logo
Чужиков

5.7.2. Суть та основні особливості швецької моделі

Багато в чому «скандинавська» модель економічного розвитку ґрунтується на осмисленні «швецької» моделі, яка була сформована наприкінці 60-х рр. ХХ ст. й імплементована у сусідні з цією країною держави, які хоча й зберегли певні соціально-економічні відмінності, проте чітко дотримувалися основних методологічних постулатів, «швецького соціалістичного підходу», найважливішими серед яких були:

Упродовж 60—70-х рр. ХХ ст. державні доходи в Швеції зростали випереджальними темпами, що вело до розгортання все нових і нових соціальних програм. Рівень безробіття був найниж­чим у всьому західному світі і дорівнював у цей період близько 1 %. За вартістю промислової продукції на душу населення країна посідала перше місце в Європі, а за темпами нарощування ВВП поступалася лише Японії.

Саме у цей період про швецький феномен економічного розвитку заговорили в усьому світі, називаючи його «патріотизмом благополуччя», чи «моральним імперіалізмом». Велике значення мало також перебування при владі Соціал-Демократичної робочої партії, в усіх програмних цілях якої переважало гасло соціаль­ної справедливості.

У період, що розглядається, у Швеції активно розвивався процес децентралізації системи виробництва, який насамперед виявився у тому, що, з одного боку, держава не втручалася у виробничу діяльність фірм, а з другого — швидке зростання «еконо­мічних успіхів» приватного сектору і відповідних надходжень податків вело до значної концентрації бюджетних коштів, які перерозподілялись на користь населення.

Досить специфічним є регулювання відносин між трудом і капіталом, яке збереглося й зараз. Ще у 1938 р. у містечку Сальтшебаден була підписана угода між профспілками та підприємцями, яка чітко закріпила паритетні основи компромісу між першими та другими. З плином часу «дух Сальтшебадена» перетворився у досить своєрідну філософію, за якою обидва учасники докладали чималих зусиль для скорочення різниці у доходах осіб з високою та низькою зарплатами (наприкінці 1980-х вона була доведена до 15 %, що стало негативним чинником нівелювання «грошової оцінки» кількості та якості праці, знецінення намірів певної частини шведів щодо самовдосконалення).

Оцінюючи специфіку швецької моделі, надзвичайно важливим моментом є її ідентифікація. Якщо у перші післявоєнні роки намагалися використати основні арсенали кейнсіанської системи макроекономічного регулювання, то вже на початку 1950-х рр. від них відмовилися передусім через те, що традиційна дилема: «чи висока інфляція та низьке безробіття чи навпаки» — не мала в країні альтернативи через значний брак трудових ресурсів та жорстку позицію профспілок, які уміло маніпулювали дефіцитом трудових ресурсів, що виник у країні. Невдалі спроби уряду щодо заморожування зарплати у 1940—50-х рр. привели провідних економістів до думки, що такі кейнсіанські методи є малоефективними, а подекуди навіть шкідливими для Швеції. Відтак виникла нова система регулювання ринку праці, відома під назвою «модель Рена—Мейднера» за прізвищами відомих швецьких аналітиків, яким було поставлене завдання оптимізувати відповідні відношення в економіці. Основними інструментами її реалізації було використання податкових і грошових обмежень, які стримували ціни на досить низькому рівні, що змушувало підприємців і профспілки відмовитись від механізму інфляційного зростання заробітної плати. Заходи, що підтримували сукупний попит, виявилися ефективними і щодо вибіркової підтримки депресивних регіонів (трохи пізніше Швеція разом з Фінляндією відстояла своє право на отримання системної допомоги зі структурних фондів ЄС для території, що мають низьку густоту населення), деяких значущих для економіки галузей та тих соціальних груп населення, що постраждали внаслідок структурних змін в економіці, яка була зумовлена зміною світової кон’юнктури на товари та послуги. Такі заходи зробили ринок праці в країні гнучким і таким, що чітко орієнтувався на реальні соціальні гарантії.

Світова криза 1974—1975 рр. болісно відбилася на господарському розвиткові Швеції, що призвело спочатку до уповільнення темпів економічного зростання, а потім і до їх від’ємних показ­ників (так, у 1977 р. ВВП країни зменшився на 2,5 % відносно попереднього). Водночас зменшувався також процес оновлення виробничих фондів, а велика зарплата робітників та службовців і значні розміри податків сприяли відпливу капіталу з країни. Так, за період 1975—1977 рр. випуск промислової продукції скоротився на 6 %, а виробничі потужності підприємств були завантажені лише на 75 %.

Проте навіть серйозні потрясіння для швецької економіки не були причиною відмови від «моделі Рена—Мейднера», яка застосовувалася на всіх фазах економічного циклу.

У 1970—80-ті рр. активно відбувався процес інституціювання ринку праці, внаслідок чого виникла державна адміністрація рин­ку праці, яка складалася з управління ринком праці та спеціальних комітетів — ленів, що відповідали за відповідні біржі.

У 1980-ті рр., найбільш успішні для економіки країни, великого поширення набула система соціальних пільг — явище соціалізації економіки, яке з часом почали називати «швецькою моделлю соціалізму». Саме вона багато в чому була показовою для двох тодішніх наддержав світу СРСР та США. У цей період майже ⅓ трудових ресурсів країни була зайнята в державному секторі, що суттєво збільшило податковий тягар для підприємницьких структур, сумарні державні витрати у цей час вже перевищували 60 % ВВП країни, активно вводилося соціальне страхування, головна мета якого полягала в економічному захисті людини в усіх критичних випадках (безробіття, хвороби, старість, народження дитини). У 1975 р. за законом про пенсії її отримувачі здобули виключне право на спеціальну надбавку до неї, що вивело країну у число лідерів у світі за рівнем пенсійного забезпечення.

Коли темпи економічного зростання були досить високими, підвищення добробуту мало досить логічний та обґрунтований вигляд, проте починаючи з 1990 р. «швецьке економічне диво» перестало бути взірцем для відтворення в інших країнах. Стрімко зростав державний борг, розпочалася структурна криза в промисловості, а дефіцит бюджету сягав уже 14—15 %. Держава виявилася нездатною підтримувати «повну зайнятість», податковий тягар та висока питома вага трансфертних платежів відлякувала місцевих та іноземних інвесторів, капітал стрімко відпливав з країни за кордон. Постійне збільшення зарплати суттєво відставало від зростання продуктивності праці, що унеможливлювало стримування інфляції традиційними методами. До цього додавалася ще й банківська криза середини 1990-х рр. та нестійкість національної валюти — крони. На думку швецького економіста професора А. Лінбека, розвиток благополуччя 1980-х призвів до збільшення державних витрат та ослаблення економічних стимулів подальшого розвитку.

Вступ Швеції до Європейського Союзу та спеціальні заходи уряду країни щодо зниження податків та соціальних трансфертів, застосування ряду монетаристських заходів у кредитно-фінансовій політиці держави призвів до того, що вже на початку ХХІ ст. системну кризу швецької економіки вдалося подолати. Станом на початок 2000 р. щорічний рівень інфляції в країні становив уже 0,8 %, у 2001 р. — 1,7 %, у 2002 р. — 2,9 %, що відповідало класичним рівням європейської монетарної моделі. Бюджет 2002 фінансового року був уже профіцитним. Щорічне зростання ВВП у 1998 р. становило 3,6 %, у 1999 р. — 4,6 %, у 2000-му — 4,4 % і лише 0,8 % у 2001 р., а рівень безробіття станом на січень 2003 р. виявився значно меншим, ніж у Європейському Союзі — лише 5,3 %.

Швецька економіка тісно пов’язана з європейською, про що яскраво свідчить зовнішня торгівля. Так, на країни Європейського Союзу припадає 53,6 % експорту та 60,3 % імпорту (2000 р.), що є меншим за 62—64-відсоткову частку інших членів, проте не виходить за традиційні для ЄС рамки у 50—70 %.

Разом з тим, навіть і зараз в країні найвища у світі зарплата за годину праці, витрати на освіту всіх рівнів становлять понад 7,65 % її ВНП, на охорону здоров’я — 7,6 %, а видатки, спрямовані на «соціальну безпеку» (пенсії, страхування, допомогу жінкам тощо), досягли у 1996 р. 34,8 % ВНП — найвищого в ЄС рівня.

Наведені вище цифри яскраво свідчать, що Швеція, яка переборола структурну кризу 90-х рр. ХХ ст. у цілому зберегла одні з найвищих у світі соціальні стандарти життя населення і є світовим лідером щодо гармонізації інтересів уряду, підприємців та населення, хоча останнім часом у країні має місце перехід від неокейнсіанських методів регулювання економіки до неоліберальних.