Забезпечення енергетичної безпеки і боротьби зі зміною клімату
Президент зобов'язався поставити Америку на шляху до чистої економії енергії, який покращує нашу енергетичну безпеку, зменшує нашу використання викопного палива, і їздить на новій ері американського innovation.The Сполучені Штати визнають необхідність відійти від старих способів, які загрожують нашої економіки і нашої планети, і президент взяв на себе зобов'язання інвестувати $ 150 млрд чистих енергетичних досліджень і розробок більше десяти років. З Америки до Азії, він будує нову чисту енергію партнерства, який буде рости наша економіка, зберігаючи нашу планету.
США будуть лідером у боротьбі з глобальною зміною клімату і шляхом внесення внесків в наших власних і залучення інших країн зробити те ж саме. Президент Обама продемонстрував прихильність Сполучених Штатів з низьким рівнем викидів вуглецю в майбутньому, на двосторонній основі і через Рамкової конвенції ООН про зміну клімату шляхом співробітництва з іншими провідних економік зі скорочення викидів та здійснювати екологічно чистої енергії.
94. Зовнішня політика ФРН в 1990 – 1998 рр.
Вибори в Східній Німеччині 18 березня 1990 року та політика уряду Г. Коля18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за участю Г.Колля й матеріальної підтримки ФРН. Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН.У роки “холодної війни” ФРН знаходилася у своєрідному політичному “коконі”, який ізолював її від більш широких питань безпеки і геополітики, що їх доводилося вирішувати союзникам Західної Німеччини. Уся зовнішня політика виходила з уявлення про те, що світ не чекає від ФРН агресивності й особливої активності у моменти криз і розраховує на її миролюбний характер.Головним пріоритетом зовнішньої політики Західної Німеччини було “подвійне включення” як у процеси європейської інтеграції (ЄС), так і в атлантичну спільноту (НАТО).По-перше, німецька зовнішня політика розглядалася як політика в Європі і за допомогою Європи. Німецькі інтереси ототожнювалися з європейськими, оскільки саме останні, у цьому провідні партії ФРН були єдині, мали перспективу на майбутнє для об’єднання німецького народу. Крім того, переростання Союзу в особливий політичний організм повинно було дати Німеччині надію на те, що, використовуючи перевагу загальної ваги Європи, вона зможе стати більш дієздатною у сфері зовнішньої політики - більш дієздатною порівняно з тим, що вона могла б, коли-небудь, досягти поодинці.По-друге, на випадок виникнення потенційної напруги у сфері безпеки між європейською й атлантичною політикою, німецьке керівництво орієнтувалося на США.Об’єднання Німеччини, формальне здобуття нею повного державного суверенітету та могутній економічний потенціал об’єктивно обумовили необхідність розробки нових концептуальних основ зовнішньої політики, які б відповідали новим геополітичним реаліям та новому положенню ФРН. Проте, для адаптації зовнішньої політики “старої” ФРН до нових умов необхідно було, щоб німецьке суспільство зазнало значних якісних перетворень, тобто усвідомило і сприйняло реалії, які постали у світі після краху соціалістичного табору і закінчення системного протистояння.У цьому контексті “нормалізація” зовнішньої політики Німеччини являла собою певний етап величезного процесу серйозної, головним чином ментальної трансформації і концептуальної адаптації у 1990-х роках політичної еліти ФРН, а також всієї країни до нового положення у світі. На думку дисертанта, саме “нормалізація” стала тим чинником, що позначив трансформацію політичної традиції “старої” Боннської республіки у політику вже Берлінської ФРН.[11, c. 26-28]Важливим досягненням уряду Коля на шляху “нормалізації” була легалізація участі підрозділів бундесверу у воєнних акціях, які здійснюються за мандатом ООН поза межами зон відповідальності Північноатлантичного Альянсу. 12 липня 1994 року Конституційний суд у Карлсруе своїм рішенням дозволив німецьким військовим брати участь у таких акціях за умови їх обговорення і затвердження бундестагом.Вирішальний вплив на “нормалізацію” здійснили зовнішні події, передусім, розпад Югославії, Боснійська та Косовська кризи. Участь бундесверу у воєнній акції Північноатлантичного Альянсу в Югославії навесні 1999 року засвідчила, що об’єднана Німеччина може повністю виконувати свої зобов’язання, які випливають з її членства в блоці.Символічно, що процес “нормалізації” завершився у період правління нової урядової коаліції СДПН і Союзу 90/Зелені на чолі з канцлером Г.Шрьодером, що призвело до зміни генерацій, тобто відбувся перехід влади від покоління, яке перенесло Другу Світову війну, до післявоєнного покоління. Це покоління політичної еліти, не відкидаючи важливість історичної пам’яті, віддає перевагу погляду в майбутнє – особливо у тому, що стосується нового міжнародного самовизначення Німеччини у світовій політиці. Велике політичне й, особливо, соціально-психологічне значення мало також перенесення столиці ФРН із Бонна до Берліна.Таким чином, якщо підвести підсумки періоду “нормалізації” у зовнішній політиці Німеччини, що позначив трансформацію зовнішньополітичної традиції “старої” Боннської республіки у зовнішню політику вже Берлінської ФРН, то можна зазначити, що було “нормалізовано”, головним чином, німецьку політику безпеки.Німці позбулися власних внутрішньополітичних табу – конституційних обмежень на участь бундесверу у військових операціях за межами країни, підготували суспільну думку до нової ролі Німеччини і необхідності виконувати союзницькі зобов’язання у повному обсязі.Німеччина стала більш передбачуваною у зовнішній політиці, оскільки сприйняла нові зміни і свій якісно новий стан, почала реально усвідомлювати й артикулювати власні національні інтереси та реально їх співвідносити з відповідними інтересами своїх партнерів.Г.Коль, який очолив нову урядову коаліцію у 1982 році, швидко знайшов спільну мову з Ф.Міттераном, внаслідок чого відносини між Бонном і Парижем досягли такого рівня зрілості, що стали розглядатися в якості ключових для активізації процесу західноєвропейської інтеграції. В основі розширення співпраці обох країн лежали об’єктивні і суб’єктивні причини. Зіткнувшись на початку 80-х років з серйозними економічними труднощами, Франція, як і ФРН, опинилась перед необхідністю вирішення проблем скорочення безробіття і забезпечення зайнятості, вирівнювання торгового балансу тощо. Зближення інтересів відбувалося також на основі спільних підходів до проблеми розміщення радянських і американських ракет середньої і меншої дальності у Центральній Європі.Канцлер, як і його попередники, підтримував лідерство Франції. Одночасно він зазначав, що нині між Францією і ФРН існує така єдність поглядів та інтересів, яка дає підставу для перших кроків у рамках оперативної спільної зовнішньої політики. Поступившись лідерством, у Бонні керувалися суто прагматичними міркуваннями. Тільки таким шляхом можливо підштовхнути партнера до участі у регіональному співробітництві при збереженні інтегрованої структури НАТО. Крім того, німецькі ініціативи, озвучені Францією, краще сприймалися у країнах Західної Європи, оскільки засвідчували конструктивність багатостороннього підходу ФРН. Така політика дозволяла запобігти негативним наслідкам посилення ролі Західної Німеччини на міжнародній арені.Французько-західнонімецьке співробітництво у період з 1982 по 1990 роки, незважаючи на певні розбіжності, характеризувалося активним зближенням, основою якого стало спільне бажання поглибити економічну інтеграцію у Західній Європі, вивести її на якісно новий рівень, що у перспективі мало принести вагомі зовнішньополітичні дивіденди і для Франції – вирішення власних економічних проблем, і для ФРН – досягнення рівноправного статусу і кращу можливість конвертувати свою економічну вагу в умовах “обмеженого суверенітету” у політичний вплив.Після досягнення компромісу між Ф.Міттераном та Г.Колем щодо об’єднання Німеччини французько-німецький тандем продовжив активну співпрацю в європейських справах. Разом з тим, позначилися нові тенденції. По-перше, французька еліта сприйняла німецьке об’єднання як зміщення балансу в ЄС на користь нової ФРН та як загрозу французькому домінуванню в Європі. По-друге, об’єднання викликало появу певних труднощів і в самій Німеччині. Внаслідок великих фінансових витрат на відбудову нових федеральних земель, значного притоку біженців і спаду економічної кон’юнктури в Європі, уряд ФРН був змушений скоригувати пріоритети своєї європейської політики і більше враховувати власні інтереси.Констатовано, що після об’єднання Німеччини франко-німецькі відносини мали наступні особливості.1. Активне співробітництво спостерігалося в рамках спільної зовнішньої політики і політики безпеки, юстиції і внутрішніх справ Європейського Союзу.2. Політичні еліти обох країн сприйняли нову ситуацію в Європі, визнали необхідність інституційних змін в ЄС, але відстоювали різні підходи щодо його поглиблення і розширення. Останнє значно зменшило динаміку європейського будівництва, особливо після зміни французького політичного керівництва.3. У 1995-1998 роках прихід до влади Ж.Ширака та внутрішні проблеми у Німеччині, пов’язані з об’єднанням країни, обумовили більш прагматичну політику уряду Коля до Франції.Головним пріоритетом політики ФРН в ЄЕС було поглиблення європейської інтеграції аж до утворення політичного й економічного союзу. Після 1990 року німецька політична еліта підтримувала ідею утворення економічного і валютного союзу та запровадження спільної європейської валюти як передумови для формування політичного союзу. Розширення Євросоюзу на схід, яке мало витоки у “східній політиці” Боннської республіки, обґрунтовувалося міркуваннями безпеки, історичної справедливості тощо.Внаслідок досягнення єдності Німеччини було подолано національний розкол і, тим самим, реалізовано основну мету західноєвропейської політики ФРН, визначену ще Конрадом Аденауером. У цьому контексті, послідовність і незмінність європейської політики ФРН у нових умовах, про що Коль наголосив у першій заяві після об’єднання, являли собою певне концептуальне протиріччя, оскільки орієнтувалися на якісні характеристики “старої” ФРН і не відповідали новому положенню країни.Існували й інші чинники, що обумовили наявність невідповідностей і протиріч в європейській політиці уряду Коля після 1990 року. Вони пояснювалися раптовістю глобальних змін і відсутністю демократичних зовнішньополітичних традицій повноцінної держави. Через брак останніх у політичного керівництва ФРН розвинувся ідеалістичний погляд на нове положення країни в Європі і перспективи європейської інтеграції. Вважалося, що успішний досвід орієнтації на пріоритет європейських інтересів над національними буде ефективним і за умов функціонування повноцінної національної держави.
Певні зміни почали відбуватися під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів. По-перше, об’єднання викликало значні економічні і соціальні труднощі в самій Німеччині. Крім того, у німецькому суспільстві розпочалася широка дискусія щодо нового положення країни на континенті і перегляду, у зв’язку з цим, зовнішньополітичної ролі й інтересів об’єднаної Федеративної Республіки. По-друге, після підписання Маастрихтського договору динаміка європейської інтеграції досягла такого рівня взаємозалежності, внаслідок якого уряд Коля почав відчувати значний політичний тиск з боку партнерів по ЄС.
В означений період європейська політика ФРН характеризувалася наступними особливостями:
1. Якщо метою європейської політики ФРН до 1990 року було досягнення німецької єдності, то у 1990-1998 роках вона залишалася невизначеною.
2. Німецька політична еліта виходила з того, що європейські інтереси визначають німецьку європейську політику.
3. Просування одночасно в двох пріоритетних напрямках – утворення економічного і валютного союзу та розширення ЄС на схід – породжувало концептуальні суперечності у німецькій європейській політиці, ускладнювало її реалізацію.4. Основою відносин із Францією продовжувало залишатися спільне прагнення просувати європейську інтеграцію. Німецько-французькі відносини являли собою “мотор” європейської інтеграції і після об’єднання Німеччини, що особливо плідно працював у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки, юстиції і внутрішніх справ. Разом з тим, намітилися розбіжності у підходах партнерів по тандему щодо шляхів поглиблення і розширення ЄС, а також його майбутньої форми і цілей.Після об’єднання Федеративна Республіка опинилася на стадії усвідомлення своєї національної державності, про що, зокрема, свідчили серйозні концептуальні дискусії в німецькому суспільстві. Міжнародні наслідки об’єднання країни й їх вплив на подальший розвиток зовнішньої політики Німеччини прямо залежні від набуття нею статусу повноцінної національної демократії.Результати дослідження періоду перебування при владі уряду Коля після 1990 року доводять, що як зовнішня політика Німеччини загалом, так і європейська зокрема, здійснювалися в руслі зовнішньополітичних концепцій “старої” ФРН. Європейська стратегія урядової коаліції ХДС/ХСС/ВДП на чолі з Гельмутом Колем зазнавала поступових змін і розвивалася за логікою пристосування до нового положення країни на континенті.
- Розділ іі сучасні міжнародні відносини
- 2.Поняття зовнішньої політики,міжнародної політики та міжнародних відносин.
- 4.Проблема предмету і об*єкту сучасних міжнародних відносин. Сучасні міжнародні відносини в системі навчальних дисциплін.
- 6. Методи аналізу та дослідження міжнародних відносин.
- 8. Зміна характеру міжнародних відносин у хх ст. Вплив світових воєн.
- 9. Причини і характер Першої світової війни, співвідношення сил між головними державами та блоками.
- 10. Утворення Четвертного союзу. Дипломатична боротьба за нейтральні держави. Завершення формування двох ворожих таборів.
- 13. Паризька мирна конференція, її основні питання, хід та завершення.
- 21. Плани Дауеса та Юнга: зміст і направленість.
- 22. Пакт Бріана-Келлога та його значення.
- 24. Зовнішня політика фашистської Італії. Італо-абіссінська війна.
- 28. “Мюнхенська змова” та її наслідки.
- 30. Пакт Молотова і Ріббентропа
- 31. Співвідношення сил напередодні війни, її характер, періодизація.
- 35.Крах гітлерівської стратегії “блискавичної війни”.Міжнародне значення розгрому фашистів під Москвою, у ході Сталінградської та Курської битв
- 36. Перемоги Червоної Армії в 1944 р. Відкриття другого фронту та його міжнародне значення
- 37. Питання післявоєнного устрою в Європі на міжнародних конференціях учасників антигітлерівської коаліції (Тегеран, Ялта, Потсдам).
- 39. Нова розстановка сил на світовій арені. “Холодна війна” та її етапи
- 40. Створення воєнних блоків. Блокове протистояння (40-80-і рр. Хх ст.)
- 41. Міжнародні результати діяльності світової системи соціалізму в другій половині 40-х – 60-х рр. Хх ст.
- 42. Локальні конфлікти після Другої світової війни та їх результати і вплив на міжнародну обстановку.
- 43. Деколонізація та утворення нових незалежних держав.
- 44. Процес розрядки міжнародної напруги. Гельсінгський акт 1975 р.
- 45. Загострення міжнародних відносин в другій половині 70-х – на початку 80-х рр.
- 46. Нове політичне мислення срср у міжнародних відносинах: причини, суть, принципи.
- 47. Радянсько-американські відносини в 1985 – 1990 рр.
- 48. Проблема скорочення збройних сил і звичайних озброєнь у Європі в 1985 – 1990 рр.
- 49. Міжнародне значення революцій 1988 – 1990 рр. У країнах Центрально-Східної Європи.
- 51. Міжнародні наслідки краху срср і утворення снд
- 52. Снд в сучасних міжнародних відносинах. Інтеграційні процеси в рамках снд.
- 53. Проблеми деколонізації та постколоніального простору в 1985 – 1990 рр. Еволюція Руху неприєднання.
- 55. Ядерне роззброєння України в 1991 – 1994 рр. І світова спільнота.
- 56. Україна – нато: від програми “Партнерство заради миру” до “Хартії про особливе партнерство”.
- 58. Українсько-румунські відносини в 1991 – 2008 рр.
- 59. Українсько-чеські відносини в 1993 – 2012 рр.
- 60. Українсько-словацькі відносини в 1993 – 2012 рр.
- 61. Українсько-угорські відносини в 1991 – 2012 рр.
- 62. Українсько-польські відносини в 1991 – 2012 рр.
- 63. Українсько-російські відносини в 1991 – 2012 рр.
- 64. Українсько-німецькі відносини в 1991 – 2012 рр.
- 65. Українсько-американські відносини в 1991 – 2012 рр.
- 66. Основні принципи та засади зовнішньої політики незалежної України.
- 67. Україна в оон в 1991 – 2012 рр.
- 68. Україна в Раді Європи (1995 – 2012 рр.)
- 69. Україна – гууам: досягнення, проблеми, перспективи
- 70. Україна – очес: досягнення, проблеми, перспективи.
- 74. Від нбсє до обсє (Будапешт, 1994 р.). Основні інституції та місії обсє: суть, структура і вплив на сучасні міжнародні відносини.
- 75. Процес розширення нато на Схід в 1990-х роках.
- 76.Посилення ролі Західно - європейського Союзу в системі регіональної безпеки
- 77. Маастрихтський процес і утворення єс у 1992 р.
- 78.Єс і розвиток інтеграційних процесів у Європі в 1993 – 2012 рр.
- 80 Роль оон у сучасних міжнародних відносинах.
- 81. Основні риси сучасних системних трансформацій у країнах Центрально-Східної Європи.
- 82. Країни Вишеградської групи в системі сучасних міжнародних відносин.
- 83. Югославія у міжнародних відносинах кінця хх – початку ххі ст.
- 84. Операція “Буря в пустелі” та її наслідки.
- 85. Китай у міжнародних відносинах кінця хх – початку ххі ст.
- 88. Місце та роль Росії в сучасному геополітичному просторі Центрально-Східної Європи.
- 89. Російсько-американські відносини в 1991 – 1999 рр.
- 91. Зовнішня політика сша в 1988 – 1992 рр.
- 92. Зовнішня політика сша в 1992 – 2000 рр.
- Прогрес
- Переорієнтація на погрози з боку Аль-Каїди в Афганістані і Пакистані
- Відповідально припинення війни в Іраку
- Зупинка різанини і підтримки лівійського народу
- Зберігання ядерної зброї до рук терористів
- Сприяння миру і безпеки в Ізраїлі та на Близькому Сході
- Повторне порушення Америки альянси
- Відновлення американського лідерства в Латинській Америці
- Забезпечення енергетичної безпеки і боротьби зі зміною клімату
- 95. Зовнішня політика фрн у 1998 – 2012 рр.
- 96. Зовнішня політика Великобританії з 1990-2012 рр.
- 97. Зовнішня політика Франції в період президентства Франсуа Міттерана, Жака Ширака та Ніколя Саркозі.
- 98. Італія на міжнародній арені в період “після холодної війни”.
- 99. Основні зовнішньополітичні пріоритети Канади в 1990 – 2012 рр
- 100. Міжнародне становище і пріоритети зовнішньої політики країн Африки у 1985 – 2012 рр.
- 101. Країни латиноамериканського регіону в міжнародних відносинах кінця хх – початку ххі століття
- 102. Країни атр в міжнародних відносинах кінця хх – початку ххі ст.
- 103. Основні тенденції розвитку міжнародних відносин у Близькосхідному регіоні наприкінці хх – початку ххі ст.
- 104. Міжарабські та арабо-ізраїльські відносини в 1990-х роках у контексті проблеми близькосхідного врегулювання
- 106. Загострення арабо-ізраїльського протистояння та близькосхідної проблеми наприкінці хх – початку ххі століття
- 107. Індія та Пакистан у сучасних міжнародних відносинах регіонального характеру.
- 108. Система міжнародних відносин на початку ххі ст.: особливості та тенденції еволюції.