Особливості історичної долі й етногенезу народів Закавказзя.

Азербайджанська Республіка: загальні дані

Столиця – Баку

Державний устрій – парламентська республіка

Адміністративний поділ – 65 районів і одна автономна республіка (Нахічевань)

Національний склад: азербайджанці (89 %), росіяни (6 %), вірмени, лезгини, грузини, українці

Мова – азербайджанська (державна)

Релігія – іслам (шиїти), християнство

День незалежності –1991 р.

Азербайджан розташований у Південно-Західній Азії, зокрема, в південно-східній частині Закавказзя. Межує на півночі з Росією (Республіка Дагестан), на північному заході – з Грузією, на південному заході – з Вірменією і Туреччиною, на півдні – з Іраном, на сході омивається Каспійським морем, на узбережжі якого розташовані Апшеронський і Бакинський архіпелаги. До складу Азербайджану входить Нахічеванська Автономна Республіка, відокремлена від основної території Азербайджану Зангезурським хребтом. Азербайджан вперше згадується в античних авторів як Атропатена, згодом в географів – Адорбадаган (Азарбадаган), в арабських джерелах Адарбанджан, в перських – Азарбанджан, що означає “той, що збирає вогонь”.

Азербайджан – один з найдавніших осередків цивілізації. Його територію населяли численні племена, які об’єднувались в племінні союзи, що стали згодом основою для виникнення перших державних утворень. У І тис. до н.е. виникла стародавня держава Манна. В кінці VІІ ст. до н.е. на зміну їй приходить могутня держава Стародавнього Сходу – Мідія, до складу якої входила серед інших область Південного (Іранського) Азербайджану – Мала Мідія, що згодом отримала назву Атропатена і проіснувала до 150 р.

Більша частина сучасного Азербайджану в давнину називалася Албанією або Кавказькою Албанією. Вона утворилася на рубежі ІУ-ІІІ ст. до н.е. в нижній течії річок Аракса і Кури на основі племінного союзу албанів, утіїв і каспіїв. Відомо, що ця держава у І ст. до н.е. була підпорядкована Великій Вірменії, що її створив під своїм протекторатом близько 220 р. до н.е. селевкідський правитель Антіох ІІІ, об’єдавши Південну й Центральну Вірменію з до того часу незалежним Айраратським царством. Після поразки Антіоха ІІІ у війні з Римом Велика Вірменія у 189 р. до н.е. здобула незалежність і невдовзі перетворилася на регіонального політичного лідера.

На початку ІІІ ст. Атропатена і Кавказька Албанія потрапили під гніт Сасанідського Ірану, а з ІV ст. Азербайджан, як і все Закавказзя, перетворився на об’єкт суперництва між Візантійською імперією та Ірану. Візантійсько-іранська боротьба за домінування в Закавказзі тривала до другої чверті УІІ ст., коли імператор Візантії Іраклій у спілці з хозарами вигнав іранські війська з регіону. Але в свою чергу Константинополю довелося поступитися Закавказзям арабським завойовникам, котрі до 654 р., долаючи впертий опір місцевого населення, окупували Вірменію, Азербайджан і східну частину Грузії.

Після розпаду арабського халіфату в Х ст. територія сучасного Азербайджану переживала період феодальної роздробленості: на півночі найбільшою стала держава Ширваншахів, а на півдні – Гянджинське емірство.

В середині ХІ ст. для Закавказзя з’явилася нова загроза, на цей раз із-за Каспію, - частина кочових тюркських огузьких племен, відомих як сельджуки. У 1054 р. сельджуки почали наступ на розрізнені азербайджанські князівства і підкорили їх. В Азербайджані запанувала тюркська мова, а все його населення прийняло іслам.

На початку ХІІІ ст. більша частина Північного Азербайджану опинилася у складі Грузинського царства, що скористалося тимчасовим ослабленням Візантії хрестоносцями і остаточним занепадом держави сельджуків. Але вже 1256 р. Азербайджан увійшов до складу монгольської держави Хулагідів (Ільханів), що охоплювала величезну територію від Дербента до Перської затоки. У 1385 р. частину Азербайджану захопив хан іншої монгольської держави - Золотої Орди – Тохтамиш, а наступного року до Азербайджану вдерлися полчища Тимура. Тільки правителю Ширвану Ібрагіму І, що виявив повну покору перед завойовником, вдалося зберегти свій край від розорення, а згодом за допомогою місцевих феодалів тимчасово об’єднати Азербайджан і перенести столицю держави до Тебриза. Від кінця ХІV- у ХV ст. Азербайджан входив до складу держави Ширваншахів (нащадків Ширвана І) і туркменських державних утворень Кара-коюнлу і Ак-коюнлу.

Дослідники вважають, що тюрки Азербайджану і Східного Закавказзя відділились від малоазійських у ХV-ХVІ ст. Це пов’язано з історією Османської імперії, з одного боку, і державами Ак-коюнлу і Сефевідів – з іншої. Тому вони відносять виникнення азербайджанського етносу на кінець ХV ст.

У ХVІ-ХVІІІ ст. азербайджанські землі перебували у складі Сефевідського Ірану. Перша спроба імперської Росії закріпитися у Закавказзі датується липнем 1722 р., коли цар Петро І вирушив у Перський похід. 1723 р. Каспійська флотилія Російської імперії окупувала Баку, Сальяни і Решт, за мирним договором іранський шах визнавав володінням Росії західне і південне узбережжя Каспію. Послабленням держави Сефевідів вирішила скористатися Туреччина, чиї війська спустошили більшу частину Азербайджану. Знесилена у Північній війні Росія виявилася не в змозі надати народам Закавказзя дійової допомоги й 1724 р. позбулася своїх закавказьких володінь.

Після вбивства у 1747 р. шахиншаха Ірану Надір-шаха Азербайджан став незалежним, але поринув у стан феодальної роздробленості, коли на його території виникло біля 30 ханств, султанств і мелікств. Розвиток ремесел і міст, що спричинив певне економічне піднесення, став базою для об’єднання в 60-х рр. ХУІІІ ст. Північно-Східного Азербайджану і Південно-Східного Дагестану під владою Фаталі-хана Кубинського, що дотримувався проросійської орієнтації. Попри протидію османської Туреччини і каджарського Ірану він двічі, в 1775 і 1787 рр. звертався до Петербурга з проханням про допомогу і покровительство.

Але російський уряд, не бажаючи поширення влади Фаталі-хана на весь Азербайджан, не поспішав із відповіддю, погодившись лише на сприяння в оформленні союзу Кубинського ханства зі Східною Грузією. Усе ж перебування протягом 1796-1797 рр. російських військ в Азербайджані об’єктивно сприяло перемозі в країні політичних прихильників Петербурга й підготувало ґрунт для майбутнього входження Азербайджану до складу Російської імперії.

Стосовно території нинішнього Азербайджану, то у другій половині ХVІІІ ст., напередодні його приєднання до Росії, там існувало більше десятка державних утворень – ханств, найбільшими з-поміж яких були Шекінське, Карабахське і Кубінське. У першій половині ХІХ ст. сім ханств, у т.ч. й Бакинське, вже у складі Російської імперії були об’єднані в Шемахинську губернію. Відомо, що до складу Російської імперії більша частина Північного Азербайджану увійшла в результаті російсько-перських війн 1805-1813 і 1826-1828 рр. За мирними договорами Росії і Персії (Гюлістанським, 1813 р. і Туркманчайським, 1828 р.) були встановлені південні кордони Азербайджану, що існують донині.

Найтриваліше з-поміж усіх мусульманських народів (крім татар і башкирів), що опинилися під російською владою, перебування у складі Росії, мало для Азербайджану й свої позитивні наслідки. Адже саме під російським впливом на рубежі ХІХ-ХХ ст. в Азербайджані з’явилася власна інтелігенція, що сприяла перетворенню азербайджанців у багатьох аспектах на першопроходців в мусульманському світі. Перша опера, перший театр, перший сатиричний журнал “Молла Насреддін”, перша мусульманська газета в Росії і, нарешті, перша, проголошена у роки громадянської віцни в Росії і знищена більшовиками, республіка в мусульманській країні (Азербайджанська Демократична Республіка), що водночас була першою національною азербайджанською державою – усе це з’явилося в період російського панування.

Між тим, перша азербайджанська незалежна держава - Азербайджанська Демократична Республіка (АДР) - була проголошена 28 травня 1918 р. за підтримки Великобританії і проіснувала 23 місяці. До проголошення радянської влади у 1920 р. АДР вела війну з Вірменією за Нахічевань, Карабах та інші території. 1920 р. більшовиками проголошено утворення Азербайджанської СРР, що 1922 р. увійшла до складу Закавказької Федерації (ЗСФРР), яка в свою чергу увійшла до СРСР. З грудня 1936 р. Азербайджан – союзна республіка у складі СРСР.

Азербайджанська держава у нинішніх кордонах визначилась де-юре на основі Московського договору між РСФРР і Туреччиною від 16 березня 1921 р. (у тексті Договору міститься зокрема пункт про включення до Азербайджану Нахічевані).

Радянському періоду історії Азербайджану притаманні, в основному, ті процеси, що мали місце на усіх величезних обширах СРСР. Певним чином особливим в радянській історії Азербайджану є перебування в 1969-1982 рр. на посаді першого секретаря ЦК Компартії Азербайджану Гейдара Алієва, який провадив обережну політику підтримки національних кадрів серед азербайджанської номенклатури і прагнув усілякими способами „приховати” від союзного керівництва наявність на азербайджанському шельфі Каспійського моря значних покладів нафти та природного газу, розробка яких могла б суттєво вплинути на етнічний склад населення республіки, створивши велику російськомовну меншину.

За спогадами колишнього міністра закордонних справ СРСР А.А.Громика, Алієв, що у 1980-ті рр. був членом політбюро ЦК КПРС, поряд з М.С.Горбачовим був одним з можливих кандидатів на посаду генерального секретаря ЦК КПРС після смерті К.У.Черненка у березні 1985 р. Тому незабаром був відправлений на пенсію М.С.Горбачовим як потенційний конкурент та через звинувачення у корупції, що набули широкого розголосу завдяки західним радіоголосам. У 1987 – 1990 рр. Г.Алієв перебував на пенсії та, фактично, 1987 – 1989 рр. – під домашнім арештом. У січні 1990 р., коли відбулися криваві події в Баку, що супроводжувалися погромами, а завершилися введенням в столиці республіки надзвичайного стану, Г.Алієв прибув до представництва Азербайджанської РСР у Москві, де, скориставшись ситуацією, виступив з різкою антигорбачовською промовою, яка була видрукована в самвидаві і з захопленням сприйнята у Баку, у тому числі прибічниками популярного тоді Народного фронту Азербайджану.

Восени 1990 р. в республіці відбулися президентські вибори. Першим президентом Азербайджану парламент республіки обрав керівника республіканської компартії Аяза Муталібова. Опальний Г.Алієв, як і в молоді роки, почав своє друге сходження до вершин влади в Азербайджані з рідної йому Нахічевані. Саме там у 1991 р. він був обраний головою Верховного Меджлісу Нахічеванської Автономної Республіки, що, відповідно до конституції, автоматично перетворювало його на заступника голови Верховної ради Азербайджану. Тоді ж, 1991 р., Верховна рада Азербайджану прийняла Декларацію про відновлення державної незалежності республіки.

Республіка Вірменія: загальні відомості

Столиця – Єреван

Державний устрій – республіка

Адміністративний поділ – 10 областей (марзів) і одне місто республіканського значення - Єреван

Національний склад: вірмени (93 %), азербайджанці (3 %), росіяни (2 %), курди, українці та інші (2 %)

Мова – вірменська (державна)

Релігія – християнство

День незалежності – вересень 1991 р.

Вірменія – невелика континентальна країна на півдні Західної Азії, у Південному Закавказзі. Вона межує з Грузією (164 км) на півночі, Азербайджаном на сході (566 км) і південному заході (221 км), південним сусідом є Іран (35 км), західним – Туреччина (268 км). Загальна довжина її рубежів 1254 км.

Найдавніші державні утворення на території Вірменії з’явилися в І тис. до н.е. переважно внаслідок завоювань і міграцій. Вірменія як і практично усе Закавказзя була захоплена урартами, котрі у ІХ ст. до н.е. створили власну державу в боротьбі з нападами ассірійських царів. Держава Урарту оформилася на основі союзу племен у Вірменському нагір’ї, в районі озер Ван, Севан і в басейні р.Аракс. Вона проіснувала біля трьох століть і вже в УІІІ в. до н.е. стала суперником Ассірії та впливовою міжнародною силою Стародавнього Сходу. Царі Аргішті (781-760 рр. до н.е.), Сардурі ІІ (760-730 рр. до н.е.) і Руса І (730-714 рр. до н.е.) завоювали значні території Закавказзя на північ від р.Аракс, де були споруджені царські міста-фортеці Аргіштіхінілі, Єребуні (сучасний Єреван) та Тейшебаїні.

В Урарту були досить розвинені різні галузі економіки: в річкових долинах переважало землеробство зі штучним зрошенням, у горах – напівкочове скотарство, вирощувалися різні сорти пшениці, ячменю, проса, розводилися виноград, інжир, мигдаль, з домашніх тварин були відомі корови й вівці, котрих утримували не лише для одержання м’яса й молока, а й з метою використання вовни у ремісничому виробництві тканин, поступово розширювалося конярство, що мало військове значення. Для будівництва численних фортець у горах, прокладання каналів, доріг та риття штучних водойм широко використовувалася праця рабів-військовополонених, але на сьогодні збереглося недостатньо відомостей про суспільне становище вільних селян-общинників і ремісників. Величезні багатства належали храмам і жерцям.

Оскільки Урартська держава була конгломератом дрібних країн і племен, об’єднаних силою зброї, в ній неодноразово спалахували повстання підкорених народів, що жорстоко придушувалися царями. Біля 590 р. південні сусіди урартів – мідяни розгромили столицю царства – Тушпу, а вторгнення скіфських племен з Північного Кавказу довершило падіння держави. Це створило сприятливі умови для етнічної консолідації вірменських племен.

У УІ ст до н.е. на колишній території Урарту існувала власне вірменська держава Арміна. Особливістю міжнародного становища Арміни було те, що протягом 40-20-х рр. УІ ст. до н.е. вона була завойована Персією. Щоправда, перське владарювання не було занадто обтяжливим, а вірменська знать навіть брала участь в управлінні імперією Ахеменідів.

Близько 220 р. до н.е. селевкідський правитель Антіох ІІІ об’єдав Південну й Центральну Вірменію з до того незалежним Айраратським царством і створив під своїм протекторатом Велику Вірменію зі столицею в Армавірі (колишнє Аргіштіхінілі). Після поразки Антіоха ІІІ у війні з Римом Велика Вірменія у 189 р. до н.е. здобула незалежність і невдовзі перетворилася на регіонального політичного лідера. За царювання Тіграна ІІ Великого (95-56 рр. до н.е.) в одній державі було об’єднано всі вірменські етнічні землі та підпорядковано Кавказьку Албанію. Тоді Велика Вірменія обіймала територію від басейну Кури на півночі до Каспійського моря на сході й до Середземного моря та р.Йордан на південному заході. Панівним класом у ній була рабовласницька аристократія, а економічну базу держави становило велике землеволодіння.

Уряд Тіграна ІІ великої ваги надавав будівництву нових міст і заселенню їх ремісниками, було створено значне професійне військо, котре разом із народним ополченням вщент розгромило римські легіони Лукулла, що намагалися взяти під контроль міжнародні торговельні шляхи. Придворний епос оспівав час правління Тіграна ІІ як “двадцять п’ять років безперервних успіхів”, однак за Арташеса ІІ (33-20 рр. до н.е.) Вірменія змушена була все-таки визнати свою залежність від Риму. Та з допомогою союзних парфянських військ і внаслідок народного повстання вже в 63 р. н.е. Велика Вірменія відновила свій суверенітет.

У ІV-VІІ ст. Закавказзя перетворилося на об’єкт суперництва між Візантійською імперією та Сасанідським Іраном, внаслідок чого у 387 р. Велика Вірменія була поділена між ними. У прагненні спертися на Константинополь, як “менше зло” порівняно з Іраном, у 301 р. у Вірменії офіційною релігією було запроваджено християнство.

У VІІ ст. Візантії довелося поступитися Закавказзям арабським завойовникам, котрі до 654 р., долаючи впертий опір місцевого населення, окупували, зокрема, Вірменію. Тривала антиарабська боротьба, що її вели народи Закавказзя, призвела до визволення краю з-під влади халіфату Аббасидів наприкінці ІХ ст. До складу держави вірменських Багратидів (886-1045 рр.) увійшло центральне Анійське і васальні Васпураканські, Ванандське, Сюнікське і Ташир-Дзорагетське царства. У 975 р. на з’їзді азнаурської знаті Картлі, Тао-Кларджеті та Кахетії за підтримки війська царем усієї Грузії було обрано представника місцевого відгалуження вірменських Багратидів – Баграта ІІІ (975-1014 рр.). За сприяння середнього дворянства й міського купецтва йому вдалося зламати опір усіх великих феодалів, що не бажали коритися будь-якій владі. Та після смерті Баграта ІІІ в Грузії, як і в сусідній Вірменії, поновилися феодальні смути, підтримані Візантією, що сподівалася затримати об’єднавчі процеси з метою захоплення прикордонних провінцій цих держав.

Протягом першої половини ХІ ст. візантійські завойовники поступово захопили всі вірменські землі, на них була запроваджена візантійська адміністративна система на чолі з намісниками – катапанами. Але в середині того ж століття для Закавказзя з’явилася нова загроза, на цей раз із-за Каспію, - частина кочових тюркських огузьких племен, відомих як сельджуки. У 1048 р. вони вдерлися на територію Вірменії й протягом 15-ти років чотири рази руйнували країну, а після перемоги над візантійцями в 1071 р. при Манцикерті відчули себе в ній повними господарями.

Центром та мобілізуючою силою в боротьбі народів Закавказзя проти сельджуцького поневолення стала Грузія, цар якої Давид ІУ Будівник (1089-1125 рр.) спочатку у 1122 р. визволив Тбілісі, а через два роки в союзі з вірменською знаттю узяв штурмом столицю Вірменії Ані й фактично створив спільну державу двох народів. За правління правнучки Давида ІУ цариці Тамар (1184-1207 рр.) та її наступників Грузія оволоділа ще й Східною Вірменією.

Як відомо, в середині ХІІІ ст. народи Кавказу опинились під тяжким ігом монголо-татарських ханів: більша частина Північного Кавказу відійшла до Золотої Орди, а Закавказзя в 1256 р. увійшло до складу держави Хулагідів (Ільханів), що охоплювала величезну територію від Дербента до Перської затоки. Північна Вірменія, котра до монголо-татарського нашестя входила до складу Грузії, зберегла відносну автономію у внутрішніх справах, але повинна були мобілізовувати до монгольського війська до 20 % дорослих чоловіків і сплачувати велику данину.

В середині ХІV ст. більша частина Північної Вірменії вийшла зі складу Грузинського царства й незабаром опинилася під владою кочових туркменських племен, що прийшли із Закаспію. Але в 1385 р. хан Золотої Орди Тохтамиш, захопивши частину Азербайджану, спустошив Араратську долину і зруйнував чимало вірменських міст і сіл. Наступного року, вигнавши з Азербайджану Тохтамиша, до Вірменії вдерлися полчища Тімура. Протягом 16 років вони грабували і нищили країну, вкрай підірвавши її економіку, що викликало голод і призвело до непоправних демографічних втрат. Частина вцілілих вірменських ремісників і купців змушена була залишити свою батьківщину, в ряді країн, зокрема в Індії, Валахії, Польщі, Україні, ними були засновані торговельно-ремісничі колонії. Після розпаду імперії Тімура Вірменія знову надовго потрапила під владу орд туркменських кочівників.

У 1639 р. територію Вірменії поділили Іран, до складу якого увійшла Східна Вірменія, і Туреччина, що заволоділа Західною Вірменією. Іноземне іго й постійна агресія з боку Туреччини та Ірану призвели до того, що значна частина вірмен опинилася за межами своєї батьківщини. Великі вірменські колонії виникли в Грузії й Азербайджані, Ірані й Індії, Росії й Польщі, в країнах Західної Європи. З іншого боку, на території Вірменії мешкали курдські й тюркські племена, чиї вожді володіли вірменськими селами. Відсутність власної держави у вірмен привела до того, що внаслідок російсько-перських війн 1804-1828 рр. Східна Вірменія була анексована Росією, яка у 1849 р. утворила тут Еріванську губернію.

Зауважимо, що нинішня територія Вірменії аж до початку ХХ ст. в долі вірменського народу не грала визначальної ролі. Однак намір відновити свою незалежність існував завжди, про це свідчить те, що у другій половині ХІХ ст. вірменська інтелігенція планувала відновити державність на теренах Західної (Турецької) Вірменії. Однак від цих планів скоро відмовились через політику жорсткого національно-релігійного гноблення султана Османської імперії Абдул-Хаміда ІІ (1842-1918 рр.), наслідком якої стала хвиля вірменських погромів, що прокотилася імперією у 1895-1896 рр.

Станом на початок Першої світової війни на території історичної Вірменії компактно мешкало 4 млн. вірмен: 1,5 млн. – в Росії, решта – в Туреччині. Внаслідок геноциду з боку османських властей у 1915-1916 рр., коли було знищено понад 1,5 млн. і виселено понад 600 тис. вірмен, у Західній Вірменії практично зникло корінне населення. Вірмени, що уціліли, розселились по всьому світові, зокрема, понад 300 тис. осіб знайшли пристановище в Росії. Таким чином, сучасна Вірменія, за влучним висловом Е.Хобсбаума, - “це все, що залишилось після того, як на усіх територіях, де раніше жили вірмени, їх вирізали або піддали вигнанню”.

Скориставшись розпадом Російської імперії, Вірменія у період від травня 1918 р. до листопада 1920 р., мала статус незалежної республіки, що її проголосила партія “Дашнакцутюн” за підтримки англо-турецьких військ. У 1920 р. Вірменія отримала шанс об’єднати свої історичні землі в єдиній державі, після того як згідно з Севрським мирним договором між Туреччиною і країнами Антанти від 10 серпня 1920 р. Османська імперія припинила існування. В договорі окремо обумовлювалося, що нові східні кордони Туреччини буде визначено на основі двосторонніх домовленостей із незалежними Вірменією і Курдистаном. Однак реалізації цього положення завадила більшовицька Росія, яка в листопаді 1920 р. окупувала Вірменію, увівши туди Червону армію, під прикриттям якої в республіці була проголошена радянська влада.

Турецький уряд Мустафи Кемаля не визнав статті Севрського договору щодо визначення східних кордонів, заручившись при цьому підтримкою Радянської Росії, яка, опинившись в міжнародній ізоляції, 1921 р. пішла на значні територіальні поступки Туреччині, зафіксовані у російсько-турецькому договорі від 16 березня 1921 р. Понад те, Туреччина, отримавши від більшовиків зброю та кошти, продовжила боротьбу із спільними та той час ворогами обох держав – країнами Заходу та незалежними Грузією і Вірменією.

24 липня 1923 р. в Лозанні Туреччина і країни Антанти підписали новий договір, за умовами якого Туреччина зберегла Східну Фракію, Західну Вірменію та північну частину месопотамського плато. Отже, об’єднання історичних вірменських земель не відбулося.

Утворена у 1920 р. на вірменських землях колишньої Російської імперії Вірменська РСР увійшла у березні 1922 р. до складу Закавказької радянської Федерації, яка в грудні 1922 р. стала співзасновницею СРСР. З грудня 1936 р. Вірменія – союзна республіка.

Республіка Грузія: загальні відомості

Столиця – Тбілісі

Державний устрій – президентська республіка

Адміністративний поділ – 9 країв, два міста з особливим статусом (Тбілісі і Поті) і дві автономні республіки (Абхазія, Аджарія)

Національний склад: грузини (70,1 %), вірмени (8,1 %), росіяни (6,3 %), азербайджанці (5,7 %), осетини (3 %), абхазці (1,8 %)

Мови – грузинська (державна, 71 %), російська (9 %), вірменська (7 %), азербайджанська (6 %), інші (7 %)

Релігія – християнство (83 %, в т.ч. грузинська православна церква – 65 %, Російська православна – 10 %, вірменська апостольська – 8 %), іслам (11 %), інші (6 %)

День незалежності – 9 квітня 1991 р.

Республіка Грузія (Сакартвело) – країна, розташована в Західній Азії, що має вихід до Світового океану через Чорне море. Довжина морського узбережжя – 310 км. Загальна довжина сухопутних кордонів 1461 км. Найдовший кордон має на півночі з Росією – 723 км, на сході межує з Азербайджаном (322 км), на півдні з Вірменією (164 км) і Туреччиною (252 км). Понад 2/3 території Грузії займають гори: на півночі - хребти Великого Кавказу, з найіищими точками країни г.Шхара (5066 м) і г.Казбек (5033 м), на півдні – Малого Кавказу.

На території сучасної Західної Грузії у VІ ст. до н.е. виникло Колхідське царство, а на території Східної Грузії у ІV ст. до н.е. постало Картлійське царство (Іберія). Важливим факторами становлення грузинського етносу і державності стало введення християнства: в ІV ст.н.е. – в Картлійському царстві, а в VІ ст. в Лазському царстві (Колхіда), а також - створення грузинської писемності (не пізніше V ст.). У VІ – на початку Х ст. територія Грузії перебувала під владою перської династії Сасанідів, Візантії та Арабського халіфату.

Усі князівства Східної і Західної Грузії в одну централізовану державу об’єднав під своєю зверхністю цар Баграт ІІІ (975-1014 рр.), представник династії Багратидів. Тбілісі залишався під владою Арабського халіфату до 1122 р., коли його звільнив Давид Будівничий (1089-1125 рр.). Найвищого розквіту Грузія досягла в період правління цариці Тамар (1184-1213 рр.). У цей же період практично завершилось формування грузинського етносу, були також встановлені зв’язки з Київською Руссю, Західною Європою, Сходом. В період правління Тамар Грузія являла собою поліетнічну країну, що включала і вірмен, і різні мусульманські народи. Сучасне слово “Сакартвело” для означення своєї країни грузини стали використовувати у ХІV ст., коли знову об’єднались під зверхністю одного монарха Східна Грузія (Картлі) і Західна (Імеретія), адже у 30-40-ві рр. ХІІІ ст. Грузія потрапила в залежність від Золотої Орди, а незалежність зберегла лише Імеретія зі столицею Кутаїсі. Остаточно “добив” Грузію Тамерлан у 1386 і 1403 рр. Останнім царем об’єднаної Грузії був Олександр І (1412-1443 рр.), за правління його синів Грузія була поділена на декілька князівств – Картлі, Кахетію та Імеретію.

У ХVІ-ХVІІІ ст. Грузія поперемінно перебувала під владою Оттоманської Порти та Ірану. Так, за мирним договором 1555 р. сіж іранським шахом і турецьким султаном Сулейманом І Кануні, Імеретинське царство, Гурійське і Мінгрельське князівства, західна частина південногрузинської області Самцхе-Саатабаго і Західна Вірменія перейшли до Османської імперії, а Східна Грузія (Картлі і Кахетія), східна частина Самцхе, Східна Вірменія, Шекі, Ширван і Карабах – до складу Ірану. Боролися за Закавказзя й кримські хани.

Останню спробу створити багатонаціональну Грузинську державу здійснив цар Іраклій ІІ у другій половині ХVІІІ ст., але цього разу завадила вже Російська імперія. У 1783 р. Росія і Східна Грузія (Картлійсько-Кахетинське царство), а точніше російська імператриця Катерина ІІ і грузинський цар Іраклій ІІ уклали Георгіївський або “Дружній договір”, за яким Росія встановлювала свій протекторат над Картлійсько-Кахетинським царством. У 1801 р. Росія аналювала Георгіївський трактат і анексувала Східну Грузію (це сталося після того, як 1800 р. помер останній представник династії Багратидів Георгій ХІІ.

У 1810 р. Імеретинське царство, 1829 р. Аджарія, 1857 р. Гурія, 1858 р. Мінгрелія і 1864 р. Сванетія були анексовані Росією. Цьому процесові особливо посприяли перемоги Росії в російсько-перських (1804-1813 і 1826-1828 рр.) і російсько-турецьких (1806-1812 і 1828-1829 рр.) війнах. Насамкінець, в результаті російсько-турецької війни 1877-1878 рр. до Росії увійшли Південно-Західна Грузія і порти Поті й Батумі. На території колись єдиної Грузії російська влада утворила Тифліську і Кутаїську губернії.

У такому стані Грузія перебувала до листопада 1917 р., коли до влади прийшли грузинські меншовики. У 1918 р. в Грузію були введені німецькі і турецькі війська. 26 травня 1918 р. Грузія за підтримки Німеччини проголосила незалежність і утворення Грузинської демократичної республіки. Від кінця 1918 р. до липня 1920 р. Грузія була окупована англійськими військами. У цей час, а саме у січні 1920 р. країни Антанти визнали де-факто незалежність Грузії. А вже 25 лютого 1921 р. внаслідок повстання більшовиків, підтриманого Червоною армією, в Грузії було проголошено радянську владу і створено Грузинську СРР, що від березня 1922 р. до грудня 1936 р. входила до складу Закавказької Федерації, яка в свою чергу у грудні 1922 р. увійшла до складу СРСР. З грудня 1936 р. Грузія перебувала у складі СРСР як союзна республіка.

У 1944 р. близько 100 тис. турків-месхетинців, що буцімто воювали на боці гітлерівської Німеччини, було депортовано з Південної Грузії до Середньої Азії. У 1970-х рр. в Грузії поширився дисидентський рух на чолі з Звіадом Гамсахурдіа і Мерабом Костава.

У другій половині 1980-х рр. в Грузії розпочався процес національно-державного відродження. 9 квітня 1989 р. масова демонстрація в Тбілісі була розстріляна радянськими військами. Подія, наслідком якої стали численні людські жертви, лише прискорила посту Грузії до незалежності. У жовтні 1990 р. в Грузії були проведені перші в СРСР вільні парламентські вибори на багатопартійній основі, на яких перемогу здобула коаліція “Круглий стіл” на чолі з колишнім дисидентом, радикальним націоналістом Звіадом Гамсахурдіа, який був обраний голової Верховної ради Грузії. Гамсахурдіа проголосив курс на створення унітарної грузинської держави, що викликало спротив абхазької і південно- осетинської автономій.

В березні 1991 р. було проведено всегрузинський референдум, 93 % учасників якого висловилися за відновлення державної незалежності Грузії. У річницю розстрілу демонстрації в Тбілісі 9 квітня 1991 р. Верховна рада Грузії ухвалила Акт про відновлення державної незалежності Грузії, визнавши дійсними Акт про незалежність Грузії 1918 р. і Конституцію Грузії 1921 р. Наприкінці квітня 1991 р. Верховна рада Грузії прийняла нову Конституцію держави, а 26 травня 1991 р. на перших вільних президентських виборах переконливу перемогу здобув З.Гамсахурдіа (отримав майже 87 % голосів виборців).

У грудні 1991 – січні 1992 р. в результаті збройного конфлікту в Тбілісі стався державний переворот. Загони опозиції на чолі з Джабою Іоселіані і Тенгізом Кетовані, по суті, привели до влади Е.Шеварднадзе, який в березні 1992 р. обійняв посаду голови Державної ради, а в жовтні 1992 р. був обраний головою грузинського парламенту. Законно обраний президент З.Гамсахурдіа залишив столицю і весною 1992 р. повернувся на батьківщину в Мінгрелію (Східна Грузія). Звідси він почав партизанську війну проти уряду Е.Шеварднадзе. Мінгрельські підрозділи З.Гамсахурдіа використали частину території східної Абхазії як пристановище у своїй боротьбі з урядовими військами, провокуючи їх вторгнення у східну Абхазію. А це, у свою чергу, провокувало початок чергового громадянського протистояння, у якому абхазький уряд виступив проти центрального уряду в Тбілісі. Восени 1993 р. Гамсахурдіа здійснив ще одну спробу повернути владу, але в січні 1994 р. він був убитий при нез’ясованих обставинах.

1995 р. Е.Шеварднадзе було обрано на посаду президента Грузії, 9 квітня 2000 р. він був переобраний на другий президентський термін. У листопаді 2003 р. Е.Шеварднадзе пішов у відставку з посади президента Грузії внаслідок “Революції троянд”. На дострокових президентських виборах 4 січня 2004 р. переконливу перемогу здобув М.Саакашвілі