21. Геополітичне становище та зовнішня політика Республіки Білорусь.

Геополітична особливість Білорусі полягає в тому, що країна розташована на межі двох світів – європейського і російського. Протягом усієї білоруської історії це надавало більшої сили конфліктам між католиками і православними, прибічниками різної зовнішньополітичної орієнтації. Давно помічено, що конфлікти на межі цивілізацій небезпечніші, ніж в інших районах світу, їх важче врегулювати (наприклад, Кавказ, колишня Югославія). Сьогодні Європа та Росія являють собою два центри сили, що притягують до себе розташовані між ними країни. З цієї причини виявилася неспроможною ідея створення Балто-Чорноморського союзу, який би об’єднував держави Центральної Європи.

Гасло білоруської влади “Інтеграція з Росією” і гасло опозиції “Білорусь – у Європу” набувають характеру альтернативи. Значно більша, ніж в інших колишніх республіках Союзу “зав’язаність” на зовнішні ринки (насамперед російські) підштовхує господарську і політичну еліту Білорусі до різноманітних інтеграційних ініціатив. Основа економіки Білорусі – промислові гіганти, які працюють на привізній сировині та експортують 80 % продукції за межі республіки. 50 % ВВП Білорусі припадає на зовнішню торгівлю.

Феномен Білорусі у тому, що яблуком розбрату і чинником глибокого розколу суспільства є питання про державний суверенітет. Це і є однією з основних загроз національній безпеці. Для О.Лукашенка, як і для багатьох громадян Білорусі, суверенітет не є чимось святим і непорушним, якоюсь незаперечною цінністю. На відміну від країн Балтії, України, Грузії та інших колишніх радянських республік Білорусь не була зорієнтована на утворення незалежної держави або на національний проект розвитку. Сьогодні майже 47 % білорусів відчувають себе всього-навсього представниками однієї з гілок “триєдиної давньоруської нації” і тільки 50 % вважають себе окремою нацією.

Показово, що більшість населення Республіки Білорусь сприймає цілком спокійно і навіть схвально великодержавні, месіанські глобальні прожекти перебудови світу, що виходять від керівника невеликої держави. Парадокс у тому, що водночас це ж таки населення або не помітило, або сприйняло як норму міжнародну ізоляцію країни, інформаційну, інвестиційну, світоглядну замкнутість і закритість. Зв’язки з Росією замінили відносини з рештою світу.

Аналізуючи взаємини Білорусі із зовнішнім світом, спроби вписатися в нову систему міжнародних відносин, необхідно констатувати, що білоруське суспільство та еліта країни продемонстрували нездатність адаптуватися до нових історичних і геополітичних умов. Войовниче заперечення західних цінностей, несприйняття європейських стандартів демократії спричинилися, по суті, до міжнародної ізоляції Білорусі. Країна не має виразно висловлених національних інтересів, перспектив розвитку своєї державності. Натомість О.Лукашенко від імені народу періодично декларує то непорушність суверенітету Республіки Білорусь, то прагнення до об’єднання з Росією в єдину “союзну державу”.

Орієнтація на створення союзної держави Білорусі і Росії білоруському суспільству була нав’язана його елітою не одразу, адже на початку 1990-х рр. більшість політичних організацій у країні розглядали розпад СРСР і членство Білорусі в СНД як можливість розвивати білоруську державність, декларуючи основним зовнішньополітичним принципом політику неприєднання. Однак по мірі того, як економіка руйнувалася, а витрати на утримання збройних сил ставали занадто обтяжливими, колишні комуністи почали виступати на підтримку економічної і військової інтеграції зі структурами СНД. Їхні опоненти з Білоруського Народного Фронту (БНФ) дотримувалися прозахідної орієнтації, прагнучи інтегрувати Білорусію в Європу і звести до мінімуму зв'язки з Росією. Декларація, підписана урядами Білорусії і Литви в жовтні 1991 р. (яка зобов'язувала кожну зі сторін дотримувати права етнічних меншостей), і угода про вільну торгівлю з Литвою, підписана в березні 1993 р., стали важливими кроками на шляху здійснення прозахідної стратегії БНФ.

Одначе БНФ не цілком врахував внутрішню ситуацію в республіці, що склалася на початок незалежного державотворення. Зокрема, він робив ставку на повсюдне впровадження білоруської мови, але нею користувалися у побуті лише близько 10 % населення. Не врахували лідери БНФ і того, що свого часу радянська офіційна наука починала власне білоруську історію з 1 січня 1919 р., тобто від проголошення БСРР. На цій історії були виховані кілька поколінь білорусів. То ж коли БНФ закликав співвітчизників відродити історичні традиції Великого князівства Литовського, їх це просто налякало, оскільки здалося, що білорусам нав’язувалася “чужа” історія. На цьому фоні особливо вигідно вирізнявся популізм О.Лукашенка, який, між іншим, дуже добре володіє літературною білоруською мовою і був у тій трійці парламентарів, яка свого часу несла національний прапор під стіни Верховної Ради Білорусі.

Щоправда тісне співробітництво з Росією розпочалося ще за часів головування у Верховній Раді Білорусі С.Шушкевича, який намагався реалізувати такий собі “змішаний сценарій”, що передбачав, як дружбу з Росією, так і плавну транформацію білоруського суспільства до західної моделі розвитку. У 1993 р. була підписана економічна угода по створенню спільного ринку Білорусі і РФ у сфері торгівлі й інвестицій. Згодом Верховна Рада Білорусі проголосувала за приєднання країни до Договору про колективну безпеку членів СНД, що був підписаний 15 травня 1992 р., відповідно до якого російським збройним силам надавалося право базування на території Білорусії.

Остаточний розрив Білорусі з цивілізованим світом стався вже у перші роки президентства О.Лукашенка. Свідченням цього стало наприклад те, що у лютому 1997 р. Рада міністрів Європейського союзу, заявивши про нелегітимність референдуму 1996 р., вирішила припинити усі види спеціальної допомоги (за винятком гуманітарної) Білорусі і підтримувати лише програми регіонального і демократичного розвитку. 

Влітку 1998 р. вибухнув міжнародний скандал після того, як уряд Білорусії зажадав, щоб дипломати звільнили свої резиденції в дипломатичному містечку Дрозди у зв’язку з необхідністю проведення там капітального ремонту. США, Великобританія, Франція, Німеччина, Греція, Італія і Японія відкликали своїх послів з Мінська на знак протесту проти порушення Віденської конвенції.

До кінця 1990-х рр. Білорусь була позбавлена статусу спеціально запрошеної країни у Раді Європи, а Національним Зборам Білорусі було відмовлено у представництві в Парламенській асамблеї ОБСЄ. Жоден із західних лідерів не відвідував РБ і, відповідно, жоден з білоруських лідерів не отримував запрошення в жодну з країн Заходу. Зате О.Лукашенка з радістю приймали на Кубі, у В’єтнамі, Лівії, Іраку, Сирії, КНР і, звісна річ, в Росії. До речі, уперше О.Лукашенко відкрито назвав свою політику проросійською тільки 23 березня 1998 р. у виступі перед членами білоруського уряду та представниками політичного істеблішменту республіки. Своєрідною нагородою для Лукашенка стало обрання його 26 січня 2000 р. на установчому засіданні Вищої Державної Ради Союзної держави Білорусі і Росії головою Вищої Державної Ради.

Президент Білорусі не приховує, що союз із Росією, яка володіє ядерною зброєю, надасть його країні гарантії безпеки. У лютому 2000 р. він, зокрема, повідомив, що в Білорусі “створюється потужне військове формування, що нараховуватиме не одну сотню тисяч осіб та буде оснащене найсучаснішим озброєнням”. Воно (угруповання) “буде щитом нашої батьківщини на загальному (з Росією – М.Д.) західному кордоні”. Активною є співпраця двох держав на економічному напрямку. Наприклад, введено в експлуатацію першої гілки газопроводу Ямал - Європа через Білорусь, будівництво якого розпочалося 1997 р.

Як не парадоксально, але О.Лукашенко не є маріонеткою Москви. Його мета – стати самодостатнім керівником незалежного державного утворення, навіть без достатніх національних атрибутів. Незалежність Білорусі тримається на інституті президентства. Союз з Росією гарантує підпору економіці Білорусі і, відтак, існуючому політичному режимові. РФ, в якій реанімовано імперські амбіції, в середньому витрачає близько 1 млрд. дол США на рік для дотацій білоруської економіки. Для зміцнення стійкості свого режиму О.Лукашенко зумів адаптувати так звану “діаду Ден Сяопіна” до місцевих умов. Домігшись створення Союзу з Росією та утворення наднаціональних органів, він реалізував денсяопінівський принцип “дві системи – одна держава” у формі “дві системи – один союз держав”.

Експерти критично оцінюють економічні підвалини такої “держави” – надто вже протилежні господарські системи – ринкова у РФ та командно-адміністративна в Білорусі. Неспівставні й потенціали двох національних економік - не лише за обсягом, а й за рівнем економічної стабільності. Таким чином, Білорусь, з одного боку, є чітко вираженим об’єктом геоекономічного впливу, до того ж специфічно одновекторного – практично лише Росії. Але, з іншого боку, зовнішньополітична активність на теренах СНД дозволила Білорусі стати суб’єктом геополітики у межах СНД та впливати на геополітичну атмосферу ширшого європейського виміру.

Щодо українсько-білоруських міждержавних відносин, то вони регулюються Договором про дружбу, добросусідство та співробітництво від 17 липня 1995 р. та українсько-білоруським договором про державний кордон від 12 травня 1997 р. Україна ратифікувала обидва договори, Білорусь досі зволікає з ратифікацією Договору про кордон, маючи до України претензії економічного порядку.

Оцінюючи зовнішню політику Білорусі в цілому зауважимо, що перебуваючи у максимально невигідних зовнішньополітичних умовах О.Лукашенко виявився здатним оптимально використовувати переваги геополітичного становища своєї країни і робити несподівано сильні ходи у пошуках союзників, а також опиратися зовнішньому тиску. Понад те, О.Лукашенко відчуває певний комфорт, маючи можливість грати на взаємних протиріччях усіх сторін, що втягнуті у конфлікт (у тому числі США, КНР, Росії тощо), здобуваючи для своєї держави політичні та економічні дивіденди. При цьому він спирається на національні державні структури і не має наміру ділитися владою.

До диктатури О.Лукашенка поволі звикли, як на Заході, так і всередині республіки, хоча це не означає, що Захід змирився з існуючим статус-кво в державі, що розташована в географічному центрі Європи. Про це свідчить, зокрема, те, що після переобрання О.Лукашенка на другий президентський термін у вересні 2001 р. США безапеляційно заявили, що це переобрання не може бути визнане міжнародним співтовариством, бо вибори в республіці не були вільними й відкритими. За словами представників держдепартаманту США, Лукашенко скористався виборами лише як “ширмою” для реалізації свого бажання й далі керувати Білоруссю (так само Лукашенко 2005 р. провів всенародний референдум, результати якого дозволяють йому знову балотуватися на вищу державну посаду в Білорусі). Саме тому білоруський правлячий режим, на думку офіційного Вашингтона, належить минулому і йому загрожує міжнародна ізоляція.

Західні політики називають О.Лукашенка “останнім комуністичним диктатором у Європі” й “чорною вівцею в європейській родині”, білоруські громадяни називають його “бацькой”. І перші, і другі переконані у своїй правоті, і нічого з цим вдіяти не можна. Хіба що президентські вибори 2006 р. назвуть нам ім’я нового лідера Білорусі.