Основні етапи історії Росії: короткий огляд.

Історію Росії можна поділити на три періоди: від початку формування російського етносу до 1917 р., що ознаменував крах Російської імперії; від 1917 р. до розпаду СРСР у 1991 р. і від розпаду СРСР і дотепер.

Російська Федерація – східнослов’янська держава. Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.

Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов’янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов’янства.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст.) і в 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва “слов’яни” - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується 14 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у “Повісті временних літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, кривичі, радимичі, в’ятичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. В джерелах є згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Протягом VIII - IX ст. слов’яни розселилися на території Східної Європи. У той же період виникла Давньоруська держава з центром у Києві, що у XII—XIII ст. розпалася на багато князівств і земель. У 60-70 рр. XII ст. виділяються два центри, які намагаються об’єднати навколо себе руські землі – Київ, на південному заході, і Володимир-на-Клязьмі, на північному сході Русі. Після монголо-татарської навали середини ХІІІ ст. центр об’єднання земель Північно-Східної Русі поступово зміщується до Москви. Московське князівство виокремилося у якості удільного з Великого князівства Володимирського у 1276 р. за правління молодшого сина Олександра Невського Данила. Велике князівство Московське займало зручне центральне положення щодо інших північно-східних руських земель, а річкові й суходільні шляхи, що проходили його територією, надавали Москві значення важливого вузла торговельних та інших зв’язків між руськими землями. Прикрите з північного заходу від Литви Тверським князівством, а зі сходу й південного сходу від Золотої Орди Суздальсько-Нижегородською, Муромською та Рязанською землями, Московське князівство меншою мірою зазнавало руйнівних монголо-татарських нападів. Це дозволяло його правителям збирати й накопичувати сили, поступово створювати перевагу в матеріальних та людських ресурсах, закріпити за Москвою роль політичного центру формування централізованої російської держави і вести боротьбу з Великим князівством Литовським і Руським та Польським королівством за політичну спадщину Київської Русі.

Особливо тиск Москви на територію Південно-Західної Русі посилюється після скинення монголо-татарського іга в кінці ХV ст. Відтоді Московське князівство (згодом – царство) починає проводити експансіоністську зовнішню політику щодо сусідніх держав. Відомий російський історик Ю.Афанасьєв вважає, що російський експансіонізм бере свій початок у роки царювання Івана ІV Грозного, який завоював Казанське і Астраханське ханства. Згодом до Москви були приєднані народи Поволжя, Сибірське ханство. З середини ХVІІ ст. активізувалася експансія у західному напрямку – до України, Східної Білорусії, Прибалтики.

Московський експансіонізм привів Росію не до стабільності, не до національної консолідації і побудови громадянського суспільства, а до екстенсивного розвитку, відставання від Західної Європи, зрештою, до імперських амбіцій.

Більш ніж 400-літня історія “розширення” Росії знала й приклади добровільного приєднання окремих народів на умовах васалітету, тимчасового підданства, покровительства і т.ін. Але все ж превалювали не милосердя і добра воля, а насилля, гніт, приниження. Як наслідок – спресовані століттями негативні емоції та думки інших народів, у тому числі й самих росіян. Ці почуття й думки живуть донині.

Найважливішим аспектом російського експансіонізму було те, що на облаштування нових територій не залишалось ні часу, ні сил. Усі природні й людські ресурси йшли на утримання завойованого та здійснення нових завоювань. Як наслідок – у часи Російської імперії усі уярмлені Москвою (згодом Санкт-Петербургом) народи, у тому числі й російський, не пройшли у своєму розвитку тих етапів економічного, соціально-політичного розвитку, що їх пройшли західні країни, не оволоділи правовими інститутами, не сформували високої масової побутової культури та необхідних інфраструктур громадянського суспільства. У царській Росії більшість народів, що її складали, так і не набули своєї ідентичності.

СРСР був утворений також насильницьким шляхом. Понад те, під фундамент нової держави було закладено міну уповільненої дії, оскільки в ході утворення СРСР національні інтереси були підпорядковані класовим, політичним. Це пояснювалось тим, що В.Ленін хотів об’єднати зусилля народів з тим, щоб реалізувати ідею соціальної справедливості, класової солідарності, світової революції.

Проголошення суверенітету Росії 12 червня 1990 р., як відзначав “радянолог” Джордж Кеннан, не лише “поставило російську націю в один ряд з іншими периферійними утвореннями колишнього Радянського Союзу”, а й “створило смертельну загрозу самому існуванню Радянського Союзу”. Радянський Союз ставав “порожньою оболонкою, без народу, без території, з суто теоретичною ідентичністю”.