logo
Vsi_vidpovidi

48. Сша в Іраку

Військова операція США в Іраку почалася 20 березня 2003.І війська перебували на території країни 8 років. Вона носила кодову назву "Іракська свобода"; іноді її помилково називають "Шок і трепет". П'ять дивізій США і Великобританії не зустріли серйозного опору з боку 23 дивізій Іраку . До початку квітня сили США вже перебували на підступах до Багдаду. 9 квітня іракська столиця була взята без бою, символом чого стало повалення з постаменту однієї з численних статуй Саддама Хусейна. Продовжуючи рухатися у північному напрямку, 15 квітня американські війська взяли Тікріт, завершивши активну фазу бойових дій. У період вторгнення до Іраку навесні 2003 року штаб операції розміщувався в місті Доха ( Катар). Всіма силами на театрі військових дій керував командувач Центрального командування США генерал Томмі Френкс. У липні він був змінений генералом Джоном Абізаідом.

20 січня 2003, міністр закордонних справ Франції Домінік де Вільпен заявив, що військове вторгнення в Ірак буде найгіршим рішенням. У цей же час по всьому світу проходили протести проти війни в Іраку.. У всьому світі пройшло близько 3 000 великих демонстрацій. У британському суспільстві склалося досить сильна опозиція війні. У засобах масової інформації звинувачували Тоні Блера в беззастережному дотриманні політики Сполучених Штатів.

На початок Серпеня 2010 основний контингент американських військ був виведений з Іраку, і в країні залишилося близько 50 тисяч військовослужбовців з США, для навчання і підтримки місцевих сил охорони правопорядку. 1 вересня 2010 віце-президент США Джозеф Байден оголосив про офіційне закінчення операції "Іракська свобода" та про початок нової небойової операції американської армії під кодовою назвою "Новий світанок" на чолі з генералом Ллойдом Остіном.

Рішення США про початок війни в Іраку суперечило нормам міжнародного права і, зокрема, Статуту ООН. Рада Безпеки не давала згоди на таку операцію. Допущені Іраком на власну територію експерти МАГАТЕ не виявили порушень режиму нерозповсюдження, вимагаючи більше часу на проведення додаткових інспекцій. Наявність в Іраку хімічної чи бактеріологічної зброї не була підтверджена і після усунення режиму Саддама Хусейна та завершення першого етапу війни.

49. Кіпр

Кіпрська суперечка — територіальний конфлікт між греко-кіпріотами та турко-кіпріотами по відношенню до острова Кіпр, що нині фактично є острівною державою Середземного моря.

З моменту прибуття військового контингенту Великобританії на острів, Кіпрська суперечка була визначена як «конфлікт між народами Кіпру та Великобританії в якості колоніальних правителів». Проте сьогодні у розвязанні цієї проблеми беруть участь Туреччина, Греція, Великобританія, США, Організація об'єднаних націй, і останнім часом Європейський союз.

1960 року Кіпр здобув незалежність від Великобританії, яка колонізувала острів ще у другій половині 19 століття, все Британія залишала за собою дві військові бази, розташовані поблизу міст Акротірі та Декелія. Нова Конституція проголосила існування двох громад: грецької (80% населення острова) та турецької (18%). Нерівність прописаних в основному документі держави етнічних квот одразу ж викликала невдоволення турецької громади. Навіть на рівні державного управління громади відмовлялись виконувати рішення, які приймались протилежною стороною.

У 1963 р. поступово наростаюча напруга вибухнула численними етнічними чистками з обох сторін. З метою спроби врегулювання ситуації вже 1964 р. на острові було розміщено миротворчий контингент ООН, який залишався на Кіпрі ще десять років.

У 1974 р.до влади у Греції прийшла військова хунта «чорних полковників». Турецька влада, вбачаючи в цьому небезпеку й для Кіпру, ввела 30-тисячний військовий корпус і дуже швидко зайняла близько 35% території острова. Грецька громада мала тікати на південь, насилля продовжувалось ще кілька місяців.

1975 року Кіпр був остаточно поділений на південну грецьку частину та пвнічну — турецьку. Під контролем миротворців ООН було здійснено взаємне переселення греко-кіпріотів та турко-кіпріотів. Конфліктуючі сторони були поділені, так званою, «зеленою лінією» — буферною зоною ООН. Країна була пронизана кордоном, що створив фізичний та соціальний бар'єр між грецькою та турецькою громадами.

1983 р. північна турецька громада самопроголосила себе Турецької Республіки Північного Кіпру, цей акт був засуджений у резолюції Ради Безпеки ООН та визнаний юридично недійсними, і досі новостворену державу визнала тільки Туреччина.

На початку 21 ст. за ініціативою ООН було здійснено спробу врешті врегулювати Кіпрську проблему. 24 квітня 2004 р. було проведено референдум, на якому 75% греків висловились проти і 65% турецької громади підтримали об'єднання країни відповідно до Плана Аннана.

Того ж 2004 року Кіпр став членом Евросоюзу, проте де-факто до нього приєдналась лише південна грецька частина острова. 2005 р. Еврокомісія у ході переговорів щодо вступу Туреччини до Евросоюзу вимагала від останньої визнання суверенітету Республіки Кіпр.

У 2008 році на президентських виборах переміг Деметріс Христофіас, який ще у ході передвиборчої компанії обіцяв негайно відновити переговори про воз'єднання. 21 березня 2008 року у буферній зоні столиці Кіпру місті Нікосія були проведені переговори з лідером кіпріотів-турок Мехмет Алі Талатом. 3 квітня 2008 на вулиці Ледра Нікосії були зняті бар'єри, встановлені тут ще 1960 року в присутності численної як грецької, так і турецької громади.

Пізніше протягом весни — літа 2008 року було проведено низку узгоджувальних переговорів, вже на 1 червня була підготовлена принципова концепція впровадження єдиного громадянства та забезпечення єдиного суверенітету Республіки Кіпр. У вересні президент Крістофіас закликав до демілітарізації Нікосії. Власне, впродовж осені — зими 2008 року узгоджувались федеральні органи правління. Підготований план воз'єднання планується винести на референдум обох громад.2011 року виникла суперечка між Кіпром та Туреччиною через плани Республіки Кіпр розробляти нещодавно відкриті родовища вуглеводнів у своїй виключній економічній зоні. Водночас Туреччина намагалася перешкодити розробці, визнаючи тільки самопроголошену Республіку Північного Кіпру[1] і погрожуючи розв'язанням військового конфлікту.