logo
ekzamen 2 semestr

96. Розпад Югославії та формування на її теренах нових незалежних держав.

Розпад Югославії. Після смерті президента Тито лідери югославської федерації оголосили про намір продовжувати колишній курс. Була погоджена система колективного керівництва , згідно з якою на постах керівника партії й голови Президії СФРЮ щорічно перемінялися представники республік і країв. Уряд країни в 1982–1986 очолювала Милка Планинц, а в 1986–1988 – Бранко Микулич.

Протягом 1980- х економічні проблеми в Югославії продовжували загострюватися. У липні 1983 була прийнята програма економічної стабілізації, яка включала міри , спрямовані на підвищення продуктивності праці, вирівнювання рівня розвитку різних республік і регіонів, підвищення зайнятості, зменшення інфляції, зовнішньоторговельного й платіжного дефіциту, а також проведення політики твердої економії. Реалізація програми не принесла відчутних результатів. ДО 1987 зовнішня заборгованість країни перевищила 19 млрд. дол. США, інфляція досяглася 167%, а реальні доходи населення скоротилися на 7%.

Економічні й соціальні труднощі привели до погіршення відносин між окремими республіками й краями Югославії й сприяли наростанню націоналістичних настроїв. В 1986 ряд членів Сербської Академії наук і мистецтв випустили меморандум з гострою критикою федерації, у якім утримувалася вимога підсилити роль Сербії в Югославії. В автономному краї Косово, що входив до складу Сербії, почалися хвилювання албанців, які вимагали розширення автономії й навіть створення окремої Косовской республіки в складі СФРЮ. У відповідь Слободан Милошевич, що очолив в 1987 "Союз комуністів Сербії", пішов на обмеження автономії Косово й Воєводіни, а в 1990 автономія Косово була скасована й уведене сербське керування . Політика Милошевича була орієнтована на зміцнення ролі сербів у югославській державі, як сили , що цементує федерацію. У Словенії новий лідер партії Милан Кучан (з 1986) приступився до лібералізації економіки й громадському життя. Націоналістично настроєне словенське й хорватське керівництво виступило проти Милошевича.

Югославський уряд на чолі з Анту Марковичем (знаходився при владі в 1989–1992) почало спробу поліпшити ситуацію в країні шляхом жорсткості мер економії, установлення контролю над зарплатою й лібералізації економіки. Передбачалися повний перехід до ринкової системи господарства , введення рівноправності всіх форм власності, а в політичній області – введення багатопартійної системи й державотворення .

В 1990 удалося зупинити ріст інфляції й скоротити зовнішню заборгованість. Але, що настало в результаті лібералізації економіки подальше погіршення економічного становища населення привело до хвилі страйків і протестів, особливо в Сербії, Воєводіні й Чорногорії. Ряд керівних діячів подали у відставку. На 14- м надзвичайному з'їзді "Союзу комуністів Югославії", що відбувся в січні 1990, Милошевич виступив із закликом відмовитися від конституційно закріплених прав республік і ввести голосування за принципом "одна людина – один голос" (це повинне було забезпечити перевага сербів у керівництві на федеральному рівні ). Словенські й хорватські делегати, що робили упор на економічну й політичну лібералізацію, покинули з'їзд, після чого "Союз комуністів Югославії" фактично розпався.

У результаті минулих в 1990 багатопартійних виборів у республіканські парламенти в Словенії перемогу одержала коаліція некомуністичних опозиційних партій, у Хорватії – опозиційна націоналістична партія "Хорватське демократичне об'єднання" на чолі з Туджманом, у Боснії й Герцеговині – націоналістичні партії боснійських мусульман, хорватів і сербів, а в Македонії – націоналістична "Внутрішня македонська революційна організація". Словенські, хорватські, боснійські й македонські національні партії вимагали незалежності. У Сербії й Чорногорії у влади залишилися спадкоємці "Союзу комуністів Югославії".

Восени 1990 лідери Словенії й Хорватії запропонували перетворити Югославію в конфедерацію 6- ти республік, однак керівництво Сербії відкинуло ці пропозиції , виступивши за єдність держави. Інші республіки сприйняли це як прагнення відколоти від них райони, населені сербами. У березні 1991 хорватські націоналісти почали збройні зіткнення в Хорватії, у які пізніше втрутилася югославська армія. 25 червня Словенія й Хорватія в однобічному порядку проголосили свою незалежність, і югославська армія була спрямована в республіку для забезпечення порядку, однак колони ЮНА минулого розгромлені на марші словенськими територіальними військами. 3 липня короткострокові воєнні дії були припинені під тиском закордонних держав. У результаті досягнутого угоди югославські війська виводилися зі Словенії й Хорватії, а ці республіки погоджувалися на тримісячний мораторій на оголошення незалежності.

В 1991 Словенія й Хорватія стали незалежними державами; у Хорватії почалася війна між урядом і сербами, які не захотіли відділятися від Югославії й оголосили про державотворення – Сербської Краины. У вересні того ж року проголосила незалежність Македонія, у нач. 1992 – Боснія й Герцеговина. 28 квітня 1992 Сербія й Чорногорія ввели в дію нову конституцію, що закріпила державотворення – Союзної Республіки Югославія (нині – СЕРБІЯ Й ЧОРНОГОРІЯ).

Сербия и Черногория:

Черногория обрела независимость по итогам референдума, проведенного 21 мая. На референдуме за независимость республики от Сербии высказались 55,5 процента избирателей.