45. Геополітичне оточення та зовнішня політика Узбекистану

Геополітично Узбекистан розташований у стратегічному центрі напівкільця, де знаходяться найбагатші нафто- і газові родовища Перської затоки, басейну Каспійського моря і Тарімського басейну. Також Узбекистан є частиною регіону, де перетинаються інтереси Росії, Китаю, Індії, країн Сходу і Заходу. Тобто, територія Узбекистану є об’єктом інтересів таких потужних держав ісламського світу, як Туреччина, Пакистан, Іран і Саудівська Аравія. Окрім того, Узбекистан – прифронтова держава (маються на увазі нещодавні війни в Афганістані і Таджикистані).

Та оставина, що в Таджикистані, Казахстані, Киргизстані і Туркменистані мешкає понад 2,5 млн. узбеків, є додатковим фактором впливу Ташкента на своїх сусідів і дозволила президенту Карімову висловити ідею будівництва єдиного спільного дому – Туркестану при гегемонії в ньому Узбекистану за рахунок слабших сусідів, передовсім таких, як Афганістан, Киргизстан і Таджикистан.

Щоправда існує низка гіпотетичних загроз й власне для Узбекистану. Потенційно небезпечною загрозою для узбецької державності є прискорення процесу політизації ісламу, що негативно впливає на суспільно-політичну ситуацію на великій території – від Нагірного Бадахшану до Каспію. Німецькі дослідники цієї проблеми пишуть про “вогняну дугу”, що простягається від Чечні через Дагестан, Азербайджан, Пакистан, Узбекистан, Киргизстан, Казахстан в Сінцзян (провінція КНР).

Крім того, у спадок від СРСР Узбекистан отримав комплекс міжнаціональних і міжтериторіальних суперечностей. Відомо, що, наприклад, усередині території Киргизстану знаходяться два узбецькі райони-анклави, а усередині Узбекистану є киргизький анклав. І це тільки невеличка ілюстрація того як скроєні більшовицькою владою кордони між республіками можуть викликати нестабільність у регіоні.

Серйозною проблемою в Узбекистані залишається великомасштабна корупція державного апарату, що в останні роки радянської влади набула системного характеру. Корупція є прямою загрозою безпеці і стабільності в державі. Екологічні проблеми, такі як зникнення Аральського моря, ерозія грунтів, їх засолення, виснаження землі, як наслідок гегемонії бавовника, також загрожують національній безпеці.

Узбекистан, спираючись на підтримку США і НАТО, намагається перетворитися на регіонального лідера, головний щит від загрози фундаменталізму. Не дивно, що головним культурним символом нації було проголошено Тімура (Тамерлана), який свого часу консолідував Азію, зупинив експансію кочових племен з Півдня і торував шлях до Індійського океану.

Задля зміцнення могутності Узбекистану І.Карімов нарощує військовий потенціал країни, спрямовуючи на військове будівництво як бюджетні кошти (на оборонні потреби виділяється 20 % бюджетних асигнувань), так і іноземні запозичення. Як наслідок – узбецька армія боєздатна, бо реорганізована за зразком армій держав НАТО. У межах програми “Партнерство заради миру” окремі узбецькі підрозділи проходять підготовку в США, на півночі Німеччини та в Норвегії. Американські та німецькі військові інструктори активно реорганізують збройні сили Узбекистану. Підтверджується це й тим, що офіцерські кадри Ташкент готує не в Росії, а в Туреччині, США і ФРН. Таким же чином Узбекистан оснащує свою армію, зокрема в 1996 р. з ФРН отримано військового спорядження на суму 26 млн. німецьких марок, а новітні БМП Узбекистан придбав у Туреччини.

У зовнішній політиці Узбекистан досить успішно балансує між США та Росією. За часів президентства в РФ Б.Єльцина Узбекистан навіть був вийшов з Договору про колективну безпеку, підписаного 1992 р. в Ташкенті лідерами РФ, Білорусі, Казахстану, Таджикистану, Киргизстану і Узбекистану, щоби приєднатися до ГУУАМ. Щоправда після приходу до влади в Росії президента В.Путіна відносини двох країн поступово нормалізувались, внаслідок чого Москва у травні 2000 р. запропонувала Ташкенту стати учасником Шанхайського форуму у складі РФ, КНР, Казахстану, Киргизстану і Таджикистану, що був створений як механізм регіонального військово-політичного співробітництва. Після приєднання до цієї організації Узбекистану Шанхайський форум перетворився на Шанхайську організацію співробітництва (ШОС).

Щоправда після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у США Ташкент вже вкотре був змінив свої зовнішньополітичні пріоритети і спокусився на обіцянку США надати Ташкенту значну фінансову допомогу та інвестиції в промисловість і сільське господарство, за умови надання Узбекистаном своєї території для нанесення спільних з США ударів по базах терористів в Афганістані. При цьому Америка свідомо закривала очі на існування в Узбекистані авторитарного режиму. У березні 2002 р. під час американського візиту президента І.Карімова Узбекистан і США підписали Декларацію про стратегічне партнерство і основи співробітництва між Узбекистаном і Сполученими Штатами. Крім того, була скасована в торговельно-економічних відносинах так звана поправка Джексона-Веніка, що застосовується Сполученими Штатами щодо багатьох постсоціалістичних держав. Це стало свідченням визнання Сполученими Штатами Америки Узбекистану країною з перехідною ринковою економікою. Таким чином, цілком очевидно, що головним вектором зовнішньополітичного курсу Узбекистану є орієнтація на співробітництво з США та їх західними партнерами.

Незважаючи на декларування керівництвом країни акредитації принципу, що зближення з однією державою не повинно відбуватися за рахунок віддалення від іншої, на практиці це не завжди має місце. Цілком реальним стало прохолодне ставлення Узбекистану до СНД та вихід країни з ГУУАМ через нібито незадовільну оцінку її діяльності. Насправді ж, ГУУАМ було принесено в жертву політиці лавірування РУ між інтересами двох політичних полюсів у центральноазійському регіоні – РФ і США, якщо хочете, своєрідною платнею Росії за відносини стратегічного партнерства, що їх декларує РУ у стосунках з США.

Події вересня 2001 р. допомогли Узбекистану зміцнити свої позиції лідера центральноазійського регіону, про що свідчить також перетворення Центрально-Азійського економічного співтовариства на організацію Центрально-Азійське співробітництво (ЦАС) у грудні 2001 р. в Ташкенті під час зустрічі глав держав Казахстану, Киргизстану, Таджикистану і Узбекистану, ініційованої І.Карімовим. Зміна статусу цього регіонального утворення всередині СНД означає, що діяльність ЦАС відтоді не обмежується вирішенням питань суто економічного характеру, а регіональний вплив І.Карімова на противагу ролі “великого інтегратора” Н.Назарбаєва значно зріс. Крім того, ЦАС – друге після ГУУАМ формування в СНД, в якому не бере участі Росія.

Остаточно закрвіпитися на позиції лідера Центральноазійського регіону Узбекистану завадили, щоправда, криваві події, що сталися у травні 2005 р. в одному з найбільших узбецьких міст Андижані. За офіційною версією в Андижані загинуло 187 осіб, більшість з яких влада назвала “терористичними елементами”. Нібито ісламські екстремісти, які тренувалися у Киргизстані, організували втечу з в’язниці та захопили місцеву андижанську адміністрацію разом із заручниками. Натомість свідки і представники груп захисту прав людини стверджують, що під час заворушень представники сил безпеки перші застосували силу і тоді постраждало щонайменше 500 цивільних.

Після андижанських подій, і особливо після відмови забезпечити міжнародне розслідування їх наслідків режим І.Карімова став, як ніколи, близьким до міжнародної ізоляції. Уникнути цього можна було лише через повернення Узбекистану у фарватер Росії, що й сталося влітку 2005 р.

Кремль не залишився в боргу, висловивши Карімову свою підтримку та обурюючись тими, хто йому не довіряє. Власне, стосовно Андижана російське керівництво використовує політичний словник, випробуваний із часів чеченських подій: міжнародний тероризм, змова, інфільтрація і прикре нерозуміння всього цього Заходом. Визначальною обставиною в російських розрахунках стало те, що позицію Росії щодо подій в Андижані цілковито розділив ще один противник американської гегемонії в регіоні – Китай. Адже і Росія, і Китай однаково не зацікавлені у появі в центральноазійському регіоні не просто режимів, які орієнтуються на Захід, а й таких, що намагаються впровадити у себе демократію західного зразка.

Таким чином, від Андижанської трагедії найбільший зиск отримала Росія, що підтримавши чинну узбецьку владу, фактично повернула Узбекистан в орбіту свого впливу. На підтвердження цього 14 листопада 2005 р. президенти Путін та Карімов підписали союзницький договір, в якому, крім економічних, є також положення про надання військової підтримки у випадку іноземної агресії. Сторони зобов’язалися надавати одна одній військові бази та військові об’єкти на території обох країн. Під час зустрічі І.Карімов заявив, що Росія для Узбекистану “завжди була і залишатиметься опорою та центральним союзником”.

Наступного дня Європейський Союз на один рік заборонив в’їзд на свою територію 12 чільним представникам узбецької влади, серед яких, дивним чином, не виявилося прізвища чинного президента І.Карімова. Своє рішення ЄС мотивує тим, що узбецька влада дозволила собі “неадекватне застосування сили” і не дозволяє провести незалежне міжнародне розслідування андижанських подій. Крім того, Євросоюз запровадив ембарго на продаж зброй, військового та іншого устаткування Узбекистану з метою запобігання “внутрішнім репресіям”. Не відкидають можливості запровадження санкцій зі свого боку і США.

Щодо відносин з державами Близького та Середнього Сходу, Узбекистан заявляє про свою готовність найтіснішого співробітництва з усіма країнами регіону, однак пріоритетними для нього залишаються відносини з Туреччиною та Єгиптом, країнами, що відкидають будь-які прояви екстремізму і фанатизму в ісламі. З Іраном, Саудівською Аравією, Пакистаном підписані угоди про економічне співробітництво, від них надходять кредити, однак ставлення до цих країн вельми прохолодне. Такими ж є взаємини Узбекистану з сусіднім Таджикистаном. Це пояснюється тим, що у разі перемоги в Таджикистані “фундаменталістських сил” різко зросте ступінь радикалізації різноманітних ісламських угруповань у Ферганській долині, а також неминуче постане питання про повернення Таджикистану Бухари і Самарканду, що їх таджики вважають (і небезпідставно) своєю історичною батьківщиною.

Не виключається в недалекому майбутньому й загострення взаємин офіційного Ташкента з Афганістаном, адже шість провінцій Афганістану, розташованих на кордоні з Узбекистаном, населяють переважно узбеки. Упродовж останніх двох десятиліть там виникли і зміцніли власні узбецькі управлінські структури на чолі з генералом Дустумом. Не виключено, що за певних обставин тут може бути проголошена узбецька автономія. У цьому випадку проблема “двох Узбекистанів”, їх об’єднання неминуче постане на порядку денному, що може супроводжуватись серйозними регіональними колізіями.

Стосовно узбецько-українських міждержавних відносин, то вони регулюються Договором про дружбу і подальше поглиблення всебічного співробітництва, підписаного в Києві 19 лютого 1998 р. в ході офіційного візиту Президента Узбекистану І.Карімова в Україну. Зафіксоване в базовому Договорі між Україною і РУ й положення про стратегічне партнерство двох країн. До Узбекистану Україна експортує продукцію чорної металургії та машинобудування, хімічну та електротехнічну продукцію, продовольство. У квітні 2001 р. розпочалися поставки до України узбецького природного газу проти зустрічних поставок металопродукції та технологічного обладнання. Одначе цей проект виявився недовговічним: слабкістю офіційного Ташкента після андижанських подій 2005 р. одразу ж скористалася Росія, яка взамін за підтримку режиму І.Карімова зажадала викупити увесь узбецький експортний газ на роки вперед, тим самим позбавивши Україну альтернативного і порівняно дешевого джерела постачання енергоносіїв.