватної власності, на чолі з Ллойд-Грімом (Велика Британія), друга — боргів, на чолі з Альфаном (Франція) і третя — кредитна, на чолі з бароном Авеццано (Італія).Радянська делегація на чолі з М. М. Литвиновим брала участь у засіданнях усіх підкомісій у повному складі.Перше спільне засідання відбулося 27 червня 1922. Основну роль грала підкомісія приватної власності.Радянська делегація 7 липня передала конференції список підприємств із колишньої власності іноземців, які радянський уряд міг би здати в оренду або концесію. Вона прагнула отримати кредит від союзних держав, скасування воєнних боргів ціною відмови від відшкодування втрат часів воєнної інтервенції.Дискусія зі спірних питань не привела до угоди. Коли деякі делегації виявили зацікавленість у радянських пропозиціях, було вирішено припинити роботу конференції.У той же час конференція свідчила про бажання ряду країн установити з Радянською Росією економічні відносини. Участь Радянської Росії в цій конференції означала фактичне визнання її з боку західних держав.Гаагська конференціяЯк вже відзначалося вище, Генуезька конференція не вирішила низку істотних запитань, що стосуються післявоєнного пристрою системи міжнародних відносин, зокрема питання, що стосується погашення радянським керівництвом боргів царського і Тимчасового урядів і поверненні іноземної власності її власникам. У зв'язку з цим, учасниками конференції було прийнято рішення уважно вивчити ці проблеми в експертних комісіях, що складаються з представників союзних і нейтральних країн. 18 травня 1922 р. було затверджено постанову про скликання 26 червня в Гаазі двох комісій експертів - "російській" і "неросійській",- для розгляду усіх існуючих фінансових розбіжностей і взаємних претензій Радянської Росії і інших держав. Також було взято взаємне зобов'язання учасників конференції про ненапад на період роботи комісій в Гаазі і впродовж наступних 4 місяців. 19 травня постанови були затверджені останнім пленарним засіданням Генуезької конференції.Необхідно відмітити, що відношення держав до майбутньої Гаагської конференції було різним. Так, наприклад РРФСР віднісся до скликання конференції позитивно, розглядаючи її, як і Генуезьку, як можливість прориву дипломатичної і політичної ізоляції з боку держав Заходу. Інакше дивилися на цей захід політичні діячі США : американський уряд ще в дні напруженої роботи Генуезької конференції вирішив не брати участь офіційно в наступній конференції. У ноті держсекретаря США Юза, переданій 16 травня 1922 року італійському міністрові закордонних справ, повідомлялося, що Америка "не може з користю взяти участь в Гаагській нараді, яка, по видимому, буде лише продовженням Генуезької конференції і неминуче зіткнеться з тими ж труднощами, якщо позиція Росії, зайнята нею в меморандумі від 11 травня, залишиться незмінною".Французький уряд, що був видатним кредитором Росії, в дореволюційний період і що зазнало великих збитків в результаті політики Радянської Росії відносно іноземних боргів, наполягало на тому, щоб натиснути на більшовиків і змусити їх прийняти позицію, прийнятнішу для Антанти. На думку французького керівництва, радянська сторона повинна була відмовитися від меморандуму 11 травня і погодитися на визнання усіх довоєнних і військових боргів, а також на повернення іноземної власності, націоналізованої після Жовтневої революції. Розглядаючи питання про можливі кредити Радянської Росії, французький уряд вважав за можливе кредитування тільки сільськогосподарських галузей російської економіки. В цілому, погляди уряду Франції відбивали його прагнення до повернення французького впливу на російську зовнішню політику через фінансові інститути. В умовах, коли безпека Франції з боку Німеччини була забезпечена лише системою договорів, що носили в основному формальний характер, французький уряд, також як і громадську думку, хотіло таким чином відновити російсько-французький союз, який можна було б використовувати проти Німеччини у разі нового загострення ситуації.У умовах, що склалися, радянська дипломатія продовжувала відстоювати інтереси власної держави.15 червня 1922 р. в Гаазі приступила до роботи "неросійська" комісія експертів, до складу якої окрім дипломатів входили також великі європейські монополісти, багато хто з яких був власниками підприємств в Росії, націоналізованих більшовиками. Окрім офіційних представників великих держав, в Гаагу з неофіційною місією приїхало багато видних бізнесменів, особливо представників нафтових монополій ("RoyalDutchShell", "Standard Oil" та ін.). Близько 300 великих бізнесменів, банкірів і журналістів приїхало із США, причому американський посол в Голландії, незважаючи на офіційну позицію своєї країни, активно втручався в роботу конференції.26 червня в Гаагу прибула радянська місія, і 27 червня почали працювати підкомісії по кредитах, боргах і приватній власності. На засіданнях підкомісій були обговорені питання, що стосуються економічного і фінансового стану Росії, можливих шляхів відновлення її господарства і так далі. В ході обговорення перерахованих проблем, радянською делегацією був запропонований план розподілу західних кредитів в різних галузях радянської економіки (переважно в товарній формі) на 1923-1925 рр. Загальна сума кредитів, за розрахунками радянських фахівців, повинна була скласти 3224 млн. крб. золотом. Відмітимо також, що на засіданні підкомісії по приватній власності радянські дипломати оголосили список підприємств, які уряд РРФСР погоджувався на певних умовах надати іноземним концесіонерам. До списку увійшли ряд великих підприємств добувної, металургійною і інших галузей промисловості. Проте переговори про концесії і кредити не привели до яких-небудь відчутних результатів, більше того, 10 липня радянській делегації були пред'явлені абсолютно неприйнятні вимоги: країни Заходу вимагали реституції іноземної власності і встановлення в російській економіці режиму, що нагадував режим капітуляцій в залежних країнах Сходу.19 липня 1922 р. відбувся пленум конференції, на якому М. Литвинов, глава радянської делегації, запропонував продовжити переговори, погодившись на ряд умов, висунених західними дипломатами і експертами, таких як виплата довоєнних боргів, компенсації колишнім іноземним власникам і так далі. Замість цього, радянська делегація вимагала визнання РРФСР де-юре. У разі прийняття цих пропозицій, радянські дипломати погоджувалися запросити свій уряд про можливість продовження переговорів, що не супроводжуються вимогою негайного надання кредитів. Така позиція викликала позитивну реакцію англійської делегації, але зустріла рішучу відсіч з боку французів і бельгійців. За підсумками пленуму ухвалила резолюція, що затверджувала неможливість угоди на підставі поставлених умов, але що вказувала на те, що декларація радянської делегації "може створити сприятливу атмосферу при наступних переговорах".Наступного дня, 20 липня, ухвалила ще одна резолюція, що зобов'язала учасників конференції не йти на сепаратні угоди з Радянською Росією відносно концесій і повернення іноземної власності колишнім власникам.Таким чином, економічна конференція в Гаазі зайшла в безвихідь, не виробивши якого-небудь механізму, який дозволив би врегулювати спірні питання і налагодити конструктивне економічне співробітництво провідних держав Заходу з Радянською Росією і, в цілому, стабілізувати міжнародну ситуацію в післявоєнній Європі.Проте, формальна заборона учасникам конференції укладати сепаратні угоди з РРФСР не означала повного припинення переговорів з цієї проблеми, як на державному рівні, так і на рівні окремих компаній. У серпні 1922 р. питання про економічне співробітництво з Росією було підняте британським представником в Москві. Услід за цим послідувало інтерв'ю відомого англійського бізнесмена Л.Уркварту, безліч відгуків, що викликала, у світовому друці, в якому він визнав необхідність співпраці з новим російським керівництвом.Під впливом ділових кіл, зацікавлених у встановленні економічних зв'язків з Радами, певну політичну активність виявили і США. В середині серпня 1922 р. американські урядові круги зробили неофіційний запит про те, на яких умовах можливі переговори про відновлення російсько-американських ділових зв'язків. Радянське керівництво позитивно відреагувало на це. Фактично відразу після обміну подібними нотами, уряд РРФСР затвердив контракт на 15 років з однією з американських нафтових компаній.Великий інтерес до відновлення стосунків з Радянською Росією виявила і певна частина французьких ділових кіл. Виразником їх інтересів побував у вересні 1922 р. в Росії Э.Эррио, який після повернення з поїздки випустив книгу "Нова Росія", що закликала без зволікання встановити ділові стосунки між двома країнами.1922 р. був відмічений також певним пожвавленням економічних стосунків РРФСР з Чехословаччиною, активним учасником Малої Антанти, і Канадою - британським домініоном, що приєднався до англо-радянського договору 1921 р. Всього в 1922 р. було ув'язнено лише 10 концесійних договорів з представниками ділового співтовариства країн Заходу, що склало лише незначну частину від запланованого. Проте, це стало показником певної стабілізації економічних стосунків Радянської Росії зі своїми ідеологічними супротивниками, за якою повинні були послідувати стабілізація політичних стосунків і встановлення постійних дипломатичних контактів, що у свою чергу сприяло б стабілізації міжнародних відносин в цілому.

19. Міжнародне значення Генуезької та Гаазької конференцій.Генуезька та Гаазька конференції мали певне міжнародне значення: було зірвано спроби створити єдиний антирадянський фронт, радянську Росію визнано defacto і покладено початок визнання її dejure.

Генуезька та Гаазька конференціїУ січні 1922 р. Верховна рада Антанти вирішила скликати міжнародну економічну конференцію в Генуї для розробки програми господарського відновлення Центральної та Східної Європи. До участі в роботі були запрошені Німеччина, Австрія, Угорщина та Болгарія – колишні члени Троїстого союзу. Більшовицька Росія також послала своїх представників на конференцію. Західні політики і державні діячі вважали, що настав час інтегрувати її (хоча б частково) до економічної системи Європи. На засіданні Ради Антанти було заявлено, що жодна нація не має права втручатися у справи інших націй. Тим паче, що більшовицький уряд офіційно відмовився від гасла світової революції і декларував принцип мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Зокрема, в Москві активно виступали за залучення американської технічної допомоги Росії. Нова економічна політика, яку радянська Росія запровадила у 1921 p., розглядалася в західноєвропейських колах як певний відступ від комуністичної доктрини. Це породжувало надії на можливість врегулювання питань щодо боргів царського й Тимчасового урядів, відміни націоналізації іноземної власності та монополії радянської зовнішньої торгівлі. Окремі державні лідери Заходу готові були йти на компроміс із комуністичним режимом. Таким чином, складалися умови для серйозного обговорення широкого кола важливих міжнародних проблем. Упродовж 1920-1921 pp. більшовицькому урядові вдалося підписати ряд економічних, політичних і торгових угод. Найважливішими серед них був договір 1921 р. з Великобританією та тимчасова угода з Німеччиною, підписана 6 травня 1921 р. Конференція відкрилася 10 квітня 1922 р. Головні завдання Генуезької конференції полягали у відновленні мирного співжиття народів Європи, налагодженні їх економічної діяльності та розвитку міжнародної торгівлі. Делегація Росії представляла також Україну, Білорусію, Азербайджан, Вірменію, Грузію, Бухару, Хорезм й Далекосхідну республіку. 11 квітня їй було вручено меморандум, який вимагав визнання фінансових зобов'язань царського і Тимчасового урядів, повернення власникам націоналізованого майна чи компенсації його вартості, відміни монополії зовнішньої торгівлі.  Російська делегація на чолі з Г. Чичеріним погоджувалася обговорювати питання про повернення боргів царської Росії, але лише довоєнних. Натомість вона вимагала визнання радянського уряду де-юре та надання йому кредитів на умовах взаємовигідного економічного співробітництва і рівноправ'я договірних сторін. Не зустрівши на цьому шляху взаєморозуміння з організаторами конференції, радянська делегація стала шукати сепаратних домовленостей. В такого роду угодах була найбільше зацікавлена німецька делегація, яка за будь-яку ціну намагалася розірвати пута Версальських угод, нав'язаних Німеччині. Таким чином, 16 квітня 1922 р. у м. Раппало, неподалік Генуї, було підписано договір між Росією і Німеччиною про встановлення дипломатичних відносин і врегулювання усіх спірних питань шляхом відмови від взаємних претензій. Німеччина визнала націоналізацію своєї власності більшовиками і погодилася на розвиток торгово-економічних відносин на основі принципу найбільшого сприяння. Раппальський договір по суті підривав роботу Генуезької конференції. Він порушував засади Версальського договору, викликавши гострі протести урядів Великобританії, Франції та США. В Генуї було вирішено перенести обговорення взаємних претензій на конференцію в Гаазі, яка була скликана влітку 1922 р. і також завершилася безрезультатно. Практичним результатом як Генуезької, так і Гаазької конференцій було визнання більшовицької Росії повноправним учасником міжнародних відносин без будь-яких поступок з її боку. В 1924 р. комуністичний режим СРСР уклав нові договори і угоди з Великобританією, Італією, Швецією та іншими європейськими державами.

Генуезька та гаазька конференція. Генуе́зькаконфере́нція — міжнародна зустріч з економічних і фінансових питань в Генуї (Італія), проходила з 10 квітня по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29 держав. Це була перша представницька міжнародна конференція, де брали участь країни Четверного союзу та Росія.Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв'язків та проблема повернення російських боргів. Генуезька конференція відкрилася 10 квітня 1922 р. Вона обговорювала чотири групи питань - політичні, економічні, фінансові і транспортні. У частині, що торкалася стосунків з Росією головними спірними питаннями були два: борги колишніх російських урядів західним кредиторам, визнання яких радянським керівництвом домагалися західні країни; і повернення колишнім власникам націоналізованої іноземної власності в Росії. Ні по одному з цих питань радянська делегація не поступилася. В той же час, вона заявила про визнання "каннської резолюції" як основи для переговорів із зарубіжними країнами і зробила свої пропозиції про представлення концесій для іноземного капіталу, список яких частково співпадав із списком об'єктів іноземної власності, націоналізованої більшовиками після жовтневої революції. Тактика західної сторони полягала в тому, щоб колективними зусиллями усіх держав знайти прийнятну компромісну схему вирішення питань боргів і іноземної власності в Росії. Позиція більшовиків визначалася прагненням розколоти "блок кредиторів". Радянська делегація була готові обговорювати не загальну схему вирішення боргової проблеми, а тільки конкретні питання компенсації окремим країнам за конкретні іноземні підприємства, копальні і тому подібне, пов'язуючи їх при цьому з вимогами про надання нових кредитів. Паралельно радянська сторона пред'явила контр-претензии країнам Антанти за матеріальний збиток, заподіяний під час інтервенції. ГААЗЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1922 - - міжнар. конференція, що відбулася 15.IV— 19.VII 1922 у м. Гаазі (Нідерланди) за рішенням Генуезької конференції 1922, яка утворила рос. і нерос. рівноправні комісії для вивчення і врегулювання питань щодо претензій зх. держав до рад. республік. Ці претензії стосувалися боргів царського і Тимчас. урядів Росії та компенсацій кол. власникам у зв'язку з націоналізацією на тер. Рос. імперії підприємств та ін. майна іноз. фіз. і юрид. осіб. У Г. к. 1922 взяли участь ті самі країни, що і в Генуезькій, але на рівні вже не урядів, а ділових кіл та експертів. Позиції сторін майже не змінилися. Серед зх. країн най-жорсткішу займала Франція, яка в особі прем'єр-міністра Р. Пуанкаре наполягала на перетворенні Г. к. 1922 на звичайну нараду експертів та на відмові. Підписання Рапальського договору відбулося під час Генуезької конференції 16 квітня 1922 року. Це договір між радянською Росією та Німеччиною, який передбачав відновлення дипломатичних і консульських відносин між обома країнами, що було ударом по ізоляції радянської Росії й Німеччини. Обидві держави взаємно відмовилися відшкодувати воєнні витрати (Німеччина відмовилася від Брестського миру, Росія — від німецьких репарацій). Договір передбачав розвиток взаємовигідної торгівлі між обома державами на основі принципу найбільшого сприяння. Рапальський договір мав велике значення. Це було перше юридичне визнання радянської Росії. Обидві країни були життєво заінтересовані в такому договорі. Вже наприкінці 1922 року значно поліпшилася торгівля між цими двома країнами.

20. Конференція в Локарно, її міжнародне значення.Локарнська конференція - міжнародна конференція, що відбулася з 5 по 16 жовня 1925 у місті Локарно (Швейцарія). її учасники: Бельгія, Великобританія, Італія, Німеччина, Польща, Франція та Чехословаччина — підсумували тривалі переговори про гарантії кордонів, які склалися у Європі після Першої світової війни. Заключний акт Локарнської конференції констатував укладення договору між Німеччиною, з одного боку, і Бельгією, Великобританією, Італією та Францією, з другого, та 4 арбітражних договорів (угод) між Німеччиною, з одного боку, та Бельгією, Польщею, Францією і Чехословаччиною, з другого. У Локарно ці акти були парафовані, а остаточно підписані 1 грудня 1925 у Лондоні.Основний договір — так званий Рейнський гарантійний пакт — набув сили після вступу Німеччини до Ліги Націй 14 вересня 1926. У ньому йшлося про недоторканність німецько-французьких та німецько-бельгійських кордонів, встановленихВерсальським мирним договором 1919, і про збереження Рейнської демілітаризованої зони. Гарантами цього пакту стали Великобританія та Італія. Водночас пакт не передбачав жодних гарантій східних кордонів Німеччини. Франція, яка спочатку вимагала гарантій кордонів Польщі та Чехословаччини, в Локарно капітулювала перед Великобританією, відмовилась від своїх вимог, обмежившись прийняттям угод з названими країнами про взаємну допомогу згідно зі Статутом Ліги Націй. Ці угоди не ввійшли до системи гарантійних актів, у Заключному акті не відбиті, тому для інших учасників Локарнської конференції обов'язкової сили не мали. Відсутність гарантій східних кордонів свідчила про тимчасовий характер встановленого Версальським мирним договором 1919 державно-територіального устрою Східної та Південно-Східної Європи, що певною мірою спонукало німецьких реваншистів домагатися територіальних змін на свою користь. США офіційно в Локарнській конференції участі не брали, але чинили фінансовий тиск на Францію, якій довелося відмовитися від сподівань на ослаблення Німеччини і змиритися з тим, що вона визнавалася рівноправною державою. США та Великобританія були задоволені результатами Локарнської конференції. Більшість тогочасних політиків переоцінювала значення конференції, вважаючи, що її рішення сприятимуть стабілізації обстановки в Європі. В СРСР результати Локарнської конференції розглядали як спробу утворення єдиного антирадянського фронту.2.Локарнська конференція відбулася 5-16 жовтня 1925 року з метою політичної інтеграції Німеччини в Версальську систему та об’єднання Західної Європи. В цій конференції взяли участь Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Польща та Чехословаччина.Було вироблено ряд угод, які передбачали наступне:- Взаємне гарантування кордонів та зобов’язання про ненапад між Німеччиною та Францією, Німеччиною та Бельгією.- Арбітраж між Німеччиною та Францією, Бельгією, Польщею, Чехословаччиною на випадок якихось прикордонних суперечок. - Прийняття Німеччини до Ліги Націй і надання їй постійного місця в Раді. Прийняття відбулося 8 вересня 1926 року.Підсумки Локарнської конференції:- Угоди було укладено в інтересах Німеччини. Німеччина домоглася відносної “рівноправності” з великими державами. Західні держави вважали Локарнську конференцію позитивним кроком в перед, в той час як Німеччина вже тоді вбачала в цій конференції перший крок до зламу Версальської системи і до відновлення своєї могутності.- Локарнські договори спрямовувалися проти Радянського Союзу. План Дауеса склав по суті економічну базу а Локарнська конференція політичне оформлення блоку капіталістичних країн Європи з відвертим антирадянським змістом.