74. Від нбсє до обсє (Будапешт, 1994 р.). Основні інституції та місії обсє: суть, структура і вплив на сучасні міжнародні відносини.

Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), що раніше називалася Нарадою з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), було започатковано як політичний консультативний орган, до якого увійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. В січні 1995 року вона набула статусу міжнародної організації. входять 56 держав-учасниківВідправною точкою в історії Організації є гельсінкський Заключний акт 1975 року та установа Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Нарада була скликана як постійно діючий міжнародний форум представників 33 європейських держав, а також США і Канади для вироблення заходів зменшення військового протистояння і зміцнення безпеки в Європі в період "холодної війни".Перейменування НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі відбулося у 1994 році на саміті в Будапешті.На даному етапі ОБСЄ діє в трьох "вимірах" - військово-політичному, економіко-екологічного і людському. "Людський вимір" має на увазі дотримання прав людини та основних свобод, без яких, на думку організації, неможлива міцна безпека (87). У цій області ОБСЄ працює за такими напрямками, як боротьба з торгівлею людьми, демократизація, проведення виборів, затвердження рівноправності чоловіків і жінок, права людини, свобода ЗМІ, права меншин, верховенство закону, терпимість і не дискримінація. Вищим органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів - Саміт (Зустріч на вищому рівні) - періодичні зустрічі глав держав чи урядів країн-членів ОБСЄ. Центральним керівним органом ОБСЄ є Рада міністрів закордонних справ (раніше Рада НБСЄ), який несе відповідальність за прийняття рішень. Крім того він може приймати рішення про створення груп для запобігання конфліктів і вирішення суперечок, про початок проведення операцій з підтримання миру і т.д. (85). РМЗС також вибирає Генерального секретаря ОБСЄ на трирічний термін. Основна функція останнього полягає в організаційній підтримці Діючого голови. Канцелярія Генерального секретаря здійснює операційну підтримку ОБСЄ під безпосереднім керівництвом Генсека. Повноваження Секретаріату містять у собі: підтримку місій і проектів ОБСЄ; здійснення контактів з міжнародними урядовими та неурядовими організаціями; координацію політики ОБСЄ у сфері економіки та захисту навколишнього середовища. Вища рада (Керівний рада) збирається на рівні директорів політичних департаментів або на відповідному йому рівні. Він покликаний обговорювати і формулювати принципи політичного і загального бюджетного характеру.Необхідно відзначити, що основою ОБСЄ є рівноправність для всіх держав-учасників, що ставить у рівне положення всі країни, не беручи до уваги рівень їх економічно-соціального розвитку, і відкриває двері для широкого діалогу з різних, в тому числі і економічних проблем. Те ж саме спостерігається і в політичному плані - всі держави-учасники ОБСЄ мають рівним статусом. Рішення приймаються на основі консенсусу, вони не носять юридично обов'язкового характеру, але мають велике політичне значення. Діяльність ОБСЄ має і ряд інших проблем, які перешкоджають створенню моделі загальної безпеки. Так, зоні дії ОБСЄ бракує умов для формування ефективного спільноти безпеки, так як вона охоплює демократичні і авторитарні держави і тягнеться від сучасних, багатих західноєвропейських та північноамериканських товариств до бідних, традиційних суспільств Центральної Азії.Незважаючи на те, що організація вважається унікальною, вона має слабкі сторони. По-перше, в рамках організації рішення приймаються на основі консенсусу, тобто вони не носять юридично обов'язкового характеру. Саме у зв'язку з вищезазначеним пунктом можна стверджувати, що ОБСЄ в якості системи колективної безпеки недієздатна. У неї відсутня формально міжнародно-правовий статус. По-друге, ОБСЄ не має механізмів примусу держав-членів виконувати взяті на себе зобов'язання в рамках організації. Саме з цієї причини ряд положень документів організації зневажаються. Гельсінські угоди та наступні документи ОБСЄ є політичними деклараціями (урочисто підписаними на вищому рівні), а не договорами і не вимагають ратифікації парламентськими установами та реєстрації в ООН на підставі статті 10 2 Статуту ООН як "договору і міжнародної угоди". Це означає, що нормативні акти організації висловлюють тільки політичну волю держав-учасників і не є міжнародними договорами в юридичному сенсі цього слова. Однак це не позбавляє їх правового значення - у практичному плані вважається, політична і моральна сила їх зобов'язань набагато вище ніж їх конкретний юридичний статус.