Етно-демографічна ситуація в країнах Центральноазійського регіону.

Казахстан був єдиною республікою СРСР, в якій частка титульної нації була меншою 50 %. За даними перепису 1989 р. частка казахів складала 39,7 %, росіян – 37,8 %, німців – 5,8 %, українців – 5,4 %, узбеків і татар – по 2 %. В середині 1990-х рр. відбулося збільшення кількості представників корінної нації, як за рахунок більш високого природнього приросту, так і завдяки значному відтоку т.зв. “російськомовного населення” за межі республіки.

Перепис населення 1999 р. показав, що за 10 років чисельність населення Казахстану скоротилась на 1,246 млн. осіб. Головна причина – міграція, адже, якщо в 1989 р. в Казахстані мешкало 6,1 млн. росіян, то в 2000 р. їх залишилось бл. 4,5 млн. осіб.

В Кизилординській, Атирауській і Мангістрауській областях частка казахів сягає 79-94 % усього населення, у семи областях – менше 50 %. Узбеки мешкають переважно в прикордонних з Узбекистаном районах, росіяни – на півночі, сході і південному сході країни, німці, в основному, на півночі і в центрі країни, уйгури й корейці – на півдні.

Казахстан – найбільш урбанізований з усіх держав Центральної Азії. Частка міського населення складає близько 56 %. Найбільші міста – Алмати, Караганда, Шимкент. Економічно активне населення Казахстану складає 7,2 млн. осіб. Найбільше їх працює у сфері послуг – 58 %, у промисловості і будівництві – 18 %.

Попри державний статус казахської мови, що відноситься до тюркської групи алтайської сім’ї, мовою міжнаціонального спілкування залишається російська. Казахська писемність базується на російській абетці, до якої додано букви, що означають звуки, характерні для казахської мови.

Більшість тюркських народів, що мешкають в Казахстані, сповідують іслам суннітського зразка. Російськомовне населення прихильне переважно до православ’я, а більшість німців дотримуються лютеранського протестантизму.

Киргизстан – багатонаціональна республіка. У 1989 р. питома вага росіян (їх нараховувалось 920 тис. осіб) в структурі населення Киргизстану була однією з найвищих а центральноазійському регіоні – 21,5 % (для порівняння в Туркменії – 9,5 %, Узбекистані - 8,4 %, Таджикистані - 7,6 %. Станом на 1997 р. киргизів мешкало 2837 тис. осіб (61 %), росіян – 681 тис. осіб (бл. 15 %), третім за чисельністю етносом були узбеки – 666,3 тис. осіб (бл. 14 %), а 2001 р. вже росіяни стали третім за чисельністю етносом Киргизстану (600 тис. осіб). Попри те, що Киргизстан називали “найбільш вільною і демократичною країною у Середній Азії, тільки у 1991-1993 рр. Киргизстан покинуло 244 тис. осіб і виїхали вони в першу чергу до Росії.

1999 р. було проведено перший національний перепис населення. За час, що минув від останнього загальносоюзного перепису 1989 р. населення Киргизстану зросло на 562 тис. осіб, або на 13 %. За природнім приростом населення Киргизстан посідає друге місце в СНД після Узбекистану. Загальна кількість киргизів бл. 3 млн. осіб, узбеки – нині другий за чисельністю етнос в республіці, мешкає переважно в південних районах країни, росіяни – переважно у великих містах, а також на півночі і сході країни, дунгани і уйгури проживають, в основному, в Чуйській області. Міське населення – 35 %. Всього у Киргизстані 18 міст, найбільші – Бішкек (бл. 790 тис. мшк.), Ош (250 тис. мшк.), Джалалабад (79 тис. мшк.).

Киргизи (самоназва – “киргиз”) розмовляють киргизькою мовою, що відноситься до північно-східної тюркської групи алтайської мовної сім’ї. Розрізняють північну й південну групу діалектів. Початково киргизька писемність базувалась на арабському алфавіті, у 1926 р. її було переведено на латинський алфавіт, що 1940 р. був замінений кирилицею. У 1992 р. уряд Киргизстану оголосив перехід до латинського алфавіту, однак через фінансові труднощі цей процес уповільнився. Уйгури й узбеки розмовляють мовами тюркської групи, дунгани – на одній з мов китайської групи китайсько-тібетської мовної сім’ї. Киргизька мова є державною, а російська другою офіційною.

Більшість киргизів, інших тюркомовних народів і дунгани сповідають іслам суннітського толку. Роль релігії в житті суспільства поступово зростає. З кінця 1980-х рр. активно відбудовуються мечеті: якщо у 1950-1970-х рр. в Киргизії діючими були 33 мечеті, то нині їх понад тисячу. У м.Ош знаходиться резиденція духовного глави киргизьких мусульман – казіколона.

На відміну від республік європейської частини колишнього СРСР, котрі переживають різкий демографічний спад, населення Узбекистану упродовж 1990-х рр. подвоїлось (на 1 тис. осіб - 27 новонароджених, 70 % усього населення – молодь). Щорічно населення республіки збільшується в середньому на 450-550 тис.осіб. Середня густота населення Узбекистану сягає 140 осіб на 1 кв. км, що свідчить про перенаселення країни. Особливо страждає від пернаселення Ферганська долина Узбекистану: в Андижанській області, що займає менше 1 % території республіки мешкає бл. 9 % населення, в Наманганській області (1,8 % території) зосереджено 7,8 % жителів Узбекистану, у Ферганській області (1,5 % території) – 11 % населення республіки.

Головною демографічною проблемою республіки є виїзд за її межі т.зв. російськомовного населення, що в переважній більшості населяло узбецькі міста (лише 5,2 % російськомовних жителів, за даними останнього перепису, мешкає в сільській місцевості). Оскільки на промислових підприємствах (за винятком тих, що переробляють бавовник) традиційно вже працює неузбецьке населення, від’їзд російськомовного населення загрожує узбецькій промисловості серйозними кадровими проблемами, що вже відчуваються досить гостро. Наприклад, енергозабезпечення Узбекистану забезпечувалось донедавна персоналом, понад 90 % якого складали російськомовні мешканці республіки. Сьогодні, у зв’язку з еміграцією, вже зупинена половина блоків Сирдар’їнської ГРЕС, а нещодавно збудована Новоангренська ГЕС - законсервована, оскільки на ній нікому працювати. З цієї ж причини закрито Ферганський хімічний комбінат, тому мінеральні добрива республіка купує за кордоном.

Прикметно, що з Узбекистану мігрують не лише росіяни й українці, але й татари, яких ще донедавна налічувалось бл. 700 тис. осіб, євреї, німці, кримські татари і, навіть, узбеки (як правило, це висококваліфіковані фахівці або заможні люди, що не змогли вигідно вкласти свої гроші в бізнес, який все більше відчуває на собі прес державно-бюрократичного регулювання).

Туркменістан. Корінне населення країни – туркмени. Їх найдавнішими предками вважаються представники парфянської народності, яка виникла на основі племен Прикопетдагської підгірної рівнини, з якими змішались степові племена кочівників, що прийшли з півночі. Назву “туркмени”, зафіксовану ще VІІІ ст. согдійськими і китайськими джерелами, належало напівосідлим етнічним групам, змішаними з індоєвропейським за мовною ознакою скотарським і землеробським населенням Хорасана, Хорезма, Горгана і Мавераннахра. З-поміж європейських предків туркменів слід назвати дахів, що мешкали на південно-східному узбережжі Каспійського моря. Крім того, у формуванні туркменського народу взяли участь тюркомовні племена. З VІ ст. процес тюркизації місцевого населення посилився, що пов’язано з встановленням влади Тюркського каганату – держави, що об’єднала скотарські племена західних огузів. Огузи вважаються одним з етнічних джерел формування туркменського народу.

В кінці ХVІІ – в першій половині ХVІІІ ст. туркменські племена населяли майже всю територію сучасного Туркменистану, Мангишлака і Устюрта. Серед найбільш відомих туркменських племен зі своєю власною культурою були теке, ахал-теке, йомуди, салори тощо.

Туркменська мова належить до південно-західної тюркської мовної групи. Сформувалась на базі старотуркменської мови. Велика роль у розвитку мови належить засновнику туркменської класичної літератури Махтумкулі, поетам-класикам ХІХ ст. – Сеїді, Зелілі, Кеміне, Молланепесу та ін. Поширені чисельні діалекти і говірки. У 1940 р. в Туркменії перейшли з латинізованого алфавіту на кириличну графіку, у 1999 р. відбулося повернення до латиниці.

Предки туркмен були язичниками. До ісламу тут були поширені тотемізм, анімізм, шаманізм, зороасризм. У VІІІ ст. населення було навернене до ісламу. З отриманням незалежності Туркменистан взяв курс на побудову світської держави, однак іслам живе в туркменському суспільстві не лише як релігія, але й як складова духовної культури і способу життя.

Таджикистан.

Оценка численности населения варьируется в пределах от 6,4 до 7,0 млн. чел. (2004) по переписи 2000 – 6,13 млн. Различны и данные о темпах среднегодового прироста: 1,5–2,1%. Население быстро увеличивалось в 1960–1980-х. В 1980 равнялось 4 млн., в 1990 – 5,3 млн. В дальнейшем темпы снизились, особенно заметно – в годы гражданской войны (1992–1997). В этот период погибли десятки тысяч людей. Сильно сказалась на численности населения сопровождавшая войну эмиграция (500–800 тыс.). Это были, главным образом, таджики и узбеки, которые бежали в соседние с республикой районы Афганистана. Одновременно страну, в первую очередь, столичный город Душанбе, покинули несколько сотен тысяч русских, украинцев, представителей других русскоязычных групп, а многие из оставшихся умерли от голода и болезней. Число русских между переписями 1989 и 2000 сократилось с 389 до 68 тыс., украинцев – с 41 до 4, немцев с 33 до 1, татар – с 72 до 20 тыс. После окончания войны и переходного периода (к 2000) процесс репатриации беженцев из Афганистана завершился. В то же время на территории Таджикистана обосновались многочисленные афганские беженцы, которые после поражения талибов осенью 2001 вернулись в родные места.

Несмотря на потери во время войны, снижение рождаемости и массовую эмиграцию, население между 1989–2000 выросло на 120,3 % (среднегодовой прирост – 1,7%), Повлиял фактор молодой возрастной структуры: средний возраст (по медиане) – 19,5, дети до 14 лет – 39 %. Коэффициент фертильности (число деторождений, в среднем приходящееся на женщину в возрасте 15–49 лет) оценивается по разному: 2,6 – 4,1. Численность женщин несколько превосходит число мужчин; в возрастной группе старше 65 лет разница существенна – 100 женщин на 78 мужчин. Согласно прогнозам число жителей в 2010 может составить от 6,7 до 8,2, а в 2015 – от 7,3 до 9 млн. чел.

Чистое сальдо миграции остается отрицательным (2,9 на 1000 чел.) Распространена миграция (в том числе сезонная) в поисках работы. Резкий ее рост наблюдался в 1995–1999. Основная масса мигрантов выезжает в Россию (84 %). В 2000–2003 там работали 530 тыс., из которых почти четверть – в Москве. Остальные направляются в другие страны СНГ, главным образом Узбекистан (10%).

Этнический состав населения приобрел однородный характер. Таджики, согласно переписи 2000, составляют 80,0%, узбеки – 15,3, русские – 1,1, киргизы – 1,0, туркмены – 0,3, татары – 0,3, на остальные этнические группы приходится 2%, причем это главным образом коренное население – арабы, лакайцы, кунграты. По некоторым изданиям, доля таджиков в современном населении страны составляет 64,9%, узбеков – 25, русских – 3,5%. Согласно переписи 1989, таджики составляли 62,3% (в 1970 – 56,2), на долю узбеков приходилось 23,5%, русских – 7,6% (в 1970 – 11,9), татар – 1,5%, киргиз – 1,2%. Остальное население (3,9%) состояло (в убывающем порядке) из украинцев, немцев, туркмен, корейцев, евреев (европейских по происхождению и т.н. бухарских, чьи предки проживали в Средней Азии в течение столетий), белорусов, крымских татар, армян, цыган и др.

Таджики проживают также за пределами республики: в Афганистане, где они составляют не менее четверти населения (примерно 7 млн. человек), в Узбекистане, Киргизии, Туркмении, а также в Иране, России и Казахстане. Хотя официальное число таджиков в Узбекистане невелико (4,8%), многие его жители, особенно в городах Самарканде и Бухаре, относят себя к представителям таджикского этноса как наиболее древнего и обладающего глубокими культурными традициями. Особое место в Таджикистане занимают т.н. горные таджики, представители памирских народов, составляющие большинство (100–150 тыс.) в Горно-Бадахшанской автономной области. Общая численность населения ГБАО – 213 тыс. (2002). Коренные жители говорят на языках, отличающихся от таджикского и в отличие от суннитов-таджиков придерживаются исмаилизма, за исключением язгулемцев. По диалекту и месту традиционного проживания они подразделяются на шугнанцев и рушанцев (40–100 тыс.), ваханцев (20–30 тыс.), а также ишкашимцев, бартангцев, оршорцев, язгулемцев. Особняком стоят ягнобцы (2 тыс.), носители языка, родственного древнему согдийскому. Узбеки, представители наиболее крупного тюркского этноса Средней Азии, населяют в основном северную Согдийскую (до 2003 – Ленинабадскую) область и юго-западную Хатлонскую (в пограничных с Узбекистаном районах). Русское и русскоязычное население сосредоточено в крупных городах, прежде всего в Душанбе и Худжанде (Ходженте), главном городе Согдийской области. Киргизы традиционно проживают в прилегающих к Кыргызстану Джиргатальском и Ходжентском районах и на Восточном Памире. Поселения туркмен находятся в пограничном с Туркменистаном Джаликульском районе.