32. Розпад Югославії

Факторами розпаду Югославської федерації стали смерть Тіто і фіаско проведеної його наступниками національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону). У 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди здобули націоналістичні сили.

Зважаючи на наростання національних розбіжностей згідно з заповітом Тіто після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни стала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Короткочасний економічний підйом в середині 1980-х років закінчився стрімкою інфляцією і розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно більш розвиненими Сербією, Хорватією і Словенією, та іншими республіками.

У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX століттявідокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочаткуБоснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. Для врегулювання, згідно з рішенням ООН, міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням Косова край був переведений під протекторат ООН. Тим часом Югославія, в якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася в Сербію і Чорногорію: з 1992 по 2003 роках - Союзна Республіка Югославія (СРЮ), з 2003 по 2006 роках - конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії. Югославія остаточно припинила існування з виходом з союзу Чорногорії 3 червня 2006 р.

 Югославську кризу породжено послабленням колишньої комуністичної влади, що можна розцінювати як скдадову частину загальних змін, які настали після кінця «холодної війни». У випадку з Югославією комунізм все більше втрачав ідеологічну силу під натиском націоналістичних і сепаратистських ідеологій наприкінці 1988-го і на початку 1989-го років, особливо в Сербії та Хорватії, далі у Боснії і Герцеговині, і в меншій мірі у Словенії.

Цей процес також прямо залежний від приходу до влади в Сербії Слободана Мілошевича, який почав з того, що пішов назустріч пробудженню тієї самої націоналістичної ідеології, а також виступив у ролі провідника сербів у Косово 1989-го року. Основна мета політики Мілошевича була здобути владу і панування над югославською федерацією. Для досягнення своєї мети, Мілошевич інсценував кілька процесів, які призвели до взяття влади у свої руки, перш за все, у Воєводині і Чорногорії, ставлячи при владі політиків, які відповідали його власному баченню майбутньої Югославії. Це бачення основувалося на пануванні Сербії як найчисельнішої республіки в СФРЮ і Мілошевича як лідера Сербії. Криза Югославії погіршується після того, як Мілошевич зчинив процес, який призвів до повалення влади косовських албанців у Косово, після чого він зосереджує у своїх руках контроль над майже половиною Югославії. Це співвідношення сил приводить до протидії інших союзних республік, в першу чергу, Словенії.

На 14-му з'їзді Союзу комуністів Югославії 20-го січня 1990 року Мілошевич уперше використав своє панівне становище для обструкції багатьох конституційних поправок, які словенські депутати у федеральному парламенті намагалися провести з метою відновлення балансу сил між республіками. З'їзд закінчився провалом і припиненням участі у його роботі делегатами зі Словенії і Хорватії, що можна розцінити як початок розпаду Югославії.