8. Зміна характеру міжнародних відносин у хх ст. Вплив світових воєн.

Упродовж багатьох століть відносини між державами визначалися силою, насильством. Наймогутніші для свого часу держави задовольняли свої інтереси за рахунок слабших. У міжнародному житті переважали ворожнеча і нестабільність. Сила була гарантом ієрархічного порядку. Імперії будувалися саме на силі й насиллі. Щоправда, з утвердженням капіталізму, інтенсифікацією міжнародних зв'язків, формуванням світового ринку, розвитком засобів зв'язку і комунікацій держави починають укладати численні міжнародні угоди з різних питань. Виникають перші міждержавні організації для вирішення важливих для держав питань (Міжнародний телеграфний союз — 1865 p., Всесвітній поштовий союз — 1874 p.), починає діяти інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок між державами. Але ці міжнародні організації й інститути не могли істотно впливати на характер і стан міжнародних відносин. Конфлікти, суперечки з територіальних, етнічних, релігійних та інших питань здебільшого переростали у війни. Підраховано, що за останні 5,5 тис. років мир на землі панував лише 250 років. У світі за цей час відбулося понад 15 тисяч війн. Лише в XVII ст. в Європі загинуло у війнах 3 млн. осіб, у XVIII ст. — понад 5 млн. у XIX ст. — 6 млн. у XX ст. — 70 млн. осіб. Війни розглядали як вивірений шлях досягнення державами своїх інтересів і цілей. Цілком законними для розширення території і збагачення держав вважали також анексію (насильницьке приєднання, загарбання однією державою території іншої держави) і контрибуція (примусові грошові або натуральні стягнення з переможеної держави на користь держави-переможця). Дипломатія протягом тривалого часу була підпорядкована питанням, пов'язаним з війною, намагаючись забезпечити сприятливі умови для ведення війни, сприяти найефективнішому використанню результатів перемоги (в разі перемоги), домогтися найменших втрат у разі поразки. Її завданням також було документальне закріплення в інтересах держави наслідків перемоги чи поразки у війні. Філософи, історики, політики наводили різні аргументи для доказу природності, закономірності, невідворотності війн. Серед них давньогрецький філософ Геракліт та історик Фукідід, італійський політичний мислитель і письменник Н. Макіавеллі, голландський юрист і соціолог Г. Гроцій, англійський економіст, демограф Т. Мальтус, німецький філософ Ф. Ніцше і багато інших. Та й нині багато західних соціологів і політологів намагаються обґрунтувати тезу про неминучість і закономірність війн між державами, посилаючись на різні чинники: природу людини, непередбачуваність наслідків зіткнення інтересів держав на міжнародній арені, ірраціо­нальність поведінки людей і політики держав, наявність расових і національних відмінностей між народами, нерівномірність розподілу плодючості ґрунту, розселення народів, утвердження суверенітету держав та ін. Так, X. Болдуїн (США) наголошує, що причина війн в людській природі, а не в створених людиною економічних чи політичних системах. І. Горовіц вихідним пунктом філософського вивчення війни і миру вважає людину. Людській природі, за твердженнями окремих західних соціологів і психологів, притаманна інстинктивна агресивність. Р. Ардрі пише, що людина — це хижак, природний інстинкт якої — вбивати за допомогою зброї. А. Вінбауер у статті “Війна як біологічна проблема” пише, що війна має біологічні корені і є “великим кровопусканням”, якому періодично піддається історія людства за певними “законами біологічної циркуляції”. За його концепцією, відносно мирні епохи неминуче змінюються епохами великих війн, а інтервали між воєнними періодами точно відповідають періодам біологічної регенерації людства. Великі війни в Європі, за Вінбауером, виникали кожні 40—50 років, що відповідає тривалості життя одного покоління. Ідея фатальної обумовленості війн у суспільстві є центральною в “Енциклопедії воєнної історії” Р. і Т. Дюпуї, які вважають їх супутниками людського існування відтоді, як печерна людина намагалась забити свого суперника дубиною або каменем. Протягом віків засоби і техніка конфліктів стають більш хитромудрими, але основні цілі війни залишаються незмінними. І навіть поява сучасної зброї не змінила бажання людей вдаватися до війни, щоб нав'язати свою волю іншим. Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни навіть закріплена в низці міжнародних угод. До середини XX ст. війну вважали звичним способом розв'язання суперечок між державами. Докорінні зміни, що відбулися у світі в середині XX ст., змусили світову громадськість, найвпливовіші держави визнати згубність розв'язання міжнародних конфліктів збройним, насильницьким шляхом. До таких глобальних змін належать: - деідеологізація міжнародних відносин; - роззосередження влади в світовій політиці; - перехід від конфронтації до партнерства і співробітництва; - демократизм і гуманізм світової політики; - розширення міжнародних відносин; - прискорення темпів економічного і технічного прогресу не тільки в розвинутих країнах, а й країнах, що розвиваються; - небувале посилення взаємозв'язків і взаємозалежності континентів і країн; - перетворення світу на цілісну систему. Попри те, що людське суспільство складається з понад 230 держав, які різняться суспільним ладом, традиціями, віруваннями, рівнем економічного і культурного розвитку, національними і державними інтересами, світ постає як взаємозалежна цілісність. Між країнами відбувається активний обмін продукцією, сировиною, технологією, культурними надбаннями. Прискорення всебічного розвитку сучасних країн багато в чому зумовлене посиленням всебічних контактів, взаємозв'язків між ними. На відміну від внутрішньополітичного життя кожної держави, міжнародні відносини не мають єдиного центру управління. У цій сфері практично діють стільки регулюючих центрів, скільки є учасників міжнародних відносин, а це переконує в тому, що головну роль в міжнарожних стосунках мають відігравати переговори, співробітництво, взаємодія. Поруч із поняттям “міжнародні відносини” в політології застосовується і більш інтегральна категорія “міжнародна політика”, чи “світовий політичний процес”. “Суть міжнародної політики ідентична внутрішній політиці. І внутрішня, і зовнішня політика – це бороть за силу .”, - писав в свій час Г. Моргентау. Міжнародна політика – це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя. Міжнародна політика базується на таких принципах: - невтручання у внутрішні справи інших держав; - рівноправ’я; - повага суверенітету; - добросовісність у виконанні державами взятих на себе міжнародних зобов’язань. Суб’єктами політичного життя світового політичного процесу є: - національні держави; - організації регіонального, міжрегіонального, міждержавного характеру (Європейський Союз); - міжнародні урядові організації та їх органи (Організація Об’єднаних Націй, Європейський парламент); - недержавні суспільно політичні, громадські організації (Міжнародна організація охорони здоров’я). В останні десятиліття стають помітнішими позитивні зміни у відносинах між державами, зовнішньополітична діяльність яких насамперед формує “світову політику”, напрями розвитку світового політичного процесу. Спостерігається перехід від методів примусу до методів врегулювання і погодження при розв'язанні конфліктів і непорозумінь між державами. Пробивають собі дорогу тенденції до поглиблення демократизації, гуманізації міжнародних відносин. Спостерігається політичне пробудження мас, залучення мільйонів людей до міжнародної політики, посилення їх впливу на політичні рішення і дії як всередині країн, так і на міжнародній арені. Позитивний вплив на міжнародні відносини справило усунення поділу світу на два ворогуючі табори. За останні роки на міжнародному рівні розроблено чимало важливих соціальних програм, договорів і угод у галузі економічного і політичного співробітництва, у гуманітарній сфері. З процесом демократизації й гуманізації міжнародних відносин пов'язаний процес демілітаризації, який передбачає не тільки роззброєння, а й ліквідацію воєнно-політичних блоків, конверсію науки і невоєнної промисловості, що виконує воєнні замовлення, перебудову свідомості людей (особливо політичних лідерів, працівників політичних і управлінських структур) на засадах гуманності й миролюбності.