23. Формування сучасної політико-правової системи в Республіці Молдова

Від початків незалежності Молдова була президентсько-парламентською республікою. 18 вересня 1991 р. Верховна Рада Молдови ухвалила закон “Про вибори Президента Республіки Молдова”. Першим президентом Молдови 1992 р. обрано Мірчу Снєгура. З 2001 р. президентом держави є Володимир Воронін.

Від 2000 р. Молдова – парламентська республіка. Закони базуються на Конституції від 29 червня 1994 р., зі змінами, внесеними до основного закону в липні 2000 р. Парламент РМ – однопалатний, складається з 101 депутата і обирається на 4-річний термін на основі загальних виборів. Від 1993 р. у Молдові функціонує пропорційна виборча система, за депутатські мандати змагаються виключно політичні партії та блоки. Згідно змін до Конституції Молдови, проголосованих парламентом 5 липня 2000 р., Президент РМ обирається терміном на чотири роки депутатами парламенту.

Політична реформа, що сприяла перетворенню Молдови на парламентську республіку, розпочалося в лютому 1999 року після того, як президент П.Лучинськи виступив з пропозицією змінити систему правління в країні так, щоб вона могла оперативно реагувати на прогресуючі труднощі та забезпечувала ефективні рішення. Суть пропозиції зводилася до того, щоб Молдова перетворювалась на президентську республіку, в якій президент бере на себе відповідальність не тільки за формування і керівництво урядом, але й несе повну відповідальність за результати керівництва країною. Лучинськи заявляв, що парламентська республіка не виведе Молдову з кризи, а навпаки може слугувати причиною втрати державності.

22 березня 1999 р. президент видав указ про проведення консультативного референдуму, який мав пройти одночасно з виборами до органів місцевого самоврядування 23 травня 1999 року. Референдум відбувся, але не завершився впевненою перемогою Лучинськи. За пропозицію Лучинськи ствердно проголосували 60 % тих, хто прийшов на референдум; водночас участь в ньому брало 55% виборців, тоді як закон вимагає мінімуму 60%. Врешті Центральна виборча комісія (ЦВК) визнала референдум таким, що відбувся, але парламент визнати його результати відмовився і ухвалив відповідну постанову. Таким чином, одним з незаперечних результатів референдуму став початок активних дій обох сторін – президента й парламенту, що й призвело до радикальних змін у Конституції Молдови.

Cвоє категоричне ,,ні” ініціативі Лучинськи сказала не тільки більшість парламентарів Молдови. Серйозні сумніви виникли і в міжнародних експертів з відомої Венеціанської комісії. Трагічна помилка президента Молдови була не в тому, що він не з тієї сторони взявся за удосконалення Конституції, а в тому, що його команда на чолі з М.Петраке була не готова до серйозної та відповідальної роботи, якою була підготовка проекту змін до діючої Конституції. Про це свідчить той факт, що конституційна комісія підготувала не один, а декілька законопроектів, які виявилися невдалими.

Зате опоненти Лучинськи, серед яких були і ті, які активно підтримували його під час президентської компанії, діяли ефективно і вдало. Перш за все це стосується спікера парламенту Д.Дьякова і головного ідеолога Демократичної партії і знавця історії Європейського права В.Солонаря. Вони запропонували інший шлях удосконалення Конституції 1994 року, який полягав в посиленні виконавчої влади не шляхом закріплення та збільшення президентських повноважень, а посилення повноважень уряду внаслідок зміни відносин між урядом та парламентом.

Відносини мали змінитися так, щоб уряд, не перестаючи бути віддзеркаленням парламентської більшості, мав можливість зворотнього впливу на депутатський корпус. Такий вплив може бути досягнутий серією витончених механізмів і процедур, які існують в новітній історії європейського парламентаризму. Передовсім наголошувалось на впровадженні практики делегованого законодавства, коли уряд отримує з рук парламентарів право видавати акти законодавчого характеру в чітко визначеній сфері і на визначений період. Переглянуто було й процедуру відповідальності, яку бере на себе уряд стосовно того чи іншого законопроекту, затвердженого парламентом у максимально стислі проміжки часу, тобто без дебатів. За неефективність таких законів уряд розплачується відставкою.

В так званому проекті 39-х депутатів, який був надісланий до Конституційного Суду Молдови, пропонувалися також зміни до процедури обрання президента. Ефективнішим на їхню думку було б те, коли президента обирав би парламент, що не тільки зекономить бюджетні кошти на виборчу компанію, але й посилить ефективність управління країною в періоди президентських кампаній.

Молдовська політична реформа розпочалася 5 липня 2000 року, коли парламент 90 голосами з 101 проголосував за так званий Конституційний закон – сукупність трьох законодавчих ініціатив, яким було змінено процедуру виборів президента, наділено додатковими повноваженнями уряд, а з прокуратури знято функції загального нагляду. Цим рішенням був розрубаний вузол протиріч, які призвели до політичної кризи, яка тривала майже півтора року і завершилася повною поразкою тодішнього президента Лучинськи та його адміністрації. Ідея президентської республіки не знайшла гідної підтримки в країні.

Молдова, отже, перетворилася на класичну парламентську республіку. Відтоді президент Молдови, хоч і залишився номінальним главою держави, але виконує переважно представницькі та виконавчі функції, не беручи участі у формуванні стратегії розвитку держави і не маючи вирішального впливу на ухвалення зовнішньополітичних рішень. Основна зміна в Конституції – вибори президента держави парламентом. Президент втратив право розпуску парламенту за власною ініціативою, вплив на кадрові зміни в уряді та контроль за його діяльністю. Відтепер від депутатів парламенту фактично залежить ухвалення рішень законодавчого характеру та безпосередній вплив на прийняття рішень виконавчої влади. Таким чином, парламент обирає президента держави, призначає членів уряду, затверджує програму його діяльності, здійснює контроль за його діяльністю через висловлення вотуму недовіри тощо.

Після проведення конституційної реформи Молдова стала першою країною на пострадянському просторі, в якій до влади повернулися комуністи. В ході дострокових парламентських виборів, які відбулися 25 лютого 2001 року, комуністів підтримала майже половина виборців. А з урахуванням поділу голосів між партіями, які не змогли подолати 6 % бар’єр, партія комуністів Молдови (ПКМ) змогла завоювати 70 з 101 депутатських місць в парламенті. Таким чином, до комуністів перейшла уся повнота влади укупі з посадаю президента держави, що ним у березні 2001 р. став лідер ПКМ В.Воронін.

Прихід комуністів до влади в Молдові занепокоїв міжнародну громадськість, адже багато-хто передбачав її розрив з Європою, міжнародними економічними організаціями та зближення з Росією, аж до приєднання до Союзу Росії та Білорусії ( що було одним із гасел комуністів). Але прогнози не справдилися.

Прийшовши до влади, комуністи пообіцяли не встановлювати диктатури, а намагатися досягти демократичної, європейської моделі правління. Також вони наголосили на тому, що будуть проводити політику, яка має покінчити з корупцією, бідністю та безробіттям в Молдові, яку все частіше називають найбіднішою в Європі. В.Воронін наголосив, що має намір підтримати приватну власність, не буде втручатися в банкову діяльність і в співробітництво з Міжнародним Валютним Фондом та Всесвітнім Банком. Така позиція комуністичного керівництва Молдови допомогла зберегти їм владу в республіці на новий 4-річний термін.