Розвиток країн снд, 2001 р.

*Рівень бідності узято за розрахунками питомої ваги осіб з доходом менше за 2 дол. на день (%).

Джерело: 1. Доклад о развитии человека за 2003 г.: Цели в области развития, сформированные в Декларации тысячелетия. — Минск: Юнипак, 2003.

2. Доклад о мировом развитии, 2003. — М.: Весь мир, 2003.

Упродовж усього періоду існування як незалежних держав країни СНД пройшли складний шлях розвитку, який умовно мож­на поділити на чотири етапи.

І. Початок здійснення системних реформ (1991—1994 рр.) характеризувався розривом сталих зв’язків, сировинною кризою, створенням ринкових інституцій, які виявилися неефективними у перехідній економіці. Мало місце падіння виробництва, виникнення безробіття, посилення інфляції.

ІІ. Застосування антикризових заходів (1995—1997 рр.). Цей етап відзначався рішучою боротьбою урядів країн СНД з інфляцією; посиленням фінансової дисципліни; кризою неплатежів; значним зростанням плати за квартиру та комунально-побутові послуги. Цьому періоду були притаманні посилення диспропорційності у розвиткові економіки і формування різних моделей господарства, здебільшого неоліберального напряму. Саме тоді відбулося зміщення інвестиційної активності у двох напрямках:

• у життєзабезпечуючі галузі економіки, такі як сільське господарство, фармацевтична та легка промисловість;

• в експортні сектори національних економік, насамперед у нафто-газовидобувний комплекс та інші сировинні галузі.

Поруч з тим, що практично в усіх країнах СНД існують значні проблеми в різних галузях виробництва, машинобудування виявилося найвразливішим з усіх, яке навіть і зараз не досягло рівнів випуску продукції 1990 р. Уже наприкінці 1997 р. в країнах Співдружності намітилася тенденція до зростання зарплати, внаслідок введення жорстких монетарних заходів (які потім постійно критикувалися) відносно стабільними стали національні валюти, з’яви­лися можливості проведення їх конвертації, хоча підвищений попит на вільно конвертовані валюти, передусім на долари США, встановив нееквівалентний обмін між ним і національними грошовими одиницями СНД, який виявився завищеним у 2—3 рази (ось чому в статистиці існує така велика розбіжність між показниками ВВП за валютним курсом та паритетом купівель­ної спроможності).

ІІІ. «Російська» криза економіки (1998—1999 рр.) була проявом тихоокеанської кризи і призвела до значного зниження купівельної спроможності населення, скочування на попередні трансформаційні позиції в країнах, де намітилося економічне зростання, банківської кризи, численних банкрутств та суттєвого скорочення імпорту. Значно знизилися золотовалютні резерви держав СНД, а інтервенції національних банків Співдружності готівки та безготівкових коштів на внутрішні валютні ринки не призвели до вгамування ажіотажного попиту на вільноконвертовані валюти. Водночас ця криза мала і позитивні наслідки: збільшився експорт з країн СНД до інших держав світу (передусім до ЄС та США), створилися умови для розвитку національного товаровиробника, який почав домінувати на внутрішніх продовольчих ринках, що створило належні умови для піднесення економіки у наступний період. Більшість підприємств-експортерів нав­чилися вміло захищати свої інтереси під час антидемпінгових розслідувань у США, Канаді, країнах ЄС, від чого потерпали на початку 1990-х рр.

IV. Піднесення виробництва (2000—2005 рр.) характеризувалося значним покращанням світової кон’юнктури попиту, особливо на нафту, природний газ, продукцію металургійного комплексу і, частково, на продовольство. У цей час відбувається потужний вихід компаній СНД на конкурентні ринки ЄС та США, зменшення питомої ваги взаємної торгівлі, складаються сприятливі умови для покращання інвестиційного клімату в них. Приміром, обсяг торгівлі Росії з країнами Співдружності знизився з 138 млрд дол. у 1991 р. до 26 млрд у 2002. Питома вага СНД у зовнішньоторговельному обороті Росії впала з 55 до 20 %. Натомість нарощування торгівлі з ЄС йшло випереджаючими темпами.

Суттєво змінилася структура і напрями інвестицій у межах Співдружності. У 2003 р. в економіку Росії з країн СНД (В. Ко­маров, 2004 р.) надійшло інвестицій на суму 890 млн дол., тоді як із далекого зарубіжжя — 29,7 млрд дол., тобто у 33 рази більше. Інвестиції Росії в економіку СНД становили 544 млн дол., чи удвічі менше, ніж країни Співдружності вклали в Росію, і це у той час, коли РФ інвестувала у далеке зарубіжжя 23,3 млрд дол., тобто у 43 рази більше, ніж у країни СНД¹.

2004 р. виявився рекордним щодо економічного зростання пост­радянських держав. За даними Статистичного комітету СНД зростання ВВП у них (у %) становило:

• в Україні — 12;

• у Білорусі — 11;

• у Таджикистані — 10,6;

• в Азербайджані — 10,2;

• у Вірменії — 10,1;

• у Казахстані — 9,4;

• у Грузії — 8,4;

• у Молдові — 7,3;

• у Киргизстані — 7,1.

Дані по Узбекистану та Туркменії не оприлюднювались.

Сучасна модель СНД характеризується наявністю багатосторонніх інтересів, які далеко не завжди гармонізуються в межах того економічного простору, який вони утворюють. Це наявно випливає зі Статуту СНД (1993 р.), в якому визначаються принципи взаємовідносин у рамках цієї організації (державний суверенітет, рівність учасників, право на самовизначення, визнання територіальної цілісності та непорушності державних кордонів тощо) та правила функціонування Співдружності (взаємодія, координація, досягнення консенсусу під час прийняття рішень, мож­ливість асоційованого членства тощо), проте не передбачені специфічні санкції (як це є в ЄС) за порушення Угод, статуту, домовленостей.

Вищим органом СНД є Рада голів держав, а виконавчі функції реалізує Рада голів урядів. На інший орган — Виконавчий секретаріат СНД покладено організаційно-технічні функції.

Як зазначалося раніше, на початку створення Співдружності в основу її функціонування було винесено реалізацію ідеї різнорівневої і різношвидкісної економічної інтеграції пострадянського простору. Основним інструментом посилення об’єднувальних функцій СНД вважалося створення міждержавних об’єднань, утім подальший розвиток цього угруповання виявив досить суперечливі тенденції зближення країн-учасниць, у хронологічному порядку вони були такими:

• вересень 1993 р. — укладено Договір про створення Економічного Союзу (Україна утрималась від його підписання);

• квітень 1994 р. — Угода про створення зони вільної торгівлі між усіма учасниками СНД; у цей же час розпочалася реалізація Угоди про співробітництво в галузі інвестиційної діяльності, підготовлено Угоду про створення спільного науково-технологіч­ного простору. Велике значення мало також формування Міждер­жавного Банку СНД, статутний капітал якого зараз становить близько 1 млрд дол.;

• січень 1995 р. — Угода про створення Митного союзу, до якого з часом увійшли: Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан;

• квітень 1997 р. — Договір про Союз Білорусі і Росії, десятиріччя якого відмічатимуть у 2007 р., проте значних зрушень щодо створення спільного монетарного союзу, не кажучи вже про нову політичну модель організації єдиної держави, поки що не закладено;

• грудень 1999 р. — укладено Договір про створення Союзної держави Росії і Білорусі;

• жовтень 2000 р. — Договір про створення Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЄС), до складу якого увійшли Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан. Саме на нього покладено місію заміни Митного союзу;

• вересень 2003 р. — Угода про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку підписали Білорусь, Казахстан, Російська Федерація та Україна. Проте у цьому документі ряд держав, насамперед Україна, залишили за собою право часткової ревізії окремих пунктів. Укладена угода чітко регламентує основ­ні напрями організації нового економічного простору, найваж- ливішими серед яких є:

• створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили і капіталу (в Євросоюзі це називається — чотири свободи);

• гармонізація законодавства держав-учасниць;

• формування єдиних принципів регулювання діяльності природних монополій;

• гармонізація макроекономічної політики.

Основою новоствореної організації може вважатися принцип поетапності інтеграційного процесу, що має призвести до різнорівневої та різношвидкісної інтеграції в рамках ЄЕП. Передбачається, що значна частина повноважень країн буде делегуватися наднаціональним структурам, що є цілком допустимим в умовах глобалізації світового господарства, хоча цього побоюються національні держави, які справедливо вважають, що такі дії можуть призвести до втрати їхнього суверенітету. Враховуючи те, що чимало принципів і підходів під час створення ЄЕП є майже тотожними до документів Європейського Союзу, можна вважати, що нова модель інтеграції «промислово розвинутої четвірки» СНД буде ґрунтуватися на застосуванні економічного прагматиз­му та прискореному формуванні бізнес-структур (ТНК, фінансово-промислових груп, об’єднань, спільних підприємств), що врешті-решт приведе до зниження трансакційних витрат в економічних стосунках між ними. Передбачається, що майбутній вступ у СОТ також стане можливим лише через спільні кроки держав-учасниць, адже, як показали розрахунки Міністерства економічного розвитку РФ, держави СНД щорічно втрачають близько 3 млрд дол. від дискримінації торгово-економічних відносин з третіми країнами.

Складність подальшої інтеграції полягає також у поліструктур­ному характері двох- і багатосторонніх угод, які регламентують діяльність як окремих країн, так і СНД у цілому, серед них найважливішими є:

• Договір про колективну безпеку (Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан);

• Східно-Європейський Союз (Україна — Молдова), що з часом переріс в ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова);

• Центрально-азіатське співробітництво (Узбекистан, Казахстан, Киргизія, Таджикистан).

До цього слід додати, що кілька країн СНД (Молдова, Грузія, Киргизія) вже увійшли до СОТ та взяли на себе відповідні зобов’язання, зумовлені членством у ньому, а відтак їх подальша участь у Співдружності буде регламентуватися багатьма пунктами відповідних угод з ГАТТ/СОТ. Проведене російським ученим Н. Зіядуллаєвим дослідження подальших намірів учасників Співдружності дозволило чітко визначити багато діаметрально протилежних інтересів цих держав, які автор (2004 р.) погрупував таким чином:

• бажання знайти свій власний шлях (Узбекистан, Україна);

• взяти на себе роль лідера (Росія, Білорусь, Казахстан);

• уникнути участі в узгодженні договорів (Туркменія);

• отримати військово-політичну підтримку (Таджикистан);

• вирішити внутрішні проблеми (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Розбіжності в намірах, а також в інтересах держав-учасниць також добре ілюструє сучасна структура виробництва держав СНД, що ґрунтується на виявленні пропорцій у складі окремих галузей у валовій додатковій вартості (ВДВ) (табл. 7.3).

Саме ці співвідношення дозволяють чітко погрупувати держави за типом сучасного стану економіки у такий спосіб:

І. Країни, що наближаються до типу постіндустріальних і мають питому вагу сфери послуг у структурі ВДВ, яка перевищує 50 %: Росія, Казахстан, Білорусь, Україна, а також Грузія та Мол­дова. Останні дві держави також мають високі показники по- слуг, проте відрізняються низькою їх ефективністю, до того ж у них доволі низькою є заробітна плата. Приміром, якщо в четвірці лідерів вона коливалася в межах від 103,3 дол. в Україні до 249 дол. в Росії (станом на грудень 2003 р.), то в Грузії вона була на рівні 44,4 дол. (2001 р.) і Молдові — 97 дол. (грудень 2003 р.). Можна передбачити, що суттєвого зближення між рівнями оплати праці найближчим часом не відбудеться.

Таблиця 7.3