85. Китай у міжнародних відносинах кінця хх – початку ххі ст.

Зовнішня політика КНР після «культурної революції».

Зовнішньополітична концепція КНР. З початку 80-х років на зовнішньополітичний курс КНР почали здійснювати дедалі значніший вплив внутрішньополітичні та соціально-економічні переміни, спрямовані на виконання завдань так званих «чотирьох модернізацій», а також на формування реалітичного підходу китайського керівництва до проблем миру та роззброєння, інших глобальних проблем сучасності. У зовнішньополітичну концепцію КНР суттєві корективи вніс XII з'їзд КПК, що відбувся у вересні 1982 р.: були переставлені деякі акценти, з'явилися нові моменти у формулюванні зовнішньополітичних цілей та пріоритетів. У рішеннях з'їзду зроблено виразний наголос на самостійності зовншньополітичного курсу КНР: «Китай у жодному випадку не спирається ні на будь-яку велику державу чи групу держав і ніяким чином не підкоряється тискові будь-яких великих держав».Положення про незалежність та самостійність зовнішньої політики було зафіксоване і в новій конституції КНР, прийнятій 4 грудня 1982 р. Основоположними моментами зовнішньої політики Китаю є такі:· Китай незалежно та самостійно виробляє свою політичну позицію і політичний курс з усіх міжнародних питань; він не вступає ні в які союзи і не встановлює жодних стратегічних відносин з великими державами чи блоками країн, виступає проти гегемонізму і політики сили;· метою зовнішньої політики Китаю є захист миру в усьому світі та створення мирної міжнародної обстановки, яка би сприяла модернізації країни;· Китай бажає розвивати відносини з усіма країнами на основі п'яти принципів мирного співіснування, а саме: взаємної поваги суверенітету і територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи одне одного, рівності та взаємної вигоди, мирного співіснування;· зміцнення солідарності та співробітництва з країнами «третього світу», що розвиваються, розвиток добросусідських дружніх відносин з прикордонними країнами — такий наріжний камінь зовнішньої політики Китаю;· Китай виступає за створення системи міжнародних відносин та нового міжнародного політичного та економічного устрою на основі п'яти принципів мирного співіснування.П'ять принципів мирного співіснування увійшли в конституцію КНР 1982 р. і стали основоположними установками, якими керується Китай, встановлюючи та розвиваючи дружні взаємини з усіма країнами світу. На основі цих принципів на 1995 р. Китай установив дипломатичні відносини з 159 країнами.У березні 1986 р. були оприлюднені «Десять головних напрямів та основних принципів незалежної та самостійної мирної зовнішньої політики КНР». Головними цілями цієї політики були проголошені боротьба з гегемонізмом, збереження загального миру, розвиток дружби і співробітництва з іншими країнами, сприяння загальному економічному процвітанню. В цілому у 80-ті роки міжнародна діяльність КНР характеризувалася високою активністю, і це стосувалося усіх трьох напрямів її відносин — з розвиненими капіталістичними, з соціалістичними країнами і країнами, що розвиваються.Слід зазначити, що у 80-ті роки перша група країн продовжувала посідати головне місце у торговельно-економічних зв'язках КНР.Значення зовнішніх економічних зв'язків КНР суттєво зросло після того, як на III пленумі ЦК КПК 2-го скликання була проголошена так звана «відкрита зовнішньоекономічна політика», що відводила співробітництву з зарубіжними країнами важливу роль у модернізації народного господарства Китаю. Вона передбачала прискорений розвиток зовнішньоекономічних відносин КНР, збільшення імпорту передової зарубіжної техніки та технологій, розширення експорту, застосування нових форм зовнішніх економічних зв'язків і залучення іноземного капіталу. Наслідком цих зусиль стало зростання частки експорту у національному доході країни від 5,6 % у 1978 р. до майже 14 % у 1986 р. Слід зазначити, що спочатку «відкрита зовнішньоекономічна політика» була зорієнтована переважно на розвинуті капіталістичні держави, а у кінці 80-х років вона поширилася й на колишні соціалістичні країни.Китайсько-американські відносини. Політико-юридичною основою китайсько-американських відносин є три спільні комюніке, прийняті у 1972, 1978 і 1982 роках. Ці документи час від часу доповнюються «керівними принципами» у двосторонніх відносинах, що оприлюднюються високими посадовими особами обох країн. Зокрема, у листопаді 1994 р. Президент КНР Цзянь Цземінь під час зустрічі у Багорі з Президентом США В. Клінтоном запропонував такі п'ять принципів:· обидві країни мають повною мірою зважати на світову ситуацію і враховувати довготривалі взаємні інтереси у XXI столітті;· кожна країна має поважати умови і вибір іншої та визначити вплив різних соціальних систем та ідеологій на двосторонні відносини. Всі проблеми між Китаєм і Сполученими Штатами мають вирішуватися на дружній основі;· двостороння кооперація має розвиватися на рівній і взаємовигідній основі;· посилення двосторонніх консультацій, що стосуються міжнародних справ, у тому числі нерозповсюдження зброї масового знищення, захисту довкілля, туризму, посилення боротьби з наркотиками;· розширення двостороннього обміну, особливо обміну на найвищому рівні.Основні «керівні принципи» США у відносинах з КНР були викладеш держсекретарем В. Крістофером у травні 1996 р. в Нью-Йорку на зборах Азійського товариства: «По-перше... ми (США. —Авт.) віримо, що розвиток Китаю як безпечної, відкритої та успішної держави здійснюється глибоко в інтересах Сполучених Штатів. По-друге, ми підтримуємо повну інтеграцію і його активну участь у міжнародній спільноті. По-третє, ми не будемо вагатися в діях, щоб захистити наші інтереси». Отже, якщо китайська сторона підкреслює обопільність, взаємовигідність відносин, то американська зважає тільки на власні інтереси.У цілому ж після встановлення офіційних дипломатичних відносин, домовленість про що набрала чинності з 1 січня 1979 р., двосторонні зв'язки між двома країнами набули швидкого й різнобічного розвитку. Надавши КНР режим найбільшого сприяння, США стали одним з її головних торговельних партнерів. У 1986 р. товарообіг між двома країнами сягав 7,34 млрд. дол., що становило 9,9 % усього обсягу китайської торгівлі. Значними у цей період були й американські прямі інвестиції в економіку КНР, за рахунок яких було споруджено 304 об'єкти. Ці інвестиції сягали 2,7 млрд дол., що становило 13,5 % капіталів, укладених зарубіжними країнами в економіку КНР. І все ж у Вашингтоні вважали, що в КНР ще не був створений достатньо сприятливий інвестиційний клімат, хоча Держрада і місцеві органи влади КНР прийняли понад 1400 відповідних законодавчих актів.Оскільки американський напрямок посідає одне з найважливіших (якщо не найважливіше) місце в ієрархії зовнішньополітичних орієнтирів КНР, між двома країнами налагодилися широкі політичні зв'язки, відбувається інтенсивний обмін делегаціями, у тому числі на найвищому рівні. Уже на початку січня 1979 р. здійснив візит до США тодішній китайський лідер Ден Сяопін. Унаслідок цього візиту була досягнута домовленість про періодичне проведення китайсько-американських консультацій з міжнародних питань. Через вісім місяців КНР відвідав тодішній віце-президент США В. Мондейл. У подальшому контакти керівних діячів двох країн стали постійними. У 1980—1987 рр. з офіційними візитами в США перебували прем'єр Держради КНР, Голова КНР, заступник голови Центральної військової ради КНР. З американської сторони за цей період КНР двічі відвідали тодішнй віце-президент Дж Буш і Президент Р. Рейган. Взаємні візити неодноразово здійснювали керівники зовнішньополітичних відомств обох країн. У 90-ті роки зустрічі найвищих посадових осіб КНР і США залишалися досить частими. Зокрема, президенти Цзянь Цземінь і В. Клінтон зустрічалися на міжнародних форумах, що проходили в Сіетлі, Багорі, Манілі.Отже, як за загальними обсягами торговельно-економічних відносин, так і за частотою й інтенсивністю зустрічей і контактів на найвищих і високих рівнях китайсько-американські відносини виглядають досить благополучно. Разом із тим китайська сторона постійно вказує на те, що у взаєминах між КНР і США «постійно існує темна тінь». Такою проблемою є острів Тайвань. Здається, проблема Тайваню ще довго буде виникати в китайсько-американських відносинах, оскільки обидві сторони дбають про протилежні цілі. Китайське керівництво прагне «возз'єднання» з Тайванем, Вашингтон же всіляко цьому перешкоджає в ім'я «збереження безпеки» в регіоні.Після нормалізації відносин з КНР США припинили офіційні дипломатичні зв'язки з Тайванем і анулювали військовий договір з ним. Формально було визнано, що Тайвань є частиною Китаю. Це визнання підтверджене і спільним комюніке від 15 грудня 1978 р., на базі якого були відновлені дипломатичні відносини між Пекіном і Вашингтоном. Варто звернути увагу на форму цього визнання: «Уряд США бере до уваги, що Китай єдиний, і Тайвань —частина Китаю». Це створювало можливість для маневрів Вашингтона, що знайшло підтвердження у його практичних діях. Зокрема, услід за цим припинилося широке економічне й інше співробітництво між США і Тайванем, а у квітні 1979 р. американський Конгрес прийняв «Акт про взаємовідносини з Тайванем», в рамках якого був створений Американський інститут із Тайваню, наділений багатьма функціями закритого 1 травня 1979 р. посольства США в Тайбеї. Конгрес підтвердив незмінність американсько-тайванських відносин, що набули «неофіційного характеру». Вказаний закон уміщував попередження відносно того, що збройне зазіхання Пекіна на Тайвань «викличе серйозне занепокоєння США», і це фактично припускає можливість здійснення США воєнних заходів щодо КНР. У серпні 1982 р. було підписане спільне комюніке КНР і США про позицію обох країн щодо Тайваню. Слід зазначити і те, що всі наступні заяви американських офіційних осіб зводилися до того, що Пекін представляє «єдино законний уряд Китаю» і що США зацікавлені у мирному вирішенні проблеми між Пекіном і Тайбеєм. Проте протягом більше 10 років ця проблема перебуває в замороженому стані.Ситуація загострилася влітку 1995 р., коли Президент «Республіки Китай на Тайвані» Лі Денхуей здійснив неофіційний візит до США. Пролунали взаємні звинувачення в надто різкій формі. Американську позицію визначала поведінка Конгресу, в якому домінували республіканці. Вони й виступили на захист Тайваню аж до розриву дипломатичних { відносин з КНР. І незважаючи на те, що адміністрація І В. Клінтона поводила себе більш стримано в цих подіях і навіть намагалася згладити поведінку конгресменів насправді у своїй стратегії і уряд, і Конгрес єдині: перешкодити об'єднанню Тайваню з КНР.Візит президента Тайваню до США спричинився до погіршення американсько-китайських відносин, що тривало протягом року. Але Вашингтон змушений був відступити. На форумі АТЕС у Манілі в листопаді 1996 р. під час зустрічі президентів Цзянь Цземіня і В. Клінтона відбулося примирення між двома країнами. Утім і в майбутньому тайванська проблема буде постійно випливати на поверхню у відносинах між КНР і США, як і проблема прав людини в Китаї, яка постійно мусується Вашингтоном як привід для втручання у внутрішні справи цієї країни,Китайсько-японські відносини. Японія є другим, а в деякому сенсі і першим за значенням партнером Китаю серед розвинутих країн.Відносини між КНР і Японією набули динамічного розвитку, охоплюючи дедалі нові галузі, після підписання у серпні 1978 р. китайсько-японського Договору про мир і дружбу. Серед спонукальних чинників на перше місце тут висувалося те, що Японія, яка добилася вражаючих успіхів у своєму економічному розвої, піднялася на висоти сучасної технології і техніки, привертала Пекін можливостями співробітництва з нею в інтересах здійснення програми «чотирьох модернізацій» країни. Для цього були і об'єктивні передумови: порівняна географічна близькість Японії та Китаю; велика зацікавленість Японії у деяких китайських товарах, передусім у вугіллі; давні традиції двосторонніх торговельно-економічних відносин. До того ж Китай, який став достатньо могутньою військовою державою, вже не виявляв гострого занепокоєння з приводу японської загрози. Більше того, можливість виникнення такої небезпеки у певний період взагалі заперечувалася Пекіном.Японія посідала друге місце після США, а за чисельністю збройних сил практично зрівнялася з ними. Саме за Я. Накасоне було прийняте рішення про відмову від проголошеного у 1977 р. державною політикою Японії принципу обмеження військових витрат одним відсотком від валового національного продукту.В КНР різко реагували на це рішення японського уряду. Періодична преса, представники зовнішньополітичної, військової та інших установ говорили про наявність в Японії певних сил, які намагалися в минулому і прагнуть тепер відродити мілітаризм. Різко висловився з цього приводу і тодішній керівник КНР Ден Сяопін. Невдоволення Пекіна викликає і непослідовна, на його погляд, позиція Японії з питання Тайваню, яка допускає дії у дусі політики «двох Китаїв». Підкреслимо, що Японія підтримує з Тайванем широкі економічні зв'язки, понад 1/4 зовнішньоторговельного обігу острова припадає на частку Японії. Значними є і японські прямі інвестиції в економіку Тайваню. На кінець 80-х років вони перевищували 1 млрд дол.Офіційний Токіо не міг не зреагувати на позицію Пекіна. Прем'єр-міністр Я. Накасоне публічно запевнив, що Японія не проводить політику визнання «двох Китаїв»; він стверджував також, що немає причин для занепокоєння відносно перетворення Японії на мілітаристську державу.Критикуючи негативні сторони політики Японії, китайське керівництво поряд із цим підкреслює незмінність свого курсу на розвиток китайсько-японських відносин. У свою чергу офіційний Токіо зазначає, що японсько-китайські відносини в цілому добрі, а деякі розбіжності й проблеми уповні можливо вирішувати згідно з принципами спільної японсько-китайської заяви від 20 вересня 1972 р. про нормалізацію міждержавних відносин і японсько-китайського Договору про мир і дружбу, що вступив у силу 23 жовтня 1978 р. Отже, обидві сторони з притаманною азійцям ввічливістю постійно висловлюють задоволення станом двосторонніх відносин і сподіваються, що такими вони будуть і у майбутньому.