97. Зовнішня політика Франції в період президентства Франсуа Міттерана, Жака Ширака та Ніколя Саркозі.

Франція за президентства Ф. Міттерана і Ж. Ширака. На президентських виборах 1981 р. праві були відсторонені від влади. Перемогу на виборах здобув кандидат блоку лівих сил соціаліст Ф. Міттеран. Лівому блоку вдалося перемогти й на парламентських виборах. Новий президент-соціаліст займав свій пост до 1995 р. (у 1988 р. переобирався).З перших днів своєї діяльності новий парламент прийняв закон про націоналізацію 18 банків й 5 найбільших фірм. Незабаром частка державного сектора в промисловості зросла до 32 %, а в кредитній сфері — до 95 %. У 19811983 рр. було проведено ряд реформ: збільшені заробітна плата, пенсії й допомоги; скорочений пенсійний вік; уведений податок на велике майно; розширене житлове будівництво тощо. Ці заходи збільшили навантаження на державний бюджет, зріс рівень інфляції, що в остаточному підсумку звело нанівець спроби значно поліпшити життєвий рівень населення. Незабаром усе це примусило уряд перейти до режиму «твердої економії».У 1986 р. Міттеран був змушений призначити главою уряду ґолліста Ж. Ширака. У внутрішній політиці відбувся поворот до неоконсерватизму. Уряд Ширака пішов шляхом, прокладеним М. Тетчер в Англії. Були різко скорочені витрати на соціальні потреби. Почалася денаціоналізація державного сектора економіки. Були скорочені податки на доходи й прибуток, на велике майно, ослаблений державний вплив на бізнес. Ці заходи викликали хвилю демонстрацій і страйків трудящих, що втрачали свої соціальні завоювання. На президентських виборах 1988 р. праві зазнали поразки. Ширак залишив пост прем’єр-міністра.Новий уряд призупинив процес денаціоналізації. Однак вирішити цілий ряд нагальних соціальних проблем, насамперед призупинити зростання безробіття, уряд так і не зміг. У 1993 р. парламентські вибори знову виграли праві, а в 1995 р. президентом країни став лідер неоґоллістів Ж. Ширак (у 2002 р. був переобраний на новий термін). Була відновлена політика приватизації державної власності. Одночасно вживалися заходи щодо стимулювання виробництва й збільшення зайнятості. У центрі уваги уряду перебувала боротьба з інфляцією й дефіцитом державного бюджету.У 80-90-ті роки зріс вплив праворадикального Національного фронту, що очолив Ж.-М. Ле Пен. Його підтримує близько 15 % виборців. Ця організація перетворилася (особливо на півдні країни) на впливову політичну силу.Зовнішня політика Франції за президентства Н.Саркозі. Президентські вибори, які відбулися у квітні-травні 2007 року, привели на вищий державний пост представника правлячої більшості, лідера правого політичного об'єднання «Союз за народний рух» Ніколя Саркозі. Незважаючи на тривале перебування у вищих ешелонах влади (міністр бюджету, міністр комунікацій, голова МВС), під час виборчої кампанії Н.Саркозі вдалося створити образ політичного діяча нового покоління, який виступав за всебічне реформування як внутрішньої, так і зовнішньої політики країни. Виборці побачили в ньому молодого, енергійного керівника, який приведе країну до нових звершень, перетворить в життя свої ідеї і поверне Франції роль одного зі світових лідерів.Дебати з зовнішньополітичної стратегії у ході виборної кампанії мали дещо спрощений характер, кандидати обмежувалися деклараціями загального плану. Разом з тим новий лідер правих проголошував намір активізувати європейське будівництво: спростити європейську Конституцію і прийняти її під час парламентської сесії, а не нового референдуму. Саркозі поставив під сумнів принцип консенсусу в ЄС, який позбавляє, на його думку, процеси інтеграції необхідної динамічності. Нарешті, він не приховував свого негативного ставлення щодо перспективи вступу Туреччини до Євросоюзу. Співпраця з країнами африканського континенту, традиційним напрямком зовнішньої політики Франції, залишається пріоритетною і для нового керівництва. У ході виборів Саркозі заявив, що є прихильником створення середземноморського співтовариства, яке об'єднає Південну Європу і Північ Африки.Новий лідер не скривав своїх симпатій до США, з якими відносини під час другої каденції Ширака зайшли у глухий кут. «Проамериканізм» Н.Саркозі в основному базується на високій оцінці американської економічної моделі. Разом з тим він не схвалив останні зовнішньополітичні ініціативи Вашингтона: превентивну війну проти тероризму, політику демократизації на Середньому Сході. Він також визнав, що війна США в Іраку є «історичною помилкою».Прийшовши до влади, новий президент розпочав реалізацію своїх передвиборних обіцянок. Внутрішні реформи відбувається доволі болісно, періодично провокуючи протести і багатоденні страйки. Зі боку політичних опонентів на Н.Саркозі обрушилася лавина критики. На цьому фоні зовнішня політика нового президента все більше привертає увагу, оскільки він часто вдається до ефектних кроків, які покликані продемонструвати оновлену роль Парижа у міжнародних справах.Зовнішньополітичний курс сучасної Франції будується довкола декількох ключових ідей. Вона традиційно позиціонує себе у якості члена «західної демократичної родини», прихильного ідеалам демократії, захисту прав людини. Поряд з цим, у Парижі вважають, що в умовах постбіполярного світу роль окремих держав зросла, а попередні багатосторонні механізми, які забезпечували узгодження позицій різних країн, стають все менш ефективними. У своєму виступі перед послами 27 серпня 2007 року Н.Саркозі особливо наголосив на тому, що за останні 20 років, які минули після падіння Берлінської стіни, керівники різних держав не змогли створити новий «планетарний порядок» і пристосувати минулий порядок до змінених умов. Все це заставляє Францію шукати свої власні шляхи розв'язання міжнародних проблем, які відповідають її національним інтересам. Він також зазначив, що в «центрі міжнародної системи залишаються держави» і Франція має намір відігравати роль «фактора рівноваги».В останні роки Євросоюз втратив динаміку розвитку і частково -керованість, що стало результатом останньої хвилі «погано продуманого, хоча і неминучого» розширення. Очевидною є реформа організації, яка дозволила б надати нового імпульсу розвитку інтеграційного процесу. Саме це завдання переслідували розробники конституції ЄС, яка, проте, була відхилена французькими і голландськими виборцями на загальнонаціональних референдумах в травні-червні 2005 року. Прийняття інституційних реформ, необхідних для функціонування Європейського Союзу у новому складі, було заблоковано. Після цього Франція більше не могла претендувати на роль локомотиву європейської інтеграції. Чимало прихильників проекту конституції як у Франції, так і за її межами звинуватив французів у заморожування процесу євробудівництва.Коментуючи відмову французьких і голландських виборців проголосувати за прийняття конституції, експерти виокремлюють декілька причин. Зокрема, зазначається, що в ході голосування виявилась гостра проблема, спільна для інтегрованої Європи: як поєднати розвинені соціальні гарантії з динамічним розвитком і необхідністю економічної модернізації. На результати референдуму у Франції, вважають експерти, вплинули перестороги виборців, пов'язані з можливою заміною моделі розвитку, яка ґрунтується на соціальних гарантіях, на англосаксонську модель, в якій пріоритет віддано свободі підприємництва. На думку середнього французького виборця, прийняття запропонованого проекту загалом привело б до ослаблення соціальних гарантій і до росту безробіття у зв'язку з напливом дешевої робочої сили з нових країн-членів ЄС.Поряд з цим, чимало французів вважали, що їхні інтереси і повсякденні потреби не хвилюють Єврокомісію. З точки зору середнього французького виборця, прийняття конституції могло сприяти консолідації влади в руках брюссельських чиновників і подальшому відокремленню влади від населення. У результаті зросла б небезпека прийняття важливих для Франції рішень без врахування думки виборців. Саме під цим кутом зору сприймалася і проблема можливого членства в ЄС Туреччини, що також мало негативний вплив на результати голосування щодо проекту конституції. Громадяни Франції, понад 70% яких виступали проти її вступу в ЄС, переживали з приводу того, що це надто важливе для країни рішення буде прийнято помимо їхньої волі.Певний вплив на референдум мало і те, що текст конституції виявився складним і громіздким, оскільки він включав всі попередні основоположні документи ЄС з доповненнями і виправленнями. За опитуваннями громадської думки, навіть серед депутатів французького парламенту було мало тих, хто повністю прочитав текст, не говорячи вже про рядових громадян. Нарешті, негативні результати референдуму стали віддзеркаленням більш глибоких проблем всього процесу євробудівництва, який у своєму розвитку підійшов до певної межі і потребував концептуального оновлення. Цілей, поставлених у свій час «батьками-фундаторами», фактично досягнено, тому необхідно окреслити нові рубежі розвитку і надати їм відповідного теоретичного обґрунтування.В результаті, як показали події останніх років, рішення ЄС могли у будь-який момент стати залежними від наміру однієї країни, яка з допомогою права вето може заблокувати ту чи іншу ініціативу. На час приходу до влади Н.Саркозі два члени ЄС не підтримали проект, тоді як успішна ратифікація документа відбулася у 18 з 27 країн Євросоюзу, ще чотири оголосили про те, що скоро її ратифікують, і тільки три не оприлюднили своїх намірів. На кінець 2006 року стало очевидним, що необхідно шукати вихід із глухого кута, і зробити це неможливо без активної участі Франції.Намагаючись розблокувати ситуацію, яка виникла після травневого 2005 року референдуму, Саркозі запропонував ідею прийняття нового спрощеного документа, який регламентуватиме діяльність ЄС. Так званий міні-договір чи спрощений договір вперше офіційно був запропонований майбутнім французьким президентом під час його візиту до Брюсселя у жовтні 2006 року, ще до початку передвиборчої кампанії. Ймовірно, Саркозі виходив з необхідності «порятунку» найбільш важливих положень відхиленого проекту і для цього відновити їх у новому «спрощеному» документі. У центрі його пропозицій була думка про необхідність проведення інституційної реформи, а саме: зміни системи прийняття рішень і скорочення числа єврокомісарів. На думку Франції, які і низки великих країн ЄС, необхідно змінити систему голосування, прийняту у Ніцці, - спростити її і надати ЄС керованості і гнучкості. Ці заходи повинні були дозволити великим державам ЄС - Німеччині, Франції, Великобританії, Італії - повернути, хоч би у загальному вигляді, втрачені у результаті розширення переваги, консолідувати всі країни Євросоюзу для проведення єдиної зовнішньої і військової політики.Враховуючи, що черговий провал проекту договору ЄС мав би для європейського будівництва катастрофічні наслідки, Н.Саркозі спробував зменшити ризики, пов'язані з можливим новим голосуванням у Франції щодо проекту договору. Ще у січні 2007 року в інтерв'ю газеті Мошіе Саркозі доповнив свої пропозиції, заявивши, що у разі свого обрання, він буде наполягати на ратифікації нового документу через парламент.Висуваючи свої європейські ініціативи, Ніколя Саркозі мав намір надати розширеному ЄС керованість і динамізм, закріпивши за Францією роль одного з основних лідерів Євросоюзу. Цікаво, що європейські ідеї Саркозі знайшли жвавий відгук серед певних верств французьких виборців. Опитування засвідчили, що у ході референдуму 2005 року за проект конституції проголосували найбільш забезпечені, освічені і динамічні громадяни, зацікавлені у активній ролі Франціїв ЄС. Вони ж віддали свої голоси за Саркозі на президентських виборах у травні 2007 року. Важливу роль відіграла підтримка і з боку великого французького бізнесу, традиційно зацікавленого у євробудівництві, і провідних засобів масової інформації, власників і керівників яких пов'язує особиста дружба з Н.Саркозі.Після перемоги на президентських виборах Н.Саркозі доклав чимало зусиль для того, щоб ідея «спрощеного договору» була схвалена ЄС якнайскоріше - спочатку на саміті 21-22 червня 2007 року, а пізніше - на позачерговій зустрічі глав держав та урядів країн Євросоюзу 18-19 жовтня цього ж року, і у завершальному вигляді - на грудневому саміті 2007 року.Переговори на саміті країн Євросоюзу 21-22 червня 2007 року прохотили складно. Якщо з Великобританією вдалось погодити спірні питання, то через позицію Польщі робота саміту опинилася на межі зриву. Польський підхід змінився лише тоді, коли було заявлено про можливсть скликання міжурядової конференції без її участі. Також було очевидним, що таку позицію підтримують інші країни Співтовариства. Н.Саркозі, за свідченнями журналістів, прагнув відігравати роль каталізатора взаємоприйнятних рішень, об'єднуючи довкола себе лідерів різних європейських країн. Він відчував себе головним автором компромісу, досягнутого на саміті. Результатом червневого саміту ЄС стало рішення глав держав та урядів про скликання міжурядової конференції для підготовки «Договору про функціонування Союзу», який мав доповнити вже діючі основоположні договори ЄС.18-19 жовтня 2007 року в Лісабоні був проведений неформальний саміт Європейського Союзу. Головним здобутком саміту за активної участі французького президента стало досягнення згоди країн-членів стосовно тексту нового договору ЄС або, як його називають у Європі, «договір реформування», або Лісабонський договір, або «мала Конституція» ЄС. Він вносить зміни в низку попередніх договорів, а саме: Договір про Європейський Союз 1992 року, Договір про створення Європейського Співтовариства 1957 року, Договір про створення Європейського співтовариства атомної енергії і замінить проект Конституції ЄС (Договір про запровадження Конституції для Європи - ДЗКЄ), ратифікація якої зазнала поразки. Країни-члени ЄС зобов'язалися протягом року ратифікувати цей документ, щоб він набув чинності з 1 січня 2009 року.Французький президент Н.Саркозі підтвердив висловлену ще під час передвиборчої кампанії свою позицію, спрямовану проти повноправного членства Туреччини в ЄС, що повинно було полегшити ратифікацію новго договору у самій Франції (70% французьких виборців негативно ставляться до членства Туреччини в ЄС).Очевидно, що «турецьке питання» стоїть окремо у комплексі проблем розширення Євросоюзу, і позиція французького президента у цьому контексті характеризується особливою жорсткістю. Незважаючи на те, що переговори Туреччиною розпочалися ще восени 2005 року, Франція всіляко заважає їхньому проведенню і гальмує весь процес. Н.Саркозі заявляє, що мова може йти лише про надання їй статусу асоційованого члена і тільки після того, як в ЄС буде досягнуто консенсусу з питань реформування. Щоправда, Франція усвідомлює, що відмова від прийняття нових членів може позбавити ЄС можливості здійснювати «м'який» вплив на сусідні держави. Саме цим пояснюється дещо інша тональність у висловлюваннях Н.Саркозі щодо Туреччини, наприклад, його слова, що турець4ка демократія досягла «високого рівня зрілості».Франція більш прихильна до можливого вступу до Євросоюзу балканських країн, у першу чергу Хорватії. На момент приходу до влади Н.Саркозі переговори з нею розпочалися, і наприкінці літа 2007 року з деяких питань успішно завершилися. На думку французьких політологів, надання асоційованого членства в ЄС Сербії повинно сприяти розв'язанню «косовського питання», впливаючи на сербську позицію. Щодо Косово Франція солідарна з США і Великобританією у підтримці плану Ахтісаарі. Його реалізація , зокрема, дозволить вивести звідти американські війська, замінивши їх на сили ЄС, у чому Франція особливо зацікавлена.Реакція офіційного Парижа на можливе прийняття в ЄС України, Грузії, Молдови доволі стримана. Франція поділяє обережний підхід Євросоюзу, який ґрунтується на використанні «м'якої сили»: з одного боку, цим країнам дали зрозуміти, що у найближчій перспективі вони не можуть розраховувати на повноправне членство, а з іншої - такий варіант розвитку подій у віддаленій перспективі не виключається. Очікується, що конкретна точка зору з цього питання буде вироблена Комітетом мудреців, який має визначити перспективи розвитку Євросоюзудо 2020-2030 років.Французьке керівництво високо оцінило прийнятий у Лісабоні документ. Було заявлено, що його подальше просування буде метою французького головування в ЄС у другій половині 2008 року. Окрім цього, у розвиток прийнятих рішень на грудневому саміті 2007 року було прийнято рішення Н.Саркозі про створення Комітету мудреців ЄС з 12 авторитетних європейських політиків, теоретиків і практиків європейської інтеграції на чолі з колишнім прем'єр-міністром Іспанії Ф.Гонсалесом. Завдання Комітету полягали в оновленні концепції євроінтеграції і підготовка фундаментальної доповіді на тему «Європа у 2020-2030 роках». Питання інституційної реформи, фінансування, реформування єдиної сільськогосподарської політики і т.п. залишалися поза компетенцією його роботи. Висновки Комітету мудреців повинні були представлені до виборів в Європарламент у червні 2009 року, що дозволить його новому складу і Єврокомісії за потреби доповнити «Договір про реформу» і оновити політику Євросоюзу.Разом з тим, частина французького політикуму вважає, що ЄС доведеться відмовитись від ідеї Конституції, єдиної зовнішньої політики, посади президента ЄС і повернутися до свого первісного проекту суто економічного союзу. Як відомо, таку концепцію відстоює Великобританія. 17. Політика співпраці з США і НАТО за президента Н.Саркозі Під час виборчої кампанії весною 2007 року експерти прогнозували зміцнення американського вектора французької зовнішньої політики у випадку обрання Н.Саркозі. Він не приховував своїх симпатій до США, що певною мірою виділяло його серед представників французької політичної еліти. Прийшовши до влади, Саркозі заявив про свій намір «перегорнути сторінку» у стосунках зі США з питання американського вторгнення в Ірак весною 2003 року. Н.Саркозі неодноразово наголошував, що Франція, як і США, - члени однієї демократичної родини, прихильної ідеалам демократії і захисту прав людини. До того Париж за Саркозі прагнув підтримати Вашингтон у розв'язанні найбільш чутливих для американців питань. Так, Франція офіційно декларувала свій намір повернутися до військової організації НАТО. Вона зайняла близьку до американської точки зору позицію щодо іранського ядерного досьє. Поряд з цим Н.Саркозі спробував об'єднати партнерів по ЄС для більш активного тиску на Іран з питання ядерної зброї, просуваючи ідею запровадження санкцій Євросоюзу проти Тегерана. Нові акценти з'явилися у політиці Франції щодо Іраку, що, зокрема, було відзначено під час візиту в цю країну міністра закордонних справ Б.Кушнера у серпні 2007 року, який став першим офіційним французьким політиком, який відвідав Ірак після американського вторгнення весною 2003 року. Франція відкрила додаткове консульство в іракському Курдистані, що, за словами Кушнера, засвідчує її «повернення в Ірак». Були також здійснені кроки щодо зміцнення французького контингенту (1300 осіб) в Афганістаніу складі сил НАТО. Для підтримки нового духу французьких солдатів наприкінці грудня 2007 року Н.Саркозі відвідав Кабул, де виступив перед солдатами з вітальною новорічною промовою.Найяскравішою демонстрацією франко-американського зближення став офіційний візит до США Н.Саркозі і його виступ перед членами Конгресу 7 листопада 2007 року. Свою пафосну 45-хвилинну промову, яка тричі переривалася аплодисментами, французький президент посвятив дружбі між Францією і США. Він, зокрема, говорив про спільну історію, хвалив «американську мрію», оспівував «велич Америки». Французький президент дякував Сполученим Штатам за «допомогу» у звільненні від тиранії у 1944 році, за план Маршалла, висловив захоплення американськими успіхами у сфері створення ефективної ліберальної економіки, науки і культури. Сила Америки заключається , насамперед, в її «моральній силі», - заявив він. Загалом, на думку експертів, візит був успішним і завдання, які ставив перед собою новий французький президент, - надати нового імпульсу франко-американській співпраці - досягнено.Можливо саме тому Франція чинить опір тиску з боку США, які наполягають на збільшенні чисельності військового контингенту в Афганістані і відрядженню їх у найбільш вибуховонебезпечні райони країни. Париж вважав за можливе обмежитись технічною допомогою і звертав увагу на необхідність прискореної підготовки місцевих солдатів і офіцерів, які повинні поступово замінити війська НАТО.Вірогідно, що Франція невипадково знову повертається до ідеї реінтеграції в НАТО, обставляючи при цьому її попередніми умовами. Як відомо, розвиток військово-політичної інтеграції країн ЄС на сьогоднішній день погано реалізується поза альянсом, а просте повернення у військову організацію НАТО може привести до втрати особливого статусу, яке дозволяє Франції краще позиціонувати себе у системі західних союзів. Тому Париж домагається серйозної зміни структури альянсу, які б засвідчили зміцнення військово-політичної ролі європейських країн, у тому числі, своєї власної. Коментуючи це питання у доповіді про зовнішню політику Франції в умовах глобалізації, колишній міністр закордонних справ Ю.Ведрін наголошував, що мова повинна йти не про повернення країни до альянсу,а, скоріше, про її вступ у реформовану НАТО.До цих пір Вашингтон болісно ставився до всіх спроб європейців зміцнити свою самостійність у військовій сфері. Плани щодо зміцнення «незалежної системи оборони Європи» дратували США, навіть незважаючи на те, що їхня реалізація перебуває у зародковому стані. Задекларована позиція американської адміністрації з цього питання у загальному вигляді зводилася до того, що необхідно підтримувати європейську інтеграцію у всіх сферах, проте проблеми безпеки повинні вирішуватися через Північноатлантичний альянс. Очевидно, що надання Парижу особливих повноважень у справі організації «оборони Європи» в обмін на реінтеграцію Франції в НАТО неминуче привело б до повного перегляду рівноваги сил , яка склалася в альянсі. Бачиться, що ні США, ні провідні європейські країни (у першу чергу, головний європейський союзник США - Великобританія) поки що не готові до подібного сценарію. Складно передбачити, що що французький президент серйозно розраховує на швидке виконання його умов. Разом з тим ініціативи Н. Саркозі дозволяють знову винести на порядок денний франко-американських відносин чутливі для Парижа питання («автономна оборона Європи») і провадити щодо цього діалог. Чимало в цьому розвитку буде залежати від того, який стиль взаємин зі союзниками обере після президентських виборів Вашингтон і як далеко він готовий буде зайти у питаннях можливого реформування НАТО.Таким чином, будучи членом «західної родини», Франція у нових умовах має намір більш активно демонструвати атлантичну солідарність. Разом з тим вона не наважується повністю покластися на США, чия відносна слабкість яскраво проявилася у результаті війни в Іраку. Париж по-старому налаштований проводити власну зовнішньополітичну лінію і захищати свої інтереси.