18. Особливості історичного розвитку Білорусі

У VІІ-VІ ст. до н.е. з півдня на територію нинішньої Білорусі переселилися представники милоградівської культури (стародавня слов’янська група), а в І ст. до н.е. з’явилися представники іншої слов’янської групи - зарубинецької культури. Слов’янські племена дреговичів, радимичів і кривичів зрештою асимілювали балтійські племена, які жили на цій землі до них. У ІХ ст. землі Полоцького, Турово-Пінського, Смоленського та інших князівств стали частиною Давньоруської держави.

Після монголо-татарської навали 1237-1240 рр. білоруські землі Київської Русі захопило Велике князівство Литовське, укладаючи союзи з місцевими феодалами-землевласниками проти спільних ворогів - монголо-татар на сході і тевтонських рицарів на заході. З ХІV ст. у тевтонських хроніках з’являється термін “Біла Русь”, а місцеві племена поступово об’єднуються в єдину народність. У 1386 р. великий князь литовський Ягайло став польським королем, а, отже, правителем величезної держави, що включала балтійські і слов’янські народи. Вчені вважають, що старобілоруська та давньоукраїнська мови мали статус державної і дипломатичної мови Великого князівства Литовського до 1569 р., коли Литва і Польща об’єдналася в державу - Річ Посполита.

Унія Польщі і Литви призвела до посилення польського впливу на білоруських землях. Змінилися церковні і світські громадські інститути. Православна церква, що представляла основну релігію в Білорусії, Брестською унією 1596 року була перетворена в уніатську, зберегла візантійський ритуал церковної служби, але прийняла римсько-католицькі догмати і владу Папи. Польського впливу зазнала також соціально-економічна сфера, оскільки суспільну земельну власність білорусів було замінено на індивідуальне володіння землею, а селяни були навернені в кріпацтво. Білоруська дворянська еліта швидко прийняла польську мову, польську культуру і римо-католицьку віру. Селяни і міський люд зберегли білоруську мову, культуру і вірність уніатській церкві. На початок ХVІІ ст. припадає розквіт Речі Посполитої, коли її землі простягалися від Балтійського до Чорного морів, а Московська Русь прийняла на царський трон польського королевича Владислава.

Наступні півтора століття у цьому регіоні пройшли під знаком війн між Росією, Польщею і Швецією. Особливо руйнівними були російсько-польська війна за українські землі (1654-1667 рр.) і Північна війна (1700-1721 рр.) між Росією і Швецією за вихід до Балтійського моря. Внаслідок насильства, голоду і хвороб у цих війнах загинула майже половина населення Білорусі.

У другій половині ХVІІІ ст. після трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793 і 1795 роках Росією, Прусією та Австрією білоруські землі були включені до складу Російської імперії. У 1839 р. російська влада ліквідувала уніатську церкву на території Білорусі. У 1840-му було введено в дію російський судовий кодекс, а використання терміну Білорусія (Білорусь) заборонено. Білорусія увійшла до складу Північно-Західного краю Російської імперії. Білоруське дворянство і незначна частина селянства під керівництвом Кастуся Каліновського взяли участь у польсько-литовському повстанні 1863 р., придушеного російською владою. На хвилі лібералізації суспільного життя Росії 1860-1870-х рр. почали з’являтися публікації білоруською мовою.

Відроджено білоруську державність 24 березня 1918 р., коли Всебілоруський конгрес проголосив Білоруську Народну Республіку. Після того, як німецькі війська, що окупували Білорусію під час Першої світової війни, залишили країну в грудні 1918 року, більшовики 1 січня 1919 р. проголосили утворення об’єднаної Литовсько ‑ Білоруської Радянської Респуб-ліки. Після відновлення у 1918 р. незалежності Польщі і нетривалої війни між Польщею і радянською Росією у 1920 р. Білорусію знову було поділено: близько 100 тис. кв. км її території відійшли до Польщі, а на решті території (107 тис. кв. км), де проживало близько 5 млн. білорусів, проголошено Білоруську Радянську Соціалістичну Республіку (БРСР), яка у 1922 р. увійшла до складу СРСР.

Як і в цілому в СРСР, у Білоруській РСР, на початку 1920-х рр. було введено нову економічну політику, продовжувалось започатковане у часи БНР національно-культурне відродження, у другій половині 1920-х рр. розпочалися індустріалізація промисловості і колективізація сільського господарства, що відірвали від землі сотні тисяч білорусів, які переселилися у міста Білорусії і сходу СРСР. Внаслідок цього у 1950 р. чисельність білорусів у містах республіки вперше перевищила питому вагу інших етнічних груп (росіян, поляків та євреїв).

Величезної шкоди завдало Білорусії нашестя нацистської Німеччини та німецька окупація під час Другої світової війни. Коли республіку у 1944 р. звільнила Червона армія, усі її міста лежали в руїнах, усі промислові підприємства були зруйновані, а 2225 тис. осіб (кожний четвертий житель республіки) загинули. Після війни Білорусь була відбудована і на початок 1970-х рр. перетворилася на розвинутий економічний регіон СРСР. Наслідком урбанізації і зростання частки промислового виробництва стало посилення процесу асиміляції білорусів. Державна освітня політика також сприяла цьому процесу, оскільки наклади російськомовних видань зростали, а в переважній більшості шкіл російська мова стала основною мовою навчання.

На виборах 1990 р. комуністичній партії Білорусі (КПБ) вдалося здобути більшість місць у Верховній Раді республіки. Однак практично одразу ж парламент поділився на три блоки: номенклатуру компартії, антикомуністичний Білоруський Народний Фронт (БНФ) і поміркованих у поглядах інтелігентів та рядових членів компартії. Перший з цих блоків підтримав путч у Москві в серпні 1991 р., після провалу якого лідер КПБ Микола Дементей був змушений піти у відставку з посади голови президії Верховної Ради республіки. Його місце зайняв лідер поміркованих Станіслав Шушкевич.

25 серпня 1991р. Верховна Рада республіки проголосила незалежність БРСР, а через кілька тижнів назву країни змінено на Республіка Білорусь. 8 грудня 1991 р. лідери Білорусі, Російської Федерації та України під час зустрічі у Біловезькій пущі анулювали Союзний договір 1922 р.