Передумови утворення Співдружності Незалежних Держав.

Після того, як на початку 1990-х рр. переговори про підготовку нового Союзного договору зайшли в глухий кут, об’єктивний процес виходу республік зі складу СРСР та утворення незалежних держав став реальним фактом. 8 грудня 1991 р. в резиденції білоруського уряду Віскулі керівники Білорусії, Росії та України підписали Біловезьку угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Республіка Білорусь, РФ і Україна як держави-засновниці СРСР, котрі підписали Союзний договір 1922 р., констатували, що “Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування”. Угода була відкритою для всіх держав-членів колишнього СРСР, а також для інших держав, які поділяють її цілі і принципи.

21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч глав 11 суверенних країн зі складу республік колишнього СРСР, на якій було прийнято протокол до Угоди про утворення СНД у складі Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, РФ, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану й України. Було ухвалено рішення про створення вищих органів СНД – Ради глав держав та Ради глав урядів. Крім того, було підписано декларацію, якою підтверджувалась рівноправність учасників нового утворення, прихильність до співробітництва в економічній сфері, гарантії виконання зобов’язань колишнього СРСР. У декларації зазначено, що СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. Грузія певний час залишалась спостерігачем, але 9 грудня 1993 р. приєдналась до СНД.

22 січня 1993 р. на засіданні глав держав СНД в Мінську був прийнятий Статут СНД. Метою СНД було визначено: співробітництво в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших сферах; всебічний і збалансований економічний і соціальний розвиток держав-членів; забезпечення основних прав і свобод людини; мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами СНД тощо. Основними принципами задекларовано: поважання суверенітету держав-членів, непорушність державних кордонів, територіальну цілісність, незастосування сили чи загрози силою, невтручання у внутрішні справи, врахування інтересів одне одного і організації в цілому. Стаття 12 Статуту вказує на можливість використання збройних сил у порядку здійснення права на самооборону індивідуальну чи самооборону колективну.

Вищим органом СНД є Рада глав держав, яка обговорює і вирішує принципові питання стосовно діяльності держав-членів у сфері їхніх загальних інтересів; збирається на засідання два рази на рік; за ініціативою одного з членів може бути проведено позачергове засідання. Рада глав урядів координує співробітництво органів виконавчої влади держав-членів в економічній, соціальній та інших сферах загальних інтересів. Рішення Ради глав держав і Ради глав урядів приймаються консенсусом.

Постійно діючим виконавчим, адміністративним і координуючим органом Співдружності є Виконавчий комітет СНД на чолі з Виконавчим секретарем СНД, який призначається Радою глав держав. Відповідно до квітневих 1999 р. рішень Ради глав держав кожна держава-учасниця СНД самостійно вирішує питання про участь у будь-якому з органів СНД, а обов’язковими для неї визнаються лише ті рішення, учасником яких вона є.

Ініціатори створення СНД не мали чітко опрацьованої концепції цього об’єднання. Самі учасники до нього поставилися по-різному. Росія вбачала в ньому перехідний етап на шляху до реінтеграції, для решти воно стало засобом досягнення національної незалежності та зміцнення державності. Певною мірою СНД забезпечило мирні умови для цивілізованого “розлучення” республік колишнього СРСР. Надалі, насамперед зусиллями російської дипломатії, був активізований інтеграційний процес. СНД мала перебрати на себе основні координуючі функції економічного та господарського характеру. Почалося активне напрацювання відповідних документів і актів, що мали регламентувати її діяльність. Загалом було прийнято понад 1000 багатосторонніх документів, однак реальні практичні наслідки має менше третини підписаних документів, інші - фактично залишаються недієздатними.

Можна часто почути в Росії та за її межами, що Росія після 1991 р. є “штучним утворенням”, оскільки ніколи в історії не існувала в теперішніх кордонах. Це правда, але те ж саме можна сказати і про багато інших держав сучасної Європи, не кажучи вже про Азію та Африку. До 1990 р. не було Німеччини в її нинішніх кордонах. Та Польща, що утворилася 1945 р., ніколи раніше не існувала. Туреччина, чиї обриси на карті всі, крім курдів, вважають природними й “нормальними”, розглядалася у 1920-х рр. як “штучне” породження у ході облаштування колишньої Османської імперії. Певна річ, в усіх цих випадках вимагалася глибока й болісна переоцінка цінностей, перш ніж відповідні народи дійшли згоди про те, якими мають бути Німеччина, Польща чи Туреччина.

Ці приклади дають змогу оцінити важливість проблеми ідентифікації сучасної Росії. Адже сьогодні політики і впливові аналітики в Москві приділяють набагато більше уваги тому як повернути Мінськ, Астану чи Київ, ніж, наприклад, тому, як не “втратити” Казань, підкорену Москвою в середині ХVІ ст. Вони більше думають про реставрацію імперії і менше – про побудову власної національної держави. Можливо, вони реалісти: перша імперія існувала кілька сторіч, друга – 70 років, тоді як перша республіка – єдиний період демократії, який був у Росії до падіння СРСР, - протрималася всього лише вісім місяців (з лютого по жовтень 1917 р.).

Проте реставратори імперії, можливо, помиляються. Вони повторюють фатальні помилки своїх царських та радянських попередників, які, як сказав Г.Кіссінджер, страждали на “російську манію нових завоювань”. І лише мало хто “зумів збагнути, що для Росії розширення території веде до подальшого ослаблення”, адже комуністична імперія впала, загалом, з тих само причин, що й царська.

Звертатися до царського й радянського минулого сучасні російські еліти змушує не тільки “манія завоювань”, а й неувага до життя пересічних росіян. Коли О.Солженіцин стверджує, що російської нації сьогодні не існує, згадуються слова Р.Пайпса, який твердив, що події жовтня-листопада 1917 р. являли собою факт “нестановлення російської нації”, бо як інакше пояснити успіх російських більшовиків, котрі розглядали Росію, “як трамплін до світової революції”. Симптоматичним у цьому зв’язку є запис, що його зробив у своєму щоденнику російський історик Юрій Готьє 22 січня 1918 р.: “ Що це за нація, яка дозволяє проводити на собі такі експерименти ?”.

Колишній посол США в СРСР Джек Ф. Метлок у своїх спогадах переконує своїх читачів, що “Росія більше не в змозі дозволити собі імперію, хоч би як вона силкувалася її відновити. Якщо ХХ століття і навчило нас чогось, то це того, що імперія – важкий тягар”. Він також відзначає аспект, який, хоч як це дивно, не помічають ті, хто мріє про реставрацію імперії: ймовірний опір колишніх республік. На думку Метлока, для Росії “основним питанням є утворення своєї нації... Росія повинна, зрештою, або реформуватись, або розвалитись”.

1991 р. здавалося, що Росія вестиме за собою весь пострадянський простір у розумінні економічних реформ і демократизації, так само, як раніше Росія була рушійною силою радянізації. Ті росіяни, які не прийняли розпаду комуністичної імперії, але підтримали демократію й ринкову економіку, не без підстав сподівалися, що політична і культурна зверхність Росії у процесі дерадянізації дасть змогу реставрувати Російську імперію – цього разу в ліберальному чи “західному” вигляді. Але такий шанс міг би з’явитися тільки в разі незворотності економічних і політичних реформ у самій Росії. На жаль, цього не сталося. Натомість маємо Росію, що вибудовує, напевне, комфортну для еліти модель авторитарно-бюрократичного абсолютизму, де демократичні та громадянські інститути вже набули суто декоративного вигляду.