12. Державно-політичний устрій Російської Федерації

Після розпаду СРСР Росія вступила у полосу нестабільності, що супроводжувалась боротьбою за владу. Інституціонально боротьба велася між виконавчою й законодавчою гілками влади, ідеологічне протистояння зводилося до боротьби між лібералами й комуністами, також йшла боротьба за владу між центром і регіонами. Корені цих конфліктів оголилися на останньому етапі радянської історії, коли реформи М.Горбачова виявили й політизували погляди різних груп старої політичної еліти - партійно-радянської номенклатури.

Російський парламент, обраний у березні 1990 р., розділився на два ворожих політичних блоки: демократів і комуністів. Еліта не змогла дійти згоди з двох принципових питаннь політичного розвитку Росії - про розподіл влади і стратегію пострадянської трансформації. Стабілізувати ситуацію могло лише прийняття нової конституції.

До жовтня 1993 р. у Росії діяла конституція РСФСР, прийнята у 1978 р.. У період між 1989 і 1993 рр. до неї було внесено понад 300 поправок, головним чином для того, щоб провести демократичні вибори парламенту й президента. Проте ця конституція не змогла забезпечити ефективний розподіл повноважень між президентом Б.Єльциним і З’їздом народних депутатів (і президент, і з’їзд були обрані до розпаду СРСР у 1991 р.). У результаті утворився політичний тупик. Для вирішення спірних питань був утворений Конституційний суд, але політична поляризація членів суду й нечіткість формулювань деяких положень Конституції не дозволили вирішити проблему мирним правовим шляхом. 20 березня 1993 р. Б.Єльцин виступив із заявою, що відмовляється від подальшого співробітництва зі З’їздом і буде керувати державою за допомогою “особливого порядку управління” до проведення загальнодержавного референдуму про довіру президентові 25 квітня 1993 р.. Одержавши підтримку на референдумі, Єльцин скликав Конституційну нараду й приступив до розробки нової Конституції.

21 вересня 1993 р. президент розпустив З'їзд й оголосив проведення виборів нового парламенту (Державної думи) у грудні 1993 р.. Після цього Верховна рада змістила Єльцина з поста президента й призначила президентом віце-президента РФ О.Руцького. Компромісне рішення Конституційного суду про одночасне проведення президентських і парламентських виборів було відхилено Єльциним, що направив війська для блокади будинку Верховної ради. 4 жовтня 1993 р., після того як напередодні прихильники Руцького й спікера Верховної ради Хасбулатова організували в Москві безлад, захопили будинок мерії столиці й почали збройний напад на телецентр в Останкіно, війська взяли штурмом будинок Верховної Ради; при цьому було вбито щонайменше 50 чоловік, а Руцькой і керівники Верховної Ради були заарештовані. У грудні 1993 р. відбулися вибори в Державну думу і конституційний референдум, за результатами якого одержала схвалення нова конституція, що значно розширила повноваження президентської гілки влади.

Відповідно до конституції 1993 р. у Росії діє президентсько-парламентська система влади. Парламент - Федеральні збори - двопалатний законодавчий орган, що обирається прямим голосуванням терміном на чотири роки. У нижній палаті - Державній думі - 450 місць. Половина місць у Думі розподіляється на основі представництва партій за загальною кількістю набраних голосів, інша половина - призначена для депутатів, що набрали максимальне число голосів у територіальних виборчих округах. Верхньою палатою Федеральних зборів є Рада федерації, 178 місць якої призначені для керівників виконавчої влади регіонів і глав регіональних законодавчих органів влади.

Главою держави є Президент РФ, який обирається на чотири роки й не більше ніж на два терміни. Якщо жоден з кандидатів у президенти не набере більше 50 % із числа поданих голосів, проводиться другий тур голосування. Переможець другого туру оголошується президентом. У разі, якщо президент виявиться нездатним виконувати свої обов’язки до закінчення президентського терміну, його повноваження перебирає голова уряду. Протягом наступних 90 днів мають бути проведені нові президентські вибори.

Відповідно до конституції, президент безпосередньо відповідає за діяльність уряду. Він призначає голову уряду РФ, який формує його склад. Дума затверджує або відхиляє кандидатуру голови уряду, що може пропонуватися президентом три рази. Після третьої спроби, У випадку відхилення Думою президентської кандидатури втретє, президент має право розпустити Думу і призначити нові вибори. Президент і уряд вносять в Думу законопроекти, які стають законами після голосування за них більшості депутатів. Депутати Думи мають право законодавчої ініціативи, однак на прийняті Думою закони може бути накладене президентське вето. Для подолання вето необхідно 2/3 голосів обох палат парламенту.

Президент несе відповідальність за зовнішню політику й національну безпеку, у той час як уряд - насамперед за економічну політику. За відсутності життєво необхідних законів президент має право видавати укази, що не потребують схвалення парламенту. Президент є верховним головнокомандувачем збройних сил РФ, йому підпорядковані силові відомства й спецслужби. Також президент має право відправити уряд у відставку без узгодження з парламентом.

Хоча повноваження президента дуже великі, парламент також відіграє важливу роль у прийнятті політичних рішень. Думі надане право виносити вотум недовіри уряду. У випадку винесення такого вотуму вперше президент не зобов’язаний реагувати на нього. Однак якщо Дума повторно оголошує вотум недовіри уряду протягом 90 днів після першого, президент зобов’язаний відреагувати на це або відставкою голови уряду, або розпуском Думи.

Парламент має конституційне право оголосити імпічмент президенту, але на практиці зробити це вкрай складно. Процес імпічменту вимагає: 1) 2/3 голосів депутатів Думи, що проголосували за звинувачення президента у зраді або здійсненні інших тяжких злочинів; 2) постанови Конституційного суду про процедурну коректність дій Думи; 3) постанови Верховного суду, що підтверджує, власне кажучи, звинувачення, висунуте Думою; 4) додаткової постанови спеціальної думської комісії, що підтверджує звинувачення, 5) 3/4 голосів Ради Федерації, що проголосували за імпічмент. Якщо цей процес не завершується упродовж трьох місяців, то звинувачення проти президента автоматично знімається.

Для розв’язання правових конфліктів між різними гілками влади у випадках, коли зміст конституції допускає різне тлумачення, створений Конституційний суд. Функціонує також Верховний суд, що є вищим арбітром у вирішенні правових питань.

Відповідно до Федеративного договору 1992 р. і конституції 1993 р. Росія є федерацією, а не унітарною державою, якою була Російська імперія. Федералізація країни розпочалася після революції 1917 р. і виявилася однією з найскладніших політичних проблем багатонаціональної тоталітарної радянської держави, вирішити яку вона виявилася неспроможною. Більш того, внаслідок національної політики, яку проводило компартійне керівництво СРСР, понад 60 млн. громадян колишнього Союзу мешкають за межами своїх держав. З-поміж них близько 25 млн. росіян і 7 млн. українців.

Сучасна РФ, як і СРСР, є федерацією лиш за формою. Росіяни, що становлять 80 % населення країни розселені по всіх просторах РФ і не живуть компактно. Лише шість народів РФ нараховують у своїх національних республіках понад 50 % корінного населення (чуваші – 69 %, тувинці – 64 %, комі-пермяки – 60 %, чеченці і осетини – по 58 %, буряти – 55 %). Тому РФ приречена й надалі залишатися федеративною, а не унітарною державою.

Після розпаду СРСР відносини центру РФ з регіонами характеризувалися постійними конфліктами. Так, наприкінці 1991 р. Чечня в однобічному порядку оголосила про свою незалежність від Росії. У грудні 1994 р. російський уряд вирішив застосувати чинне законодавство і повернути бунтівну республіку у лоно федерації. Так розпочалася перша чеченська війна. У результаті завзятих боїв і бомбардувань адміністративний центр республіки Ічкерія місто Грозний було перетворено на руїни, багато населених пунктів зруйновані, а тисячі солдат і мирних жителів убиті. Війна в Чечні викликала гостру політичну кризу в Росії. Наприкінці 1996 р., коли стала очевидною безглуздість продовження війни, федеральний уряд Росії вивів війська з республіки Ічкерія. Однак мир у Чечні так і не запанував, оскільки чеченці вимагали надання їм державної незалежності. У вересні 1999 р. на територію Чечні були знову введені федеральні війська, і розпочалася друга Чеченська війна, що продовжується й донині.

До складу сучасної Росії входить 89 суб’єктів федерації, у тому числі такі національно-державні утворення як Татарстан, Башкортостан, Карельська республіка, Республіка Комі, Республіка Саха (Якутія), Бурятія, Гірський Алтай, Чувашія, Мордовія, Удмуртська Республіка, Республіка Марій-Ел, Республіка Калмикія (Хальмг Тангч), Північна Осетія, Інгушетія, Чечня (Ічкерія), Карачаєво-Черкесія, Кабардино-Балкарія, Дагестан, Адигея, Хакасия, Тува. А ще В.Путін, щоби “врятувати Росію від розвалу”, поділив її 13 травня 2000 р. на сім федеральних округів на чолі з повноважними представниками президента.

Незважаючи на недосконалість та певну недорозвиненість партійної системи, для суспільної думки Російської Федерації характерним є широкий спектр політичних уподобань. На крайньому правому фланзі цього спектру перебувають неонацисти й монархісти. Найбільш відома ультраправа Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР) на чолі з В.Жириновським (на виборах у Думу третього скликання у 1999 р. зареєстрована як “Блок Жириновського”). На правому крилі політичного спектру - ліберальні й прозахідні політичні угруповання. Партії правого спрямування (“Демократичний вибір Росії” та ін.) найбільш популярні у великих містах, особливо Санкт-Петербурзі й Москві. Ці партії спираються на інтелігенцію, студентів і підприємців. Представники партій правого спрямування обіймали найвищі державні посади під час президентства Б. Єльцина (головами уряду РФ були Т.Гайдар і С.Кірієнко, віце-прем’єрами - А.Чубайс і Б.Нємцов, міністром закордонних справ – А.Козирєв тощо), але через неуспіхи у проведенні реформ втратили підтримку населення.

У центрі політичного спектру - партії, що підтримують перехід Росії до ринкової економіки і демократії, а також висловлюються за поміркований і контрольований процес реформ. Правоцентристську партійну нішу передовсім займають партії “Яблоко” і “Наш дом – Россия” (практично перестала існувати після виборів у Думу 1999 р.). “Яблоко” - демократична партія на чолі з Г.Явлінським - колишнім віце-прем’єром і економістом, що очолював у свій час розробку економічної програми перебудови в СРСР “500 днів”. Партія “Наш дом – Россия” (НДР) була створена прем’єр-міністром В.Черномирдіним для участі у виборах у Думу в 1995 р. і стала, у той час, по суті, партією влади. Керівники НДР утворили союз із фінансовими елітами, керівниками великих сировинних компаній і виконавчою владою в регіонах. Однак після відставки Черномирдіна НДР втратила вплив.

Ліворуч від центру розташована група партій соціал-демократичного спрямування, що включають також великих промислових лоббістів. Ці партії підтримували ліберальні політичні реформи, але противилися переходу до суто ринкової економіки, виступаючи за різноманіття форм власності і широку участь держави в економіці. До 1998 р. жодна з великих партій не змогла закріпитися в лівоцентристській ніші російської політики, доки мер Москви Ю.Лужков не організував політичний рух “Отечество”, що вступив до коаліції із союзом регіональних політиків об’єднанням “Вся Россия”. У вересні 1999 р. лідером блоку “Отечество – Вся Россия” (ОВР) став Є.Примаков.

Крайні ліві позиції російського політичного спектру займають Комуністична партія Російської Федерації (КПРФ), керована Г.Зюгановим, та її союзники по Національно-патріотичному союзу Росії (НПСР).

Влітку 1996 р. в Росії відбулися перші пострадянські президентські вибори. Головними претендентами на президентську посаду були Б.Єльцин, Г.Зюганов, В.Жириновський, Г.Явлінський і О.Лебідь. Єльцин і Зюганов стали переможцями першого туру, незважаючи на те, що досить великий відсоток голосів (14 %) набрав Лебідь, що персоніфікував собою політика “твердої руки”. Кампанія на підтримку Єльцина в основному фінансувалася близькою до влади новою діловою елітою Росії, що побоювалася чергового перевороту у випадку перемоги Зюганова. Одержавши підтримку Лебедя, Єльцин переміг у другому турі (за нього було подано 54 % голосів, а за Зюганова – 40 %). Більше 70 % симпатиків Єльцина – мешканці Москви, Санкт-Петербурга, великих міст Уралу, Сибіру й Далекого Сходу.

Упродовж другого терміну президентства Єльцина політична й економічна криза тривала, про що свідчить те, що у 1998-1999 рр. після відставки В.Черномирдіна уряд РФ очолювали С.Кірієнко, Є.Примаков, С.Степашин. У вересні 1999 р. на вищу урядову посаду було призначено директора ФСБ В.Путіна.

Напередодні парламентських виборів 1999 р. була організована нова “партія влади”, що замінила НДР, під назвою “Единство”, на чолі з міністром із надзвичайних ситуацій С.Шойгу. 19 грудня 1999 р. відбулися чергові вибори в Думу, до якої потрапили: КПРФ, що отримала 24,29 % голосів виборців; блок “Единство” (“Медведь”) - 23,32 %; блок “Отечество” – “Вся Россия” - 13,33 %; об’єднання “Союз правых сил” - 8,52 %; “Блок Жириновского” - 5,98 % та об’єднання “Яблоко” - 5,93 %. Вплив фракції “Единство” в Думі особливо підсилився після відставки з посади президента РФ Б.Єльцина 31 грудня 1999 р. і призначення виконувачем обов’язків президента В.Путіна. На президентських виборах 26 березня 2000 р. В.Путін був обраний президентом, одержавши 52,94 % голосів.

На чергових президентських виборах у березні 2004 р. Путіна було переобрано на другий термін.