24. Зовнішня політика фашистської Італії. Італо-абіссінська війна.

У галузі зовнішньої політики фашистська Італія висувала претензії на відродження Римської імперії. У Франції мали бути відібрані Савойя, Ніцца і Корсика, до складу Італії повинні були увійти о. Мальта та о. Корфу.Аж до гітлерівського аншлюсу Австрії Муссоліні не відмовлявся від планів панування над цією країною, хоча реальні можливості італійської армії були мізерні. На Африканському континенті Італія претендувала на усю Східну Африку. Реально ж вдалося захопити Абіссінію, тобто сучасну Ефіопію, у 1936 р. та Албанію у 1939 р.Європа була неприємно вражена тим фактом, що для ведення війни проти абіссінських тубільців фашисти не вагаючись використовували хімічні отруйні речовини (від ОР загинуло 300 тис. чоловік і ще 300 тис. від голоду та 15 тис. в концтаборах).Свої погляди Муссоліні звертає в бік Албанії. Йому вдалося в 1926 р. заключити договір про дружбу, а в 1927 р. – союзний договір з Албанією і тим самим за короткий час перетворити Албанію в залежну від Італії країну. Такого ж характеру договори були заключені з Румунією й Угорщиною. Однак, ці держави Муссоліні не зміг підпорядкувати Італії. Італо-радянські стосунки і після встановлення дипломатичних відносин залишалися напруженими. З боку Італії все-таки переважав антирадянський курс. Підтвердженням цієї думки була ратифікація Італією в березні 1927 р. Паризького протоколу 1920 р. про визнання нею загарбання Бессарабії Румунією. Відносини між Італією і Німеччиною були в цей час досить напруженими. Не бажаючи посилення Німеччини в Центральній Європі і на Балканах, італійський уряд виступив проти приєднання Австрії до Німеччини. З другого боку, політика насильницької італізації німців, які проживали в області Альто-Адідже, викликала різко негативну реакцію німецького уряду. З кінця 20-х років Італія стала дедалі більше орієнтуватися на США і Англію. США у свою чергу збільшили фінансові інвестиції в італійську економіку, що вело за собою посилення не тільки економічного, але й політичного контролю над зовнішньою політикою країни. Зокрема, США були зацікавлені в проведенні Італією проамериканської політики на Близькому Сході з метою протидії інтересам Англії і Франції в цьому районі. Важливою подією і здобутком у політиці Муссоліні було укладення в лютому 1929 р. між Ватиканом і Італією угоди про взаємне визнання. в жовтні 1935 р. Італія починає війну за загарбання Ефіопії, заручившись попередньою згодою Франції про її відмову від претензій на цю країну. Італія у свою чергу відмовлялась від претензій на французькі колонії в Африці.  300 тисячна італійська армія під командуванням генерала де Боно з боку Еритреї і Сомалі почала свої бойові дії проти армії Ефіопії. В Італії уже святкували заснування імперії. Не дивлячись на цілковиту військову перевагу, італійська армія змушена була упродовж 7 місяців вести бої, надто повільними темпами просуватись по території Ефіопії. Армія Ефіопії, яка після загальної мобілізації нараховувала до 350 тис. чол., вела боротьбу за кожен кілометр своєї території. Через 5 місяців бойових дій італійська армія просунулась вперед на 100 км від кордону. Тоді італійці застосували проти ефіопської армії отруйні гази. 5 травня 1936 р. італійська армія захопила столицю Ефіопії АдісАбебу. Імператор Ефіопії ХайлєСеласіє покинув свою країну. Агресивність італійського фашизму знайшла своє продовження в Іспанії. 50 тис. “добровольців” з Італії воювали на боці іспанських фашистів. У жовтні 1936 р. Італія уклала з Німеччиною союзний договір, яким було утворено “вісь Берлін – Рим – Токіо”. В 1937 р. Італія вийшла, як це уже зробили Німеччина і Японія з Ліги Націй, і в листопаді того ж року приєдналася до Антикомінтернівського Пакту. Маючи таких союзників, у кінці 1938 р. Італія ставить питання про передачу їй таких французьких територій, як Корсика, Савойя, Туніс, і Джибуті (на Червоному морі). Це одразу ж привело до загострення італо-французьких відносин. Щоб отримати підтримку з боку Німеччини в разі можливої війни з Францією, Муссоліні вирішив укласти воєнний договір з Німеччиною. 7 квітня 1939 р. італійські війська висадилися в Албанії і, зламавши опір слабких албанських загонів, протягом кількох днів захопили столицю країни Тирану, її порти і головні стратегічні пункти. Західні держави не реагували на агресію фашистської Італії. 22 травня 1939 р. в Берліні Чіано і Рібентроп підписали “Сталевий Пакт” між Німеччиною та Італією, який зобов’язував обидві сторони надавати збройну підтримку одна одній. Під час переговорів у Берліні і міністр закордонних справ Італії Чіано заручився обіцянкою Гітлера, що він не вимагатиме вступу Італії у війну принаймні у найближчі три роки. Ця обіцянка не мала великого практичного значення, оскільки було ясно, що при наявності воєнного союзу з Німеччиною Італія однаково не могла б зберегти тривалого нейтралітету в разі виникнення загально – європейської війни. Таким чином, зовнішня політика Італії в міжвоєнний період була спрямована на перетворення Італії у велику імперію. Саме реалізації цієї мети були підпорядковані військово-політичні відносини з такими ж агресивними державами того часу, як Німеччина і Японія. Опір в Італії такій політиці був ще надто слабкий. Італо-абіссинська війна, Італо-ефіопська війна (1935—1936 рр.)) — війна між Італійським королівством та Ефіопією, підсумком якої стала анексія Ефіопії й проголошення разом з Еритреєю таІталійським Сомалі колонії Італійська Східна Африка. Ця війна продемонструвала неспроможність Ліги Націй, членами якої були як Італія, так і Ефіопія, в урегулюванні міжнародних конфліктів. У цій війні італійськими військами широко застосовувалась заборонена хімічна зброя: іприт і фосген.Вважається передвісницею Другої світової війни (поряд із Громадянською Війною в Іспанії).Перемога у війні зробила Муссоліні однією з найбільш видатних та значущих фігур європейської політики й показала силу «італійської зброї», вона ж змусила його переоцінити свої сили та втрутитись до війни з Грецією, що завершилась плачевно.Міжнародна реакція7 жовтня 1935 року Ліга Націй визнала Італію агресором, а 18 листопада Рада Ліги Націй ввела економічні санкції проти Італії, до яких долучились 51 держава. Однак ембарго не розповсюджувалось на нафту, вугілля й метал. Англія не наважилась закрити Суецький канал для італійських суден, США оголосили про намір не продавати зброю обом сторонам. Позиція СРСР була однозначною у засуджені окупації. Ці напівзаходи фактично віддали Ефіопію на призволяще агресора. Держсекретар Великої Британії з міжнародних відносин Семюель Хор та прем’єр-міністр Франції Пьєр Лаваль у грудні 1935 запропонували Італії та Ефіопії план Хора-Лаваля, відповідно до якого Ефіопія мала поступитись Італії провінціями Огаден і Тігре й областю Данакіль, узяти на службу італійських радників й надати Італії виключні економічні пільги; в обмін на це Італія мала поступитись на користь Ефіопії вихід до моря в районі міста Асеб. Оскільки цей план був явно невигідним для Ефіопії, вона відкинула пропозицію. У жовтні 1935 року дії Італії засудив Конгрес італійських емігрантів у Брюсселі.Війна показала неефективність Ліги Націй як інструмента врегулювання міжнародних конфліктів.Підсумок війни7 травня 1936 року Італія анексувала Ефіопію; 9 травня італійський король Віктор Еммануїл III був проголошений імператором Ефіопії. Ефіопія, Еритрея та Італійське Сомалі були об’єднані у Італійську Східну Африку. 30 червня на надзвичайній сесії Ліги Націй, присвяченій анексії Ефіопії, ХайлеСелассіє виступив із закликом повернути Ефіопії незалежність. Він попереджав: «Те, що відбувається у нас сьогодні, станеться у вас завтра» і критикував міжнародне співтовариство за бездіяльність.15 липня економічні санкції проти Італії було скасовано. Тим не менше, більшість країн світу не визнала приєднання Ефіопії до італійських володінь, як це зробила 25 липня 1936 року Німеччина, а у 1938 році також Англія і Франція.Радянський Союз категорично не визнавав окупацію Ефіопії. Першою ж країною, що визнала окупацію Ефіопії Італією, була Латвія.У 1937 році Італія вийшла зі складу Ліги Націй.Ефіопські партизани продовжували боротьбу до 1941 року, коли англійські війська, наступаючи з Кенії через Італійське Сомалі, з південного Ємену через Британське Сомалі та з Англо-Єгипетського Судану, розгромили італійські війська та звільнили Ефіопію. 5 травня 1941 року ефіопський імператор ХайлеСелассіє повернувся до своєї столиці. Але це, безумовно, сприяло подальшому поглибленню розриву Ефіопської монархії зі своїм народом, як і посиленню позицій "пробританської" партії ефіопських феодалів.

25. Прихід до влади в Німеччині А.Гітлера. Зовнішньополітичні плани Німеччини та їх реалізація.Умови Версальського договору породжували в Німеч невдоволення й прагнення реваншу. У 1919 р. було створено націонал-соціалістичну партію (НСДАП) на чолі з Гітлером, яка висунула програму відродження Німеччини на засадах реваншизму й расизму. Гітлер закликав відновити армію і розпочати нову війну. Нацисти пропагували ідею завоювання для німецького народу «життєвого простору». Суть її полягала у тому, що німецький народ такий великий, що він не може себе прогодувати і створити хороші умови життя в тих місцях, у які його загнала версальська система. Тому завоювання нових земель, використання їх природних ресурсів та поневолення народів, що населяють ці землі,-єдиний шлях до економічного і військового процвітання Німеч. Соціальною опорою нацизму в Німеч став робітничий клас,фронтовики,безробітні,загнані у важку ситуацію післявоєнною розрухою та економічною кризою. Пізніше до них приєднався електорат традиційних буржуазних партій. На виборах у парламент 1932 р. комуністи вибороли значну частину місць у рейхстазі. Це налякало украй правих представників великої буржуазії. Наприкінці 1932 вони розпочали таємні переговори з нацистами, які отримали на парламентських виборах велику кількість місць. ЗО січ1933 президент Гіндербург призначив канцлером Гітлера. Таким чином, нацисти прийшли до влади законним, конституційним шляхом. Для Німеч це стало не просто заміною одного уряду іншим, а переходом від демократії до тоталітарної диктатури.Прийшовши до влади, гітлерівці розгромили демократичні організації, розпустили усі політичні партії, крім націонал-соціалістичної,скасували права рейхстагу,хоча він формально продовжував існувати,встановили жорсткий державний контроль за промисловістю.Нацисти реорганізували політичну структуру Веймарської республіки, встановивши диктатуру однієї партії. Ідеологічним обгрунтуванням своєї влади вони обрали великонімецький шовінізм і расизм.У Німеч розпочались масові арешти супротивників фашизму та геноцид проти євреїв.Однією з характерних рис тоталітарного режиму в Німеччині стала всеохоплююча влада нацистської партії НСДАП та її допоміжних організацій (молодіжних, жіночих, спортивних). Важлива роль відводилася гестапо та загонам СС. У Німеч був сформований державно-монополістичний капіталізм-зрощення монополій з державним апаратом. Перевага надавалася розвиткові військової економіки, здійсненню широкої програми військових заходів, що вимагали залучення великої кількості робітників.Гітлерівці запроваджували у країні культ армії,культ війни,вихваляли вояччину,насильницькі засоби розв'язання питань внутрішньої та зовнішньої політики. Вони посилили традиційну ваду німецького мілітаризму- звичку переоцінювати свої сили та недооцінювати сили супротивника.Логічним продовженням внутрішньої політики стала зовнішня політика Третього рейху, яка була спрямована на розв'язання війни. Німеч стала ініціатором Другої світової війни, що стала найбільш широкомасштабною війною людства, в ході якої загинуло біля 60 млн

26. Проект “Пакту чотирьох”. Лондонська економічна конференція. Створення Балканської Антанти. На початку 1933 року був укладений "пакт чотирьох" держав: Франція, Італія, Німеччина, Великобританія терміном на 10 років (щось на зразок " Священого Союзу", який керував Європою у XIX столітті). Мета створення "пакту чотирьох" - це збереження миру. Пропонувалися і механізми досягнення мети. Для цього - чотири вказані держави мали проводити спільну політичну лінію в усіх європейських та колоніальних питаннях. Стаття №2 "пакту чотирьохх " передбачала можливість перегляду мирних договорів у межах Ліги Націй. В одній зі статей пакту, запропонованого Муссоліні, передбачалась, що чотири держави погоджуються на ліквідацію військових обмежень Версалю, тобто рівноправність Німеччини в озброєнні. Німеччина радо пристала до цього пакту, адже тут йшлось і про ревізію військових положень Версальського мирного договору.Даний проект для Франції мав зовсім інший зміст. Вона була зв'язана договорами з країнами, які виграли від Версальсь-ко-Вашингтонської системи мирних договорів - Румунією, Чехословаччиною, Югославією (Малою Антантою) та Польщею. 25 березня 1933 року ці країни заявили свою різку незгоду з муссолінівським проектом, оскільки великі країни вирішують долю малих без їхньої участі, а Польща ще до цього висловила протест з того приводу, що її не зараховують до розряду великих держав.У цих умовах Франція запропонували свої зміни до пакту, відповідно до яких мова вже не йшла про спільну політику з усього комплексу європейських та неєвропейських питань, а лишень про "дієву співпрацю з метою підтримання миру, обмежену тільки питаннями, що стосуються чотирьох держав. У новому варіанті пакту вже не йшлося про рівноправність Німеччини в озброєнні.15 липня 1933 року у робочому кабінеті Муссоліні відбулося підписання " Пакту чотирьох ". Після італійського дуче свої підписи під текстом поставили посли Англії, Франції і Німеччини.В кінцевому результаті модифікований пакт не було ратифіковано. З цього приводу Муссоліні висловився 31 грудня 1933 року таким чином: "Якщо не можна переглядати договори за "пактом чотирьох", то вони переглядатимуться з допомогою їх величності гармат".Світова економічна криза загострила міжнародні відносини і призвела до появи вогнищ нової війни. На відміну від передодня першої світової війни, у 30-х рр. лише незначна кількість держав прагнула до війни. Така ситуація робила реальною можливість усунути загрозу війни за умов спільних дій усього співтовариства.Першим спільним випробуванням здатності світового співтовариства діяти спільно стала економічна криза. Вона була світовою і поставила перед усіма країнами завдання скоординувати зусилля для її подолання США ввели високі митні податки, а Великобританія відмовилася від "золотого стандарту", вільного обміну фунтів стерлінгів на золото за фіксованим курсом і спробувала встановити такий обмінний курс фунта, який сприяв би експортові англійських товарів. Такими діями США і Великобританія спровокували митні й валютні "війни", що дезорганізувало світову торгівлю і ще більше поглибило кризу.У 1933 р. в Лондоні була скликана світова економічна конференція. На ній обговорювались проблеми стабілізації валют і розроблення шляхів пожвавлення світової торгівлі. Вона закінчилась безрезультатно. Перемогло прагнення вирішувати економічні проблеми не спільно, а поодинці, коли кожна країна намагалася перекласти тягар кризи на сусіда. В результаті зросло економічне суперництво і зменшилась можливість чинити опір перед загрозою війни.Антанта Балканська , союз Греції, Румунії, Туреччини і Югославії, ув'язнений в Афінах 9 лютого 1934 з метою збереження співвідношення сил на Балканах, що склалося після 1-ої світової війни. Був створений за ініціативою французьких правлячих кругів, які розглядали А. Б. як знаряддя подальшого посилення свого впливу в Південно-східній Європі; два учасники А. Б. — Румунія і Югославія одночасно входили в Антанту Малу, також тісно пов'язану з Францією. Договір про створення А. Б. передбачав взаємну гарантію безпеки балканських кордонів її учасників, а також надання взаємної допомоги в разі нападу на одного з них. Незабаром після створення А. Б. Германія і Італія, використовуючи серйозні протиріччя між учасниками А. Б. і спираючись на профашистські угрупування в Греції, Румунії, Туреччині і Югославії, серйозно підірвали французький вплив на Балканах і укріпили свої позиції в країнах А. Б. 2-я світова війна 1939—45 поклала існуванню А. Б.

27. Зміст і мета політики колективної безпеки в Європі: позиції СРСР, Англії та Франції. Конвенція про визначення агресії. Укладення договорів між СРСР і Францією, СРСР та Чехословаччиною.Уряд Рад Союзу бив на сполох у зв'язку з розширенням агресії гітлерівців. У гр 1933 р. він висунув ідею організації колективної відсічі агресорам. Радянська дипломатія керувалася завданням об'єднати держави з метою створення ефективної системи колективної безпеки в Євр ддя збереження загального миру.Посольство США в Москві сприйняло, як воно повідомило 4 тр 1935р Вашингтон, з роздратуванням «раптовий вибух дипломатичної ініціативи Рад Союзу в Сх Євр». Посол у Москві У. Булліт вороже оцінив радянську ідею колективної безпеки і натякав, що існувала альтернатива більш «приваблива...-розв'язати руки Німеч на Сх». Державний секретар США К. Хелл відмовився розглядати радянські пропозиції про колективні санкції й публічно закликав «не бити передчасно в барабан». Президент Ф. Рузвельт підтримав резолюцію конгресу й підписав ЗІ сер1935 закон про нейтралітет США. В лют1936 р. новий закон про нейтралітет США зберіг обмеження торгівлі зброєю з воюючими країнами, що пізніше негативно позначилося на долі Ефіопії та Ісп. США заздалегідь попереджали агресорів про своє «невтручання», хоч їхні фірми й продовжували торгувати стратегічною сировиною та зброєю з самими агресорами.В умовах розширення агресії мілітаристських країн Рад Союз висував нові ініціативи, пропонуючи об'єднатися для колективної відсічі агресорам.Що конкретно пропонувала й чого домагалася в ті роки радянська дипломатія?1. На Женевській конф з роззброєння, в якій брали участь 62 кр, СРСР, окрім пропозиції про загальне й повне роззброєння, в лют 1933 р. вніс для обговорення проект конвенції про визначення агресора.2. В чер1933 на Лондонській економічній конфї РадСоюз запропонував програму міжн економ співробітництва і вніс проект протоколу про економічний ненапад та мирне співіснування, про «економічне перемир'я».3. В лип1933 СРСР, як уже згадувалося, підписав у Лондоні конвенцію про визначення агресора з 11 сусідніми кр. Це створювало передумови для організації системи колективної безпеки.4. Радянська дипломатія активізувала переговори з Фр та іншими кр про укладення Східного пакту. Відбувалися радянсько-французькі обміни візитами міністрів. Так, у лип 1933р. до Фр прибув нарком закордонних справ СРСР М. литбинов, у сер РадСоюз відвідали майбутній прем'єр Фр Едуард Ерріо та міністр авіації П'єр Кот. 11 січ1934. було підписано радянсько-французьку торговельну угоду. В грі- угоди з Фр та Чехосл про погодження умов Східного пакту.5. У 1933-1935 рр. СРСР установив дипломатичні відносини з 10 країнами: з Іспа і США-в 1933 р.; з Угорщ,Рум,Чехосл, Болг й Албанією- в 1934 р.; з Бельг,Колумб,Люксемб-у 1935 р. Це була «друга смуга» дипломатичного визнання СРСР. У 1935 р. 29 держав підтримували дипл відн з Рад Союзом.6. У вер 1934 р. ЗО членів Ліги Націй звернулися до радянського уряду із запрошенням «вступити в Лігу Націй і принести їй своє цінне співробітництво». 18 вер 1934 р. 39 голосами з 42 Радянський Союз був прийнятий до Ліги Націй і, як велика держава, отримав місце постійного члена Ради. Проти голосували тільки делегати Португалії, Голландії та Швейцарії.У січні 1935 р. в промові на сесії Ради Ліги Націй Лит-винов проголосив знаменне гасло: «Мир неділимий!» Він зазначав: «Час визнати, що немає безпеки тільки у власному світі та спокою, якщо не забезпечено мир сусідів — ближніх і дальніх»; «усі прикордонні стовпи на всіх кордонах Європи є опорами миру, а усунення хоча б одного такого стовпа неминуче потягне за собою падіння всієї будівлі миру».7. Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі діставали підтримку в прогресивної громадськості Франції. Явна відмова західних країн від усякої протидії німецькій експансії ставила під загрозу безпеку й саме існування Франції. В цих умовах французький уряд просто змушений був відновляти колишній альянс із Росією. Після відповідних переговорів 2 травня 1935 р. в Парижі французький міністр закордонних справ Лаваль і радянський посол Потьомкін підписали договір про взаємну допомогу між Францією й Радянським Союзом. Договір, укладений на випадок нападу якоїсь європейської держави на одну із сторін) передбачав порядок надання взаємної допомоги навіть без рекомендації Ради Ліги Націй. Термін дії договору визначався на 5 років з можливістю його автоматичного продовження.В ході радянсько-французьких переговорів під час перебування Лаваля в Москві (ІЗ — 15 травня) обидві сторони заявили про свою готовність продовжувати зусилля щодо створення колективної безпеки в Європі.8.16 травня 1935 р. президент французької союзниці Чехословаччини Едуард Бенеш і радянський посланник Сергій Александровський підписали в Празі договір про взаємну допомогу між СРСР і Чехословаччиною. Він був ідентичний радянсько-французькому, за винятком статті 2 протоколу, яка передбачала надання взаємної допомоги тільки у випадку виступу Франції на допомогу жертві агресії.Обидва оборонні договори в той час мали важливе політичне значення, але вони не створили фундамент для справді дружніх відносин Франції та Чехословаччини з Радянським Союзом. Лаваль і французький посол у Берліні Франсуа-Понсе запевняли Гітлера, що Франція готова пожертвувати договором з Радянським Союзом, якщо це потрібно буде для угоди з Німеччиною. Не були підписані відповідні воєнні конвенції. Восени 1939 р., коли створилася пряма загроза нападу Німеч на Чехосл, Фр їй нічим не допомогла, а уряд Бенеша відмовився від пропозиції Сталіна про воєнну допомогу. Відповідальність за це несли уряд Даладьє-Лаваля й безпосередньо Бенеш.Таким чином, у сер 30-х р у міжн відн чітко визначилися три головні лінії: розширення агресії Німеч,Іт та Яп й створення їхнього блоку; «невтручання» й «умиротворення» агресорів з боку західних демократичних держав; послідовна боротьба Рад Союзу за колективну відсіч агресорам.Для справжньої відсічі агресії потрібно було згуртування миролюбних європейських держав у єдиному фронті колективної безпеки, як це наполегливо пропонував тоді Рад Союз. На жаль, зах держ ухилилися від радянських пропозшай, що врешті-решт призвело до наростання воєнної агресії гітлерівської Німеч.